Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа ліворукої леді (страница 5)
Коли я наблизилася, вона почула мої кроки й налякано спробувала заглушити плач долонями, але схлипнула знову — голосно й полегшено, бо впізнала мене. Багато таких людей вже мене знали.
— Сестро, — прошепотіла вона, — Сестро Вулиць. — Її щуплява рука непевно простягнулася до мене.
Мовчки, бо черниця ніколи не зронила ані слова, ані звуку, я кинулася до неї, як велика худа чорна курка до курчати, загортаючи її в ковдру, яку принесла. Річ це була непоказна: я шила такі ковдри з клаптів старої тканини, бо будь-яке покривало кращої якості поцупили б у тих, хто його найбільше потребував.
При світлі ліхтаря виявилося, що лице цієї жінки не таке й старе — лише змарніле від злиднів, а її сухорляве тіло виснажене рахітом та голодом. Хтозна, була вона вдовою чи старою дівулею, яку видворили з гуртового житла за несплату восьми пенсів, або ж її витурили з дому проти ночі кулаки п’яного чоловіка? Розуміючи, що ніколи цього не дізнаюсь, я натягнула грубі в’язані шкарпетки на її босі ноги, відтак дістала з однієї з кишень предмет, який, вважаю, сама винайшла: чималеньку бляшанку, туго набиту по вінця жмутками паперу, які я залила парафіном. Запаливши сірника, я кинула його зверху на цю дивну подобу переносного вогнища й поставила бляшанку при дверях, поруч із жінкою. Вогник розгорівся, блимаючи, як величезна свічка, і непогано віддаючи тепло. Вогонь протримається з годину, але цього достатньо, щоб жінка зігрілася.
А ще я сподівалася, що вогонь доволі непомітний, тож не привабить до неї жодних непроханих гостей.
Я дала їй яблуко, трохи печива й шматок м’ясного пирога — з пекарні, а не від вуличних торговців, тож можна сподіватися, що в ньому якісна, безпечна начинка без домішок собачатини чи котятини.
— Щиро дякую, Сестро. — Жінка ніяк не могла вгамувати плач, але зможе, подумала я, коли я піду геть. Швидко й непомітно я передала їй кілька шилінгів — цих грошей достатньо на кількаденне харчування й ночівлю, проте замало, щоб заради них її вбили. Відтак, відійшовши, я відвернулася, сподіваючись на її розуміння того, що більше нічого не зможу для неї зробити.
— Сестро Вулиць, благослови тебе Господь! — гукнула вона навздогін.
Її вдячність змусила мене почуватися жалюгідною шахрайкою, адже таких, як вона, було багато, аж надто багато, і я нізащо б не змогла знайти їх усіх.
Стрімко крокуючи вулицею, я вся тремтіла від холоду. І від страху. Я прислухалася.
До моїх вух долинали п’яні співи й вигуки із сусідньої вулиці. Будинки розпусти досі відчинені? Цікаво, хто це дозволив. Звісно, що влада…
Втративши пильність, я запізно збагнула, що позаду хтось є.
Якийсь ледь чутний звук, може, човгання шкіряного взуття по замерзлій багнюці та шурхіт гравію, може, присвист зловісного подиху — та щойно я розтулила рота у здивованому зойку, тільки-но сіпнулася, щоб озирнутися, щось обхопило мою шию.
Щось невидиме позаду мене.
Страшенно сильне.
Стискаючи та душачи.
Нелюдська хватка. Якась… якась лиховісна згуба — тісна, змієподібна, що затягувалася зашморгом і врізалася в моє горло… Я не могла не те що думати, ба навіть дотягнутися до кинджала. Спромоглася лише впустити ліхтар, здійнявши руки вгору, щоб учепитися в це… це невідь-що, яке катувало мою шию, але вже відчувала, що мені бракує повітря, тіло сіпається в муках, рот розтуляється в безгучному крику, а очі застилає пітьма. І я зрозуміла, що зараз помру.
Напевно, перше, що я побачила, — це світло в темряві, але непривітне: помаранчеве, миготливе, диявольське. Розкліпуючись і виринаючи з мороку, я відчула під собою холодну землю вулиці й побачила, що лежу майже у вогні. Калюжа гасу, який витік із мого розбитого ліхтаря, весело палахкотіла. У радісних відблисках вогню на мене витріщалося троє чи четверо чоловіків — цей спогад був дуже розмитий. Через ніч, імлу, розгубленість, біль, вуаль. Розмитий, як і їхні п’яні голоси.
— Вона мертва?
— Шо ж за нехрист хтів би задушити Сестру?
— Мож, хтось із тих приблуд-безбожників.
— Хтось його бачив?
— Вона дихає?
Схилившись наді мною, один із них підняв мою вуаль.
Гадаю, на мить він побачив моє обличчя, перш ніж я відкинула його руки. Перш ніж потрясіння від цього нахабства допомогло мені оговтатися від… зомління? Та ні, навряд чи можна сказати, що я зомліла, принаймні не в тому сенсі, як витончені леді. Адже, якщо людину душать до півсмерті, їй, звісно, не можна закидати, що вона зомліла.
Хай там як, отямилася я не одразу й перші хвилини пам’ятаю погано. Здається, я різко відштовхнула чоловіка, який піднімав мою вуаль, рвучко смикнула її назад на лице, відкочуючись від вогню, і, похитуючись, звелася на ноги.
— Егей, місіс, шо за поспіх?
— Помалу, старенька.
— Гляди, Сестро, не впади.
І до мене простягнулися руки. Та я відмовилася від їхньої допомоги, адже вони були такі п’янезні, що мало від вітру не валилися, тимчасом як мене лишень трішки хитало, — і втекла.
Якщо мовити по-військовому, відступила я дезорганізовано. Навіть не діставши зброї. Сухо схлипуючи з переляку. Правду кажучи, навіть не знаю, як і допленталася до свого помешкання. Та зрештою якось потрапила до своєї кімнати, де тремтливими руками засвітила всі гасові лампи, всі свічки й розворушила вогнище в каміні, неощадливо підкидаючи дров і вугілля, доки в ніч не шугнуло світло й тепло.
Я впала в крісло й сиділа, намагаючись відсапатися, бо від кожного подиху жахливо боліло горло. Прикривши рота рукою, я ковтала знову й знову, силкуючись проковтнути не лише свій біль, а й приниження.
Хоч палахкотів вогонь, я досі мерзла, і не тільки від нічного холоду — у мене захолола кров у жилах. Треба було лягти в ліжко. Я насилу підвелася й почала розстібати високий комір…
Тремтливими пальцями я намацала щось навколо шиї.
Щось стороннє, довге й гладеньке, гнучке, неначе змія. Попри біль у горлі, я скрикнула, хапаючи й віддираючи цю річ, смикнула її з себе й пожбурила на підлогу.
Вона лежала на килимку перед каміном.
Гарота[6].
Я чула, що їх роблять із дроту, проте ця була з якоїсь гладенької білої мотузки, прив’язаної до дерев’яної палиці.
У вузлі я побачила жмут коричневого волосся — власного, вирваного з моєї голови тоді, коли душій дедалі міцніше затягував цей пристрій на моїй шиї.
Похитуючись, я на мить заплющила очі й усвідомила, що тільки високий комір, укріплений китовим вусом, зберіг мені життя. Лондонські констеблі носили мундири з високими комірцями з тієї ж причини. Жахливо і неймовірно, що такий нехитрий пристрій наганяє жаху на цілу столицю, навіть на поліцію.
Страшно й ганебно також усвідомлювати, що мене врятували аж ніяк не власні сміливість чи кмітливість. Забувши про свою зброю, наче розтелепа, я брикалася й дряпалася, як будь-яка інша жінка — жертва нападу. Комір коміром, але я могла б бути мертвою, якби не нагодилися ті п’янички. Так, вирішила я, певно, це вони сполохали душія. Бо чому ж інакше він покинув би цей виготовлений із любов’ю пристрій на моїй шиї?
Трусячись, як у лихоманці, я змусила себе знову розплющити очі й оглянути цю мерзенну річ.
А й справді, зроблена з любов’ю. Палиця з малаккської деревини, певно, взята із джентльменської тростини. Неочікуване знаряддя як на вуличного головоріза. А мотузка…
Та це ж шнурівка.
Шнурівка з дамського
Раптом я відчула кволість і водночас спалах люті. Схопивши цю підлу, зухвалу річ, я пожбурила її у вогонь.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Два дні я вилежувалася в ліжку, знаками повідомивши місіс Таппер, оскільки ледве могла говорити, що в мене болить горло — досить звичайна як на цю пору року недуга. Впевнена, старенька прийняла це за чисту монету. Збористий комір-стійка прикривав синці на моїй шиї.
Однак він не міг угамувати мої збурені й зранені почуття. Звикла до фізичного болю, адже дитиною я досить часто падала то з велосипеда, то з коня, то з дерев, я, виявляється, не була готова до того, що інша людська істота може завдати мені страждань у такий нахабний спосіб. їсти супи й желе, які пропонувала мені місіс Таппер, заважав не тільки біль у горлі. Лихий намір скоєного змусив мене захворіти.
Лихий і ганебний намір… ні, це було значно гірше за ганьбу. Якесь… якесь зло, ймення якому я поки що не знаходила.
І стосувалося воно корсетної шнурівки.
Який чоловік нападає на жінку зі зброєю, виготовленою з тростини — по суті палиці, якою лупцюють школярів, і корсета? Інтимного жіночого предмета одягу, яким затягувалися жінки вищого світу, щоби втиснутися у свої безглузді сукні, який робив їх декораціями суспільства, схильними до нападів непритомності, доводив до внутрішніх ушкоджень і навіть смерті? По правді, саме заради того, аби уникнути тугого шнурування, я й утекла від братів Майкрофта й Шерлока. Накивала п’ятами, щоб у жодному так званому пансіоні мене не шмагали й не намагалися розітнути навпіл у талії, а тепер хтось накинув цю… цю річ… мені на
Навіщо? Аби щось у мене вкрасти?
Чому ж із такою химерною зброєю?
Чи справді це був
На ці питання мені бракувало відповідей.
На третій день я змогла трохи говорити й повернулася до офісу доктора Раґостіна, де затишно вмостилася — принаймні фізично, якщо вже не подумки, й перечитала стос газет, що накопичився за моєї відсутності.