Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа ліворукої леді (страница 4)
Але вийти на неї потрібно якнайобачніше.
Я зачекала з цим до приходу додому — щоб бути подалі від Джодді та інших слуг.
Хоч я могла б мешкати в зручному горішньому приміщенні величного готичного будинку, де розташувався офіс доктора Раґостіна, та з міркувань обережності не стала. Натомість «доктор Раґостін» здавав ті кімнати усілякій богемі (що, до речі, забезпечувало мені стабільний дохід), а сама я знайшла доволі скромну кімнатку в Іст-Енді, де мене навряд чи шукатиме брат — він би й не подумав, що його сестра наважиться завітати в такі нетрі. У старенькому обшарпаному будиночку, затиснутому поміж багатоквартирних домів кольору сажі, я була єдиною квартиранткою. На щастя, власниця житла, мила старенька вдова на ім’я місіс Таппер, була такою глухою, що до неї доводилося кричати в рупор, який вона тримала біля вуха. Тож вдова не могла забагато розпитувати мене. З прислуги щодня приходила тільки одна дівчина, яка виконувала всю хатню роботу і якої я ніколи не бачила. Тобто умови тут із будь-якого погляду були ідеальними для переховування.
Отож я зачекала до вечора, коли у безпеці своєї скромної спальні, вивільнившись нарешті з корсета, збільшувача грудей, зборок, накладних локонів та лицьових вставок Айві Мешл, відпочивала в халаті біля каміна, закинувши ноги на м’який ослінчик — подалі від холодних протягів при підлозі.
Присунувши ближче свічку, я взялася до складання зашифрованого послання для матінки.
ДЕРЕН ЧОТИРИ ІРИС ДВІЧІ ПО ТРИ
ФІАЛКА І ЯБЛУНЕВИЙ ЦВІТ СКІЛЬКИ?
Я вирішила, що це повідомлення має відрізнятися від попередніх і бути складнішим. Як Шерлокові вдалося дізнатися, що в мене є гроші? Це неабияк мене непокоїло. Якщо він знав аж стільки, чи означає це, що якимось чином вже розшифрував і зрозумів, кому належить листування між мною і мамою на «шпальтах відчаю» в «Пел-Мел Газет»?
Я взяла написане й розділила його на групи по три літери:
ДЕР ЕНЧ ОТИ РИІ РИС ДВІ ЧІП ОТР ИФІ
АЛК АІЯ БЛУ НЕВ ИЙЦ ВІТ СКІ ЛЬК И?
Задля обачності я не згадала Айві (тобто плюща), але сподівалася, що матінка все одно зрозуміє за квітковим кодом, що це зашифроване оголошення від мене. Ірис означав повідомлення.
А до того ж я щиро сподівалася, що мама зрозуміє, як змінився код цього разу, — особливістю ірису було те, що квітка мала три великі пелюстки вгорі й три внизу, у квіту дерну було чотири пелюстки, а у фіалки та яблуневого цвіту — по п’ять. Я згадала фіалку, бо вона означала вірність, а яблуневий цвіт, тому що, коли я була маленькою, матуся розрізала яблуко навпіл, показувала мені п’ятикутну зірочку всередині нього та пояснювала, як яблуко та його насіння виростає з п’ятипелюсткової квітки.
Розбивши повідомлення на групи літер, я записала його навпаки:
И? ЛЬК СКІ ВІТ ИИЦ НЕВ БЛУ АІЯ АЛК
ИФІ ОТР ЧІП ДВІ РИС РИІ ОТИ ЕНЧ ДЕР
Втупившись у знак питання, я насупилася. Аж надто він полегшує розшифровування. Тож замінила його на те, що мама назвала б «нулем»:
ИХ ЛЬК СКІ ВІТ ИЙЦ НЕВ БЛУ АІЯ АЛК
ИФІ ОТР ЧІП ДВІ РИС РИІ ОТИ ЕНЧ ДЕР
Готово. Я припускала, що матінка легко це розшифрує, адже шифр був схожий на той, яким вона вперше приголомшила мене. Та це був тільки перший крок, щоб навести маму на думку про число п’ять.
Я сподівалася, що після цього вона зрозуміє, що треба взяти алфавіт і поділити його на п’ять частин:
АББГҐД
ЕЄЖЗИІ
ЇЙКЛМН
ОПРСТУ
ФХЦЧШЩЬЮЯ
У кожній частині було по шість літер, окрім останньої, та оскільки
Відтак я написала справжнє повідомлення мамі: «ЛОНДОНСЬКИЙ МІСТ ПАДАЄ ТЕРМІНОВО ПОТРІБНА РОЗМОВА», — й зашифрувала його так:
3441361641364457332532
35264445
4211161122
452143352636411341
4241454326123611
43412435411311
Я зважила, чи не варто записати всі цифри суцільно, щоб мама потім виокремлювала слова, та вирішила цього не робити. Вона матиме вдосталь мороки із самим шифром (третя літера, четвертий рядок чи третій рядок, четверта літера?) і розгадуванням натяку на Лондонський міст, який мав підказати, в чому саме полягала проблема й де я хотіла з нею поговорити.
Тож остаточна версія повідомлення мала такий вигляд:
ИХ ЛЬК СКІ БІТ ИЙЦ НЕБ БЛУ АІЯ АЛК
ИФІ ОТР ЧІП ДВІ РИС РИІ ОТИ ЕНЧ ДЕР
3441361641364457332532 35264445
4211161122 452143352636411341
4241454326123611 43412435411311
Я зробила декілька копій оголошення для різних періодичних видань, тричі перевіривши кожну, відтак загорнула протилежні кути аркушів досередини та скріпила їх воском — звичайним білим свічковим, бо кольорового сургучу в мене не було. Написавши адреси на чистих боках згортків, я відклала їх.
Завтра занесу оголошення на Фліт-стріт. А далі залишатиметься хіба що сидіти й чекати, допоки мама відповість.
Ненавиджу чекати.
У справі дочки сера Юстаса Алістера так само треба зачекати. Я не можу зайнятися цим аж до завтра.
Проте мені потрібно зробити
Тож, полишивши своє затишне місце біля каміна, я почала вдягатися. Знову. Та цього разу інакше. Замість дамської спідньої білизни я вдягнула фланелеву піжаму, яка зігрівала мене з голови до п’ят. Потім — старий корсет, який колись став на заваді ударові ножа; шнурувала я його не надто туго — аби тільки не спадав, адже носила його не через марнославство, а для захисту. А ще задля озброєння. Замість сталевої вставки, через яку передня частина корсета колись була негнучкою, як кочерга, я носила в його занадто накрохмаленому полотні, мов у піхвах, тонкий тринадцятисантиметровий кинджал. Цю зброю — двосічну, гостру, мов бритва, — можна було дістати крізь розріз на грудях одежини, в яку я оце щойно вбралася: дуже простої чорної сукні, яку я пошила власноруч, сподіваючись видавати її за чернечий одяг. Я застебнула високий комір, укріплений китовим вусом для захисту від головорізів. Під старі чорні черевики надягла товсті шкарпетки. Насамкінець накинула чорний каптур мантії та вуаль, щоб прикрити голову й обличчя.
Таким було вбрання для мого нічного життя.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Я крадькома вислизнула зі своєї кімнати. Як завжди, місіс Таппер рано пішла до спальні, та навіть якщо глуха старенька й не спала, то аж ніяк не могла почути звідти мої скрадливі кроки. Оскільки я тримала своє чернече вбрання у сховку під ліжком, впевнена, що місіс Таппер навіть не підозрювала, що худорлява сестра милосердя, яка веде нічний спосіб життя, винаймає в неї кімнату разом із юною і милою секретаркою міс Мешл.
Схбдити вниз довелося навпомацки — авжеж, у цей жалюгідний будиночок, майже що халупу, не провели газу. Намацавши в темряві замкову шпарину, я відімкнула вхідні двері власним ключем, вийшла, замкнула їх за собою і хутко пішла геть, щоб зменшити ймовірність того, що якийсь випадковий нічний свідок викриє місце мого проживання.
Рухаючись навмання, іншим шляхом, ніж минулої чи позаминулої ночі, я швидко крокувала у напівмороці вузьких подвір’їв, ледь освітлених вуличними газовими ліхтарями. В Іст-Енді не побачиш ані транспортних ліхтарів чи смолоскипів заможних містян, ані новочасних електричних ламп найбагатших лондонців. Тутешні мляві й полохливі вогники плавали чи, скоріше, тонули в морі рудої сажі. Лондон заклякав від холоду по-особливому, якось задушливо. Його опівнічну холоднечу утворювали вугільна кіптява, сажа з димарів, деревний дим і смердюча вогкість, що тягнулася від Темзи. Людина ніби пливла в тумані, холоднішому за лід, який, однак, ніколи не замерзав, а повсякчас просякав собою одяг і проймав до самісіньких кісток. Такий дошкульний холод проганяв із вулиць усіх, хто мав бодай якийсь прихисток. Навіть на сходах будинків із мебльованими кімнатами можна було натрапити на сплячих бродяг. Злидарі, які цієї ночі не мали кращого палива, палили солому, поцуплену з копиць гною за стайнями, і все одно ризикували не дожити до ранку.
Зваживши, що відійшла від свого житла доволі далеко, я ступила в темний закапелок поміж будинками й засвітила гасовий ліхтар, який взяла з собою. Вже закоцюблі від холоду пальці насилу впорались із сірником.
Хтось міг би поцікавитися, навіщо гарно вихованій юній леді тинятися вулицями за таких обставин. Я і сама достоту не розуміла, що саме спонукало мене до нічного блукання. Можливо, я трохи мономанка, схиблена на потребі вистежувати, ризикувати, шукати, з’ясовувати. Знаходити причини, речі, людей — як-от сьогодні тих, кому потрібна допомога, щоб вижити.
У своєму чернечому вбранні та важкій вовняній накидці, яку носила поверх нього, я зробила чимало глибоких кишень і набгала їх предметами, що могли мені знадобитися: недогарками й сірниками, шилінгами й пенсами, теплими в’язаними шкарпетками, шапками й рукавицями, яблуками, печивом та фляжкою бренді. Через одну руку я перекинула саморобну ковдру, другою — підняла ліхтар.
У чорних, підшитих вовною рукавичках я високо тримала ліхтар, оглядаючи провулки й закапелки та сторожко сприймаючи найдрібніші знаки небезпеки, будь-які звуки запеклої суперечки, лемент чи кроки позаду.
Крім того, я прислухалася, чи ніде ніхто не плаче.
І невдовзі почула.
Ледве чутний придушений плач. Мимовільний, неначе людина припинила боротися й плакала, тільки щоб мати змогу дихати. Йдучи на звук цього ридання, бо мій ліхтар освітлював бруківку під ногами тільки на декілька кроків, а далі все зникало в задимленій імлі, я знайшла стару жінку, яка заклякла під дверима, намагаючись зігрітися під однісінькою шаллю, що вкривала їй тільки голову та плечі.