Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа ліворукої леді (страница 2)
Натомість я сподівалася, що він бачив у мені саме ту, за кого я себе видавала: цілком звичайну молоду працюючу жінку, яка носить цибулясту брошку, пришпилену посередині на грудях, і не менш потворні сережки, та й узагалі щедро прикрашену оздобами з недорогих матеріалів, що імітують найновішу (таку саму безглузду, як і уніформи) моду. Дівчину, деякі зі світлих кучерів якої були не її власними, а, найімовірніше, раніше належали якійсь баварській селянці. Хоч і добропорядну, проте без гарного виховання. Ту, чий батько міг би бути лимарем або шинкарем. Дівчину, яка, з огляду на все, заклопотана пошуками чоловіка. Якщо ж за допомогою вищезгаданої брошки, та ще намиста-нашийника, безлічі стрічок і надто помітних накладних локонів було досягнуто цього враження, то я успішно замаскувалася.
— Радий нашому знайомству, міс Мешл, — доктор Ватсон, звісно, вже зняв капелюха, але, як і годиться, спершу потиснув мені руку, а вже потім скинув рукавички й передав їх разом із тростиною хлопчикові.
— Будь ласка, сідайте. — Я вказала на крісло. — Присувайтеся ближче до каміна. Надворі страшенна холоднеча, чи не так?
— Жахлива. Я ще не бачив на Темзі такої криги, щоб можна було кататися на ковзанах, — кажучи це, він потер руки й простягнув їх до вогню. Попри всі зусилля, у кімнаті було не надто тепло, і я навіть заздрила відвідувачу, який сидів у зручному м’якому кріслі. Якось холод і вологість не турбували мене раніше, до приїзду в Лондон, а тут мені довелося вже побачити навіть жебрака, примерзлого до бруківки, чи то пак те, що від нього лишилося.
Знову сідаючи на незручний дерев’яний стілець за робочим столом, я щільніше закутала плечі шаллю, теж потерла руки (закоцюблі навіть попри в’язані рукавички, з яких визирали пальці), відтак взяла олівець та записник.
— Докторе Ватсоне, дуже перепрошую, що доктора Раґостіна зараз немає. Я впевнена, що він би охоче з вами познайомився. Ви ж
— Так. — Чемно й дуже скромно він обернувся до мене, коли говорив. — І я тут в інтересах містера Голмса.
Моє серце закалатало з такою силою, що я навіть злякалася, чи не почує цього відвідувач. Тепер хтозна, чи розцінювати візит цього чоловіка як щасливий випадок, чи радше, навпаки, як нещасний.
Він тут, аби проконсультуватися з єдиним у світі професійним шукачем зниклих речей і людей.
Попри все я намагалася говорити чемно, з належною вимовою, притаманною середньому класу, та влучно поєднувати чиновницьку ефективність із послужливістю.
— Справді? — Ніби збираючись занотовувати, я запитала: — У чому ж полягає проблема містера Голмса?
— Впевнений, ви зрозумієте, міс Мешл, що я хотів би дочекатися доктора Раґостіна й поговорити з ним особисто.
Я посміхнулася.
— А я впевнена, що ви зрозумієте, докторе Ватсоне, що мені довірено обов’язок збирати попередню інформацію, аби заощадити дорогоцінний час доктора Раґостіна. Я уповноважена представниця доктора Леслі Раґостіна — не в розслідуванні, звісно, — виправилася я, щоби втихомирити його природну недовіру до жінок, — але я часто буваю його очима й вухами. Як-от ви для Шерлока Голмса, — докинула я, підлещуючись до нього, однак силкуючись не видати цього голосом.
Я щосили намагалася не виказати, що насправді подумки благала його: «Ну будь ласка! Будь ласка, мені треба знати, чи не помиляюся я щодо мети цього візиту».
— Ем-м, так, — нерішуче промовив доктор Ватсон. — Авжеж.
У нього й справді лагідні очі, особливо коли він схвильований.
— Навіть не знаю… це делікатна справа… бачте, Голмс не знає, що я тут.
Моє серце трішки заспокоїлося, але трохи защеміло.
Безбарвним голосом я звернулася до доктора Ватсона:
— Можете розраховувати на цілковиту конфіденційність.
— Авжеж. Звісно.
Моя згасла цікавість ніби переконала його, бідолаху, вилити мені душу, тож, ухопившись за бильця крісла, він почав розповідь.
— Ви, певно, знаєте, що я кілька років мешкав разом із Шерлоком Голмсом на початку його неймовірної кар’єри, та оскільки зараз я одружений і веду загальну лікарську практику, то бачу його значно рідше, аніж раніше. Однак від мене не сховалося те, що від минулого літа в нього на душі неспокійно, а останні кілька місяців він геть пригнічений — настільки, що не харчується як слід, не спить, і я хвилююся за нього не тільки як друг, а і як лікар. Він змарнів, втратив здоровий колір лиця і став сумним і дратівливим.
Зайнята нотуванням усього цього для «доктора Раґостіна», я могла тримати голову схиленою над столом, щоб доктор Ватсон не бачив мого обличчя. І це добре, бо напевно на моєму лиці відобразилося збентеження, а на очі набігли сльози. Щоб мій брат, взірець холодного логічного розуму, був пригнічений? Не міг їсти й спати? Я й гадки не мала, що він здатний на такі глибокі переживання. До того ж через мене.
Доктор Ватсон вів далі:
— І хоч я не раз питав, що його так турбує, він відмовляється визнати, що в нього є бодай якісь проблеми. А коли я розпитував його вчора, то він так розгнівався, втративши свій звичний незворушний самоконтроль і поводячись направду ірраціонально, що я зрозумів — треба щось із цим робити, подобається це йому чи ні, заради нього ж самого. Тож я розшукав його брата, Майкрофта Голмса…
Я вчасно збагнула, що Айві Мешл не може нічого знати про брата Шерлока Голмса, тож перебила його:
— Перепрошую, а як пишеться його ім’я?
— А й справді, чудернацьке ім’я! — Ватсон продиктував його мені, дав лондонську адресу Майкрофта, а відтак продовжив: — Після деяких вагань Майкрофт Голмс пояснив, що його і Шерлока Голмса спіткало лихо, адже вони не можуть встановити, де перебуває їхня матір. І не лише матір, яка зникла безслідно, а й молодша сестра. Двоє близьких родичок — фактично всі, хто в них залишився, — зникли.
— Це жахливо, — пробурмотіла я, не підводячи очей. Мені більше не хотілося плакати, а натомість виникло бажання посміхнутися — авжеж, мені ой як кортіло втерти носа моєму найстаршому братові Майкрофтові, який мав намір зробити з мене манірну панночку. Тож я насилу вдавала стурбованість, граючи роль людини, яка зовсім не в курсі справи. — Викрадення?
Доктор Ватсон похитав головою:
— Ніхто не вимагав викупу. Ні, це втеча.
— Неймовірно. — Я не забувала про свою необізнаність. — Вони втекли разом?
— Ні! Окремо. Мати зникла торік улітку, а дівчина — за шість тижнів, коли її везли до пансіону. Вона втекла сама. Гадаю, тому Голмс і взяв це так близько до серця. Розумієте, якби дівчина була разом із матір’ю, він, можливо, цього не схвалив би, проте знав би, що сестра в безпеці. Однак скидається на те, що дівчина — точніше, ще дівчинка, — поїхала сама-самісінька до Лондону!
— Дівчинка, кажете?
— Лише чотирнадцять років. Майкрофт Голмс сказав, що в нього та брата є підстави вважати, що дівчинка отримала доступ до значних коштів…
Я напружилася, відчувши напад тривоги. І як вони про це дізналися?
— …і вони побоюються, що вона переховується під виглядом заможного юного джентльмена…
Тепер я розслабилася, адже це було ой як далеко від правди. Я сподівалася, що ніколи не вдамся до такого театрального кліше, як перевдягання в чоловіка. Хоча, звісно, не обмежувалася тільки персоною Айві Мешл.
— …і що через це вона може зазнати згубного впливу, — говорив доктор Ватсон, — і буде змушена вести спосіб життя, притаманний особам із сумнівною репутацією.
Із сумнівною репутацією? Я не мала ані найменшого уявлення, про що це він торочить, але сумлінно все занотувала.
— У Майкрофта Голмса та Шерлока Голмса є якісь підстави так думати? — поцікавилась я.
— Так. їхня матір була, чи то пак є рішучою суфражисткою[2], а сама дівчинка, на жаль, має нежіночну вдачу.
— Отакої! Як прикро! — Зиркнувши на нього з-під копиці фальшивого чубчика, я закліпала накладними віями й посміхнулася підфарбованими губами. А ще я нанесла на все лице трішки «ганебної» речовини під назвою рум’яна, щоб змінити землистий, аристократичний відтінок шкіри на більш живий і природний рожевий. — Ви могли б надати доктору Раґостіну світлину дівчинки?
— Ні. І жінки теж. Схоже, обидві уникали фотографів.
— Навіщо?
Він зітхнув, а вираз його обличчя вперше став трохи суворішим.
— Гадаю, це прояв їхньої рішучої протидії законам жіночої природи.
— Ви могли б мені сказати, як їх звати, й описати їх?
Він продиктував мені імена: леді Юдорія Вернет Голмс, міс Енола Голмс. (Мама продемонструвала пророчі здібності, давши мені ім’я Енола, яке навпаки читається як «самотня»[3]).
Доктор Ватсон сказав:
— Наскільки мені відомо, з них двох дівчинка більш примітна. Доволі висока й худорлява…
Я намагалася набрати вагу, та поки що безрезультатно, — попри супи з риб’ячих голів та печеню з овечих, які мені подавала ощадлива хазяйка квартири.
— …з довгастим лицем, виразним чи, краще мовити, римським носом і підборіддям…
Який делікатний спосіб сказати, що я аж надто схожа на свого брата Шерлока. Оскільки мені досі не вдалося погладшати, я вкладала за обидві щоки гумові підкладки, насправді призначені для збільшення тієї частини фігури, яку не прийнято називати. Вони, а також носові вставки цілком змінювали форму мого обличчя.