Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 16)
Зульфія не пошкодувала його для мене.
Я впав на бруствер, виплюнув щось солоне й пекуче. Мені було погано. Я поринав в якусь червонувату імлу, провалювався крізь землю, усвідомлюючи, що, можливо, це і є смерть, моя смерть. Все ж змусив себе підвести голову, подивитися на діло рук своїх. Мосту не було. Я непритомнів, умирав, йшов у небуття, але бачив, як один танк, проламуючи потрощені мостини, пішов під воду, а другий, що встиг перед самим в’їздом на міст звернути убік і загальмувати, одірвав шмат крутого берега і звалювався в ріку. Це не ввижалося мені на порозі потойбічного життя, ні! Це я бачив на власні очі, в яких уже починали танцювати, кружляти у вихорі оранжеві цятки і палички.
Біль перевернув мене на спину. В очі ринуло блискотіння літнього дня. Я побачив дивовижне небо — чорне, з сонцем, місяцем, зорями, схожими на чиїсь очі. Воно косо спускалося на землю, змінюючись, прибираючи рис жіночого обличчя, почорнілого від сонця і страждань, воно закривало день, гасило світло в моїх очах. Та чи це було затьмарене горем небо моєї Вітчизни, чи смерть моя постала в образі скорботної богоматері на древньому письмі, чи простирав наді мною чорне крило своє казковий добрий ворон, що прилетів до Івана-царевича з “цілющою водою” у дзьобі, чи то сльози відчаю покотилися по обличчю Зульфіі, яка нарешті зрозуміла свою помилку, — цього вже я збагнути не міг…
Я вижив.
Зульфія врятувала мене.
Довго розшукував її, надсилав запити, та дізнався про долю дівчини лише після закінчення війни. Зульфія загинула під Варшавою.
Що ж до “капітана Павлова”, то його справжнє прізвище мені стало відоме недавно із спогадів одного з уцілілих офіцерів гітлерівської дивізії, що мала кодову назву “Бранденбург-800”. Спогади ці, що випадково потрапили мені до рук, видані у ФРН. Тепер там багато випускають таких книжок. Кінець кінцем, попит на літературу такого гатунку не тільки у Західній Німеччині, вона популярна і в деяких інших країнах так званого “вільного світу”. Автор досить детально описав спробу гітлерівського диверсійного загону захопити міст через ріку Рівнинну. Закінчується розділ двома короткими фразами: “Зрозумівши, що гру програно, обер-лейтенант Генріх фон Ланге пустив собі кулю в лоб. Він учинив, як справжній німецький лицар…”
Тут мемуарист не збрехав. Коли я, воскреслий, лежав в одному з бакинських госпіталів, мені розповідав мій керівник, який приїхав провідати мене, що на березі ріки, коло бліндажа саперів, знайшли труп у подертій коверкотовій гімнастерці з “шпалами” на петлицях, Безперечно, то був обер-лейтенант фон Ланге.
ГОЛКА В СІНІ
ЗАПИСИ, ЗРОБЛЕНІ В СЕКРЕТІ
Над лісом високо в небі летів голуб. Призахідне сонце золотило його правий бік, і здавалося, що крила в голуба різні — одне димчасто-сизе, а друге золотисто-вогненне.
Юрко Коломієць, на прізвисько “Художник”, провів птаха захопленим поглядом і, коли той зник за видноколом, штовхнв ліктем Селіверстова, що лежав поруч.
— Записати?
Селіверстов, зморений спекою, куняв, але, діставши штовхана, миттю прокинувся, закрутив головою.
— Де?.. Що?..
— Повітря. Голуб пролетів, — серйозно повідомив Коломієць. — О двадцятій тридцять шість…
Селіверстов, певно, подумав, що з нього кепкують, мовчки витер долонею спітніле обличчя і невдоволено глянув на товариша, але не розсердився. Вже сам вигляд Коломійця викликав усмішку: для маскування хлопець навтикав у благеньке сукно кепки кілька віточок чорниці, в дуло автомата засунув дві ромашки. Дивак! То квіточками милується, то паличкою на піску щось креслить, грубого слова від нього не вчуєш, очі замріяні, ледь що — червоніє. Одне слово, Художник.
— Записуй, коли не лінь, — позіхнувши, сказав Селіверстов і почав зосереджено чухати лівий бік. — Зозулю, що вранці кувала, мурахів, їжачка теж запиши. Давай усе підряд, як юні натуралісти…
Призначені в секрет бійці партизанського загону справді скидалися на завзятих натуралістів, що потай стежать за життям мешканців лісу. Вони лежали на невеликому пагорбі, біля кореневища старої сосни. Місце для секрету — кращого й не бажати: тут росли лохина впереміж із чорницею, невисокі кущі, обліплені темними сизуватими ягодами, служили надійним прикриттям. Сосновий ліс навколо був проріджений, досить злегка підвести голову, щоб побачити розбиту дорогу, густо встелену виїждженими вузлуватими корчами.
Партизани пильнували добре, проте за весь день так і не змогли помітити чогось такого, що слід було б занести до щоденника спостережень. Час тягся повільно, лісова духмяна теплінь п’янила, розслабляла, і коли б не великі жовті мурахи, бійцям важко було б боротися з дрімотою. Мурахи допікали щохвилини, вони діловито, наче по дерев’яних колодах, снували сюди-туди по тілах партизанів, умудряючись заповзти під одяг. Отоді-то й почалися тортури.
Хлопці помирали з нудьги. Єдиною розвагою для них була поява їжака, що волік мертву гадюку. Сталося це години півтори тому. Побачивши перед собою людей, звірок зафиркав, потім завмер на мить, оцінюючи обстановку, й, видно, вирішивши, що зв’язуватися з незнайомцями не слід, шмигнув у кущі, не випускаючи з зубів своєї здобичі.
Юрко задля жарту зафіксував цю сценку на папері, зобразивши гадюку в зубах їжака у вигляді свастики. А під малюнком вивів чітким каліграфічним почерком: “18.35. Земля. В двох метрах від поста був помічений цей колючий звір. Забачивши нас, він кинувся навтікача і зник у невідомому напрямі…”
— І знав же Ковалишин, де вибрати для нас місце, — продовжуючи чухатися, бурчав Селіверстов. — Ці стоногі чорти спати не дадуть. От, холера, куди лізе… Ну, що ти йому скажеш, негідникові!
— Вночі теж поспати не доведеться, — зауважив Юрко, що домальовував на лобі їжачка п’ятикутну зірку.
— От тобі й на! — здивувався Селіверстов. — Це ж чому?
— Військова таємниця…
Селіверстов позіхнув, зірвав кілька ягід лохини, вкинув їх у рот.
— Вічно ти щось вигадуєш, Художнику.
— Не вигадую, а метикую. Споримо! Ставлю годинник проти твого компаса й ножика. Гаразд?
— Програєш.
— Звичайно, годинник буде твоїм. Тільки й всього.
— Не спати можна з різних причин, — лінькувато мовив Селіверстов. — От мурахи шкіру погризли: цілу ніч чухатися буду. Ти теж навряд чи заснеш.
— Весь загін не спатиме… — стояв на своєму Юра. — Ну, споримо?
— Звідки тобі це відомо? Може, приснилось? — насмішкувато допитувався Селіверстов.
Коломієць уже заходився малювати в блокноті голуба з розпростертими крилами. Він навмисне помовчав, щоб розпалити цікавість товариша, і сказав удавано байдуже:
— Літаки з Великої землі подарунки скинуть.
— Вночі? Сьогодні вночі? — Селіверстов протяжно свиснув. — Тобі що, сам Бородань про це сказав?
— Не обов’язково. Голову на в’язах треба мати.
— Штукар ти, Художнику, — Селіверстов засовався, намагаючись влягтися зручніше. — Гаразд… Може, я все ж покуняю хоч одним оком. Секунд так на дев’ятсот. А ти, дивись, не засни. Тільки що — розбудиш.
Намалювавши голуба, Юрко написав унизу: “20.28. Повітря. Пролетів голуб”. Щоб надати записові жартівливої поважності, хлопець вирішив доповнити його: вказати висоту, напрям і швидкість польоту голуба, описати барви оперення. Проте зробити цього не встиг — від дороги долинули голоси.
Селіверстов наче й не дрімав, одразу ж підняв голову. Обидва завмерли, прислухаючись. Ішло п’ятеро: високий старий з пишними сивими вусами, три жінки в святкових квітчастих хустках і дівчина-підліток, одягнена в червоне плаття й синю оксамитову корсетку, вишиту на грудях блискітками, що раз у раз іскрилися на сонці. За спинами у всіх висіли на широких шлейках плетені з лика кошелі. Коли ці люди пройшли і їх голоси стихли, Селіверстов сказав:
— Старого знаю. Це пан Кухальський з Люб’язької Волі. Жінки, мабуть, теж звідти. Пиши… Скільки на твоєму трофейному? От і пиши: двадцять сорок три, дорогою з Кружно пройшли мешканці хутора Люб’язька Воля — старий Кухальський і чотири жінки. Судячи з вигляду, вони були на базарі в Кружно. Ішли не криючись, голосно розмовляли. Так і пиїии.
Селіверстов зазирнув у блокнот. Малюнки йому сподобались, але вій буркнув:
— Даремно все те намалював. Ковалишин ще лаятиме. Знаєш, який наш взводний.
Селіверстов ще хотів щось сказати, але Юра застережливо підніс руку, й обидва знову завмерли. Хтось біг лісом. Спершу тріск сухих гілок чувся позаду, потім праворуч. Юрко підвів голову й побачив, як серед рідких стовбурів промайнула жіноча постать і тут же зникла в гущавині. За хвилину — півтори жінка з’явилася далеко попереду, і на цей раз її побачив і Селіверстов.
— Що за дідько, куди ця баба ділася? — стурбовано промовив Селіверстов, коли жіноча постать знову зникла.
— Молода… — сказав Юрко. — Бігає швидко.
— Так, бігла прудко, ніби за нею гналися. І, головне, не дорогою, хоч дорога поруч…
— Часто крутила головою, начеб оглядалася.
— От заковика… А запам’ятав, як була одягнена?
— Звичайно: запнута білою хусткою, сіра кофтинка, спідниця темна…
— Правильно. Тоді пиши. Обов’язково вкажи, що бігла поряд з дорогою, напрям — південно-західний. Одне слово, в бік Кружно.
У блокноті з’явився ще один запис: “21.06. Земля. В ста п’ятдесяти метрах від поста і в двохстах від дороги помічено жіночу постать у білій хустинці, сірій кофтині й темній спідниці. Жінка бігла лісом вздовж дороги Люб’язька Воля — Кружно і часто озиралась на всі боки. З того, як швидко вона бігла, можна гадати, що молода…”