Николай Далекий – Танки на мосту! Голка в сіні (страница 9)

Володька побіг за танк. Я розлютовано дивився на старшого лейтенанта. Що він замислив? Хоче випробувати мене? Артилерист вже не звертав на мене уваги. Він знову дивився в той бік, звідки долинала стрілянина.

— Старший лейтенант, що ви робите? Негайно зв’яжіться з командиром. Німці захоплять міст у Рівнинній.

Він опустив бінокль, похмуро глянув:

— Зараз відправимо, не гарячкуй…

Я ніяк не розумів, чому він вперто відмовляється зв’язатися польовим телефоном з начальством.

— Нема у мене зв’язку, — раптом спохмурнів командир. — Не бачиш хіба, що діється?.. — І додав заклопотано: — Міст, кажеш… А як вони можуть його захопити?

— Не знаю. Може, десант уночі скинули.

— Зараз відправимо, — повторив він. — Людей у мене… Кого послати? Хіба Володьку…

— Та й я сам можу поїхати!

— Сам… — знову з підозрою оглянув мене артилерист. — За дурника мене маєш?

З’явився Володька, він ніс пляшку. Двома ударами по денцю вибив корок і подав її мені.

— Випий! — старший лейтенант знову підніс до очей бінокль. — А то, я бачу, у тебе ноги підгинаються…

Червоне сухе вино. Я одним духом випив половину і, передихнувши, сказав:

— Не зі страху. Ноги у мене побиті, їхав без фари, навпомацки.

— А чому кров у колясці?

— Німця довелося прикінчити.

— Куди ж ти його подів?

— Викинув.

— Молодець, коли не брешеш… Що? Що таке?.. — Останні слова стосувалися не мене, як і слід було вважати, а того, що бачив артилерист в окуляри бінокля. Я глянув у той бік. Далеко, зліва від шосе клубочилася курява, стрілянина посилилась. Кулеметні черги зливались у суцільну тріскотняву. Завіса пилюги, схожа на дим із труби невидимого паровоза, швидко сунула до дороги.

— Здається… — нерішуче почав був старший лейтенант і тут же схвильовано вигукнув: — Наші! Петренко, до старшого сержанта! Дві гармати, по снаряду, — відсікти мотоцикли! Машини не чіпать!

Петренко рвонув з місця.

— Наші, чортяки! — остаточно вирішив старший лейтенант. — Дві… ні, три машини з вибалка… — Він кинувся до танка. — Васю, спробуй ти. Мотоцикли на шосе.

Голова танкіста зникла в люку. Тепер і я побачив машини. Перша вже виїжджала на дорогу, повертаючи в наш бік. Далі з’явилася одна чорна крапка, друга, за нею ще дві. Заховалися, знову виринули. Я зрозумів, то голови мотоциклістів.

— Ех, бісові діти! Невже…

Цієї миті пролунав оглушливий постріл, і танк здригнувся.

— Переліт! — з прикрістю вигукнув старший лейтенант. — Куди цілишся?! Втечуть, гади…

Мотоциклісти почали розвертатися. Танкіст вистрелив ще раз. Снаряд ліг праворуч від шосе.

— Партач! — розізлився артилерист.

Тут, десь попереду нас, одна за одною вдарили дві гармати, вдалині щось злетіло вгору. Маленьке, кругле, схоже на горошину.

— Є! Один здухопелився! Васю, досить! Бач, пруть мов очманілі. Видно, заблудились, сиділи ніч у вибалку…

Старший лейтенант опустив бінокль, глянув на мене.

— Давай! Заводь свою чортопхайку. Кулемет справний?

— Мабуть…

Поки я заводив мотор, Володька зі старшим лейтенантом встановили магазин на кулеметі.

— Швидше!

Ми рвонули до шосе, але запізнились. Машини, незважаючи на постріли й вигуки бійців, мчали далі не зупиняючись. На підніжці передньої, відхиливши дверцята кабіни, стояв командир у кашкеті з зеленим верхом. У кузовах було повно бійців.

— Стійте! — закричав старший лейтенант, що сидів позад мене. — Візьміть одного!

Однак командир прикордонників, очевидно, не розчовпав, махнув рукою назад.

— Танки! Нас обстріляли! Німецькі танки…

І машини одна за одною, не збавляючи ходу, проносились мимо.

— От чорти, не нашого бога! — вилаявся старший лейтенант, з досадою дивлячись услід останній машині. — Вхопили шилом патоки і дають дьору, аж смуга лягає. — Він обернувся до Володьки. — Ось що, Володько, ти з ним поїдеш. Зрозумів?

— Нікуди я від тебе не поїду, — сказав зблідлий Володька. — Я з тобою до кінця!

Старший лейтенант зіскочив з сидіння, ласкаво поляскав здоровою рукою бійця по плечу, подивився йому у вічі:

— Не дурій, Володько. Це дуже важливо, ду-у-же ва-жли-во. Зрозумів?

Ми почули характерний звук моторів німецьких літаків, підвели голови. Високо в небі було видно хижі силуети бомбардувальників, що летіли на схід: сім, за ними дев’ять, вище — з десять тонких, як оси, “месершмітів”.

— Зрозумів? — подався до Володьки старший лейтенант. — Нікого мені посилати. А ти все одно… Глухий… І нога в тебе. Зрозумів? Їдь! До мосту не зупиняйся. До мосту! Ясно?

Володька благально дивився на командира.

— Ну гаразд, гаразд, — усміхнувся старший лейтенант. — Після війни зустрінемось. Гайда до мосту!

Він обійняв бійця здоровою рукою, поцілував його.

— Ну, швидше! Газуйте!

Мене не треба було підганяти. За якусь мить мотоцикл уже мчав слідом за машинами.

— Слухай, — торкнув мене за лікоть Володька. — Затям собі, щоб без фокусів. Бо інакше я тобі одразу скручу в’язи, як курчаті. На силу в руках не скаржусь. Ясно?

Я весело кивнув головою.

— Тоді порядок!

Любий Володька! Я натискав на газ, як міг, не одривав очей від дороги і думав про старшого лейтенанта та про його бійців, що зосталися там, на передньому рубежі. Чудові, безстрашні люди. Навіть маленький писклявий конвоїр, що так допік мені, здавався тепер симпатичним. Хто з них зостанеться живий, хто вціліє в бою, який почнеться, можливо, навіть за кілька хвилин?

Ми зустріли дві машини з бійцями в кузовах і з протитанковими гарматами на причепах, що йшли на захід. Потім прогуркотів танк КВ, обліплений піхотинцями. Володька зрадів — підкріплення! Незабаром наздогнали машини прикордонників. Вони йшли тепер повільно. Бійці з останньої машини, на борту якої виднілися свіжі кульові пробоїни, дивилися на нас з похмурою цікавістю. Дехто з них неспокійно позирав на небо. Я не надав значення їхньому занепокоєнню, хотів обігнати колону, але машини зупинились, і прикордонники якось нерішуче почали зіскакувати на землю.

— Небо! — гукнув Володька, який раніше за мене зрозумів, що відбувається.

Зупиняючи мотоцикл, я озирнувся — три літаки йшли на нас. Позад них на шосе здіймались темні віяла вибухів. Ледве ми встигли відбігти од дороги метрів на п’ятнадцять, як Володька повалив мене на землю. І вчасно — позаду рвонула бомба, розколола, як здалося, земну твердь. Припавши до землі, я чекав нових вибухів, та їх не було чути. На нас посипалось груддя, тріски. Володька лежав поруч, дивився одним оком у небо. Я теж відважився глянути вгору. Літаки описували над нами широке коло; на їхніх крилах мерехтіли рожеві відблиски променів ранкового сонця. Ми підвелись. На шосе курилася невелика вирва. Бомба, одна-єдина бомба влучила між нашим мотоциклом і машиною прикордонників. Мотоцикл із зігнутою рамою і сплющеною коляскою лежав у кюветі, машину вибухом перекинуло набік.

Серед прикордонників були поранені. Один — тяжко, його несли на руках до першої машини.

— Поїдемо з ними, — смикнув мене за рукав Володька. — Лізь на машину.

Та вилізти нам не дали. Прикордонник відштовхнув Володьку прикладом.

— Куди?! Назад! Не можна, не дозволяється!

— Ти що, очманів? — обурився Володька, що ладен був битися, але тут ще два прикордонники наставили зброю. Вони дивилися на нас мовчки. — От люди… — люто сплюнув Володька. — Гайда на першу, там командир.

Біля передньої машини прикордонники скупчилися навколо тяжкопораненого, нашвидкуруч робили перев’язку. Володька підсадив мене в кузов і виліз сам. Ми сіли на лавку спиною до кабіни. Пораненого обережно підняли на плащ-наметі, поклали на дно. Коли машина рушила, прикордонник з трьома трикутниками на петлицях, з медаллю “За відвагу” на грудях, глянувши на нас, навіть рота розкрив од подиву.

— Ви звідки? Хто такі?