Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа ліворукої леді (страница 3)

— …і незграбною фігурою, якій бракує жіночої чарівності, — вів далі доктор Ватсон. — Вона надає перевагу чоловічому одягу й хлопчачим заняттям, ходить широким, чоловічим кроком і загалом може бути цілком втрачена для пристойного товариства, якщо її швидко не знайти.　

— А матір? — Я змінила тему, щоб не розсміятися.　

— Шістдесяти чотирьох років, але видається значно молодшою. Фізично непримітна, проте принципова та свавільна. Талановита художниця, яка, на жаль, змарнувала свої сили у справі відстоювання так званих жіночих прав.　

— Ой! Вона хоче носити штани?　

Він посміхнувся на мою явну зневагу до таких реформаторок.　

— Цілком можливо. Вона полюбляє так званий раціональний одяг.　

— А чи є хоч якісь здогадки, де саме вони можуть перебувати?　

— Жодних. Та припускають, що дівчинка в Лондоні, як я і казав.　

Я відклала олівець і підняла очі на доктора Ватсона.　

— Дуже добре, докторе Ватсоне, я повідомлю доктору Раґостіну всі деталі. Але мушу вас попередити, що він навряд чи візьметься за цю справу.　

Моя найперша справа — і неймовірна халепа: знайти саму себе?! Не можна навіть братися за таке.　

— Але чому?　

Я вже продумала відповідь.　

— Тому що він не бажає мати справу з посередниками. Він спитає, чому Шерлок Голмс не прийшов сюди власною персоною…　

Доктор Ватсон палко перебив мене, хоча його бурхливі емоції не були спрямовані на мене:　

— Бо Голмс надто замкнений, надто гордий. Якщо він навіть мені не хотів сказати причини своїх страждань, гадаєте, відкрився б незнайомцю?　

— Радше колезі-слідчому, — м’яко зауважила я.　

— Це навіть гірше. Він вважав би це приниженням перед… — доктор Ватсон досить різко урвав мову, а тоді запитав: — До слова, мушу запитати, а хто такий цей доктор Раґостін? Даруйте, міс, е-е-е…　

— Мешл.　

Взяти ім’я Голмс, поміняти місцями його склади, а тоді записати так, як воно звучить, Мешл, — до смішного просто[4]. А таки він нізащо не здогадався б. Ніхто не здогадався б.　

— Міс Мешл, не хочу нікого образити, але я дізнавався — ніхто не чув про доктора Раґостіна. Я прийшов тільки тому, що він нібито спеціалізується на пошуку зниклих людей…　

— Будь-чого зниклого, — докинула я.

— Але я не знайшов нікого, хто міг би за нього поручитися.　

— Тому що він тільки починає свій шлях, як колись мусив і ваш друг. Доктор Раґостін ще не зробив собі імені. Однак вам буде цікаво дізнатися, що він ревний послідовник методів Шерлока Голмса.　

— Справді? — Доктор Ватсон, здавалося, трішки заспокоївся.　

— Так. Він обожнює містера Голмса, і як же він здивується, коли почує, що його герою не вдалося самотужки знайти зниклих матір і сестру.　

Підсунувшись, ніби йому раптом стало незручно в кріслі, доктор Ватсон прокашлявся.　

— Гадаю, — повагом сказав він, — справа в тому, що Голмса зазвичай не цікавлять такі випадки. Він вважає їх банальними й нудними, тож найчастіше взагалі не береться навіть розглядати. От хоч би й учора, — додав Ватсон, — коли я прийшов побачитися з Голмсом, від нього саме виходили сер Юстас Алістер та леді Алістер, які завітали прохати Шерлока з’ясувати, де перебуває їхня дочка. І що ж — залишилися з носом.　

Я проігнорувала логічну неможливість того, що дві людини залишилися з одним носом, бо мою увагу привернув зміст сказаного.　

— Сер Юстас Алістер? Його дочка зникла? Але я нічого не бачила про це в газетах…　

Ватсон кашлянув у кулак.　

— Це замовчують, щоб уникнути скандалу.　

Отже, вони побоюються, що дівчина втекла з якимось звабником.　

Я мушу розплутати цю справу. Доктор Ватсон, безперечно, не розкаже мені більше — адже вважає, що вже забагато наговорив, — проте він підкинув мені першу справу. Я знайду зниклу дочку баронета!　

Не надто вдоволений, Ватсон підвівся — розмова добігла кінця. Я потяглася по шнурок і подзвонила Джодді, щоб прийшов провести відвідувача.　

— Я б хотів зустрітися з доктором Раґостіном особисто, — сказав мені Ватсон, — перш ніж він вживатиме якихось заходів.　

— Звісно. Яка ваша адреса? Доктор Раґостін зв’яжеться з вами, щойно перегляне мої нотатки, — збрехала я.　

Записавши адресу, я підвелася, щоб провести відвідувача до дверей.　

А щойно він пішов, я плюхнулася в крісло біля вогню, яке звільнилося, і мене — що неймовірно — почало трусити, як у лихоманці.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Я тремтіла від страху.　

І це через мого брата Шерлока, якого я обожнювала.　

Він був і моїм героєм, і моїм запеклим ворогом. Я його мало не боготворила. Та якщо він вистежить мене, я назавжди втрачу свободу.　

Та попри все — він був пригнічений через мене?　

Годі було заспокоювати себе тим, що я завдала удару лише по його самолюбству.　

Але що ж робити? Якщо я дам Шерлоку Голмсу бодай найменший натяк на те, що зі мною все гаразд, він цим скористається, аби мене спіймати.　

А ще треба зважати на маму. Скільки часу їй зосталося, аби насолодитися свободою та щастям якнайдалі від обмежень пристойної поведінки та «жіночого місця», доки вона покине цей світ? Хіба тільки чоловікам дозволено мати гідність?　

Мій інший брат, Майкрофт, затримався в моїх думках ненадовго — байдуже, чи зазнало удару його самолюбство. Хоч він і був розумний, як і Шерлок, однак іншими рисами вдачі радше нагадував залишки учорашньої вареної картоплі, холодні та бляклі. Він не переймався моєю долею настільки, щоби спробувати мене знайти.　

Однак я мушу ще дещо врахувати: чому це Майкрофт завдав собі клопоту розповісти про мене Ватсону?　

Що, коли все це брехня? Що, як візит доктора Ватсона був підступом, і Шерлок послав свого друга, щоби шпигувати за мною?　

Маячня. Мій брат не міг дізнатися…　

Однак звідкись же довідався про те, чого взагалі не мав би знати, — що в мене є гроші. І він, можливо, помітив, що доктор Раґостін зайняв офіс так званої астральної зникологині, яку я, Енола Голмс, допомогла запроторити за ґрати. А раптом Шерлок Голмс запідозрив тут зв’язок?　

Навряд чи, вирішила я, затримавшись на цій думці. Якщо Шерлок Голмс і відправив доктора Ватсона шпигувати, то радше з цікавості, щоб визначити, чи здатний зниколог конкурувати з ним як детектив.　

У такому разі чи може бути неправдою те, що мій брат страждає?　

Хоча я могла заприсягтися, що бачила в очах доктора Ватсона щире занепокоєння.　

Та й звідки в біса мені знати, як поводитися з сім’єю? Як на мене, то спіритуалістична левітація є менш незбагненною штукою.　

Якби ж то можна було порадитися з мамою! Проте я не бачила її з минулого липня, з того триклятого дня, коли вона несподівано покинула дім. І я справді не знала, де саме вона перебуває. Я тримала зв’язок із нею тільки через сторінки оголошень у «Пел-Мел Газет» (її улюблену газету для рафінованої публіки, проте прогресивнішу за «Таймз»), «Журналі сучасної жінки», «Журналі про особисті права» та кількох інших виданнях за допомогою шифрів і кодів. Приміром, коли в мене було припущення, що матінка кочує з циганами, я розмістила таке оголошення:　

Моя Хризантемо: чотирнадцята й п’ята літери думок, четверта літера невинності, дев’ята літера щирої любові, третя й друга літери розлуки. Так? Плющ[5].　

Хризантема стала нашим кодовим словом, яке означало «мама», а зміст самого оголошення відсилав до кількох інших квіток із «Таємних значень квітів» — довідника, який подарувала мені матінка. Ці символічні значення були відомі всім, хто обмінювався квітковими вітаннями. Отож у моєму оголошенні — так би мовити, букеті навпаки — думки означали братика-й-сестрицю, невинність — маргаритку, далі були незабудка й чина запашна. Чотирнадцята літера у назві «братик-і-сестриця» — «ц», а п’ята — «и», у маргаритці четверта літера «г» і так далі, щоб утворилося слово «цигани».　

За тиждень матінка відповіла схожим квітковим шифром: «Так. Де ти?»　

І я так само відповіла: «Лондон».　

Ото і все наше листування. Мені дуже хотілося побачити маму, але я вагалася через силу почуттів до неї, до того ж не всі з цих почуттів були приязними.　

І не щодо всіх я була певна. Тож вирішила краще відшукати її у слушний для себе час і спосіб.　

Однак тепер через сумні новини від Шерлока… мої особисті перестороги не на часі, вирішила я.　

Мені хотілося порадитися з матінкою. Я потребувала маминої поради.