Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа ліворукої леді (страница 1)
Ненсі Спрінґер
Енола Голмс. Справа ліворукої леді
Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО ЗАРАЗ ПОМРУ…
Стрімко крокуючи вулицею, я вся тремтіла від холоду. І від страху. Я прислухалася.
В тративши пильність, я запізно збагнула, що позаду хтось є.
Якийсь ледь чутний звук, може, човгання шкіряного взуття по замерзлій багнюці та шурхіт і равію, може, присвист зловісного подиху — та щойно я розтулила рота у здивованому зойку, тльки-но сіпнулася, щоб озирнутися, щось обхопило мою шию.
Щось невидиме позаду мене.
Страшенно сильне.
Стискаючи та душачи.
Нелюдська хватка. Якась… якась лиховісна згуба — тісна, змієподібна, що затягувалася зашморгом і врізалася в моє горло… Я не могла не те що думати, ба навіть дотягнутися до кинджала. Спромоглася лише впустити ліхтар, здійнявши руки вгору, щоб учепитися в це… це невідь-що, яке катувало мою шию, але вже відчувала, що мені бракує повітря, тіло сіпається в муках, рот розтуляється в безгучному крику, а очі застилає пітьма. І я зрозуміла, що зараз помру.
ЛОНДОН, СІЧЕНЬ 1889
— Ми не опинилися б у цьому скрутному становищі, — заявив молодший і вищий із двох чоловіків, що зустрілися в тісному приміщенні клубу, — якби ти не залякував її, намагаючись спровадити в пансіон!
Із гострими рисами обличчя, худорлявий, аж сухий, міряючи кроками кімнату в блискучих чорних черевиках, чорних штанах і чорному смокінгу з довгими фалдами, він скидається на чорну чаплю.
— Любий брате, — каже старший кремезніший чоловік, який зручно розвалився в глибокому кріслі із сап’яновою оббивкою, і зводить брови, схожі на зарості зимового живоплоту. — Тобі геть не властива така жовчність. — Його тон приязний, адже він перебуває у своєму клубі, в дуже надійній приватній кімнаті для розмов, і очікує смаковитого ростбіфу на обід, тож доброзичливо звертається до молодшого брата: — Безперечно, нерозумне дівчисько одне в цьому великому міському казані, і, можливо, її вже пограбували та залишили без засобів до існування, ба гірше — збезчестили… Однак ти не повинен піддаватися почуттям у цій справі.
— Тобто? — Другий чоловік на ходу розвертається і втуплює в нього яструбиний погляд. — Це ж наша сестра!
— А інша зникла жінка — наша мати, то й що? Якщо будеш нервувати, наче мисливський пес у будці, хіба це допоможе її знайти? Коли когось і звинувачувати, — додає чоловік у кріслі, складаючи руки поверх широкого, напнутого, мов подушка, жилета, — то саме наша матір — та людина, на яку тобі слід спрямувати свій гнів. — У своїй манері логіка він перелічує причини: — Це наша матір дозволила дівчинці тинятися по всіх усюдах у бриджах та ганяти на велосипеді замість того, щоб навчати її світських чеснот. Це наша матір цілісінькими днями квецяла малюнки з букетиками, поки сестриця лазила по деревах, це наша матір поцупила кошти, які мали піти на гувернантку, вчителя танців, пристойне дівчаче вбрання для дитини, і це матір її зрештою й покинула.
— У доньчин чотирнадцятий день народження, — бурмоче чоловік, який стоїть.
— У день народження чи будь-який інший день — та яка різниця? — невдоволено вигукує старший брат, якого вже починає втомлювати ця тема. — Це матір знехтувала своїми обов’язками, аж поки не покинула її і…
— І тоді ти нав’язуєш свою волю юній дівчині з розбитим серцем і наказуєш покинути єдиний знайомий їй світ, коли він перевернувся догори дриґом…
— Це був єдиний раціональний спосіб зробити з неї хоча б подобу пристойної юної леді! — різко перебиває його старший брат. — Хто-хто, а ти маєш розуміти цю логіку…
— Логіка — це ще не все.
— Від тебе я таке точно чую вперше! — Гладкий чоловік, втративши безтурботність і спокій, підсувається на край крісла, спускаючи ноги (у бездоганних гамашах поверх черевиків) на паркет. Він допитується: — Чому ти так… так емоційно реагуєш, так переймаєшся? Чим пошуки нашої бунтівної сестриці-втікачки відрізняються від будь-якої іншої невеличкої проблеми…
— Тим, що це наша сестра!
— Настільки молодша за нас, що ти її бачив аж двічі за все життя.
Високий непосидючий чоловік із орлиним профілем аж завмирає.
— Й одного разу вистачило б. — Його швидка, різка інтонація сповільнюється і м’якшає, проте він не дивиться на брата. Здається, крізь облицьовані дубом стіни клубу він бачить щось далеке чи дуже давнє, а відтак продовжує: — Вона нагадує мені самого себе в цьому віці — носатий, незграбний, цибатий, завжди не у своїй тарілці…
— Ну що ти верзеш! — старший брат уриває цю балаканину. — Дурниці! Вона
Високий чоловік помітним зусиллям волі переводить гострий погляд сірих очей із далечини на брата. Помовчавши якусь мить, він лишень промовляє:
— У мене є план.
— Ну меншого я й не очікував. А ти не міг би поділитися цим планом зі мною?
Мовчанка.
Відкидаючись на спинку крісла, старший брат посміхається тонкою усмішкою.
— Тобі конче потрібен цей ореол таємничості, еге ж, Шерлоку?
Молодший брат, відомий як видатний детектив, знизує плечима — тепер його манери стають такими ж холодними, як і в старшого.
— Не вбачаю жодної користі в тому, щоб розповідати тобі щось на цьому етапі, любий Майкрофте. Якщо мені знадобиться твоя допомога, будь певен, що я до тебе звернуся.
— Тоді з якою метою ти прийшов сюди сьогодні?
— Щоб хоч раз відверто висловити власну думку.
— А чи насправді така твоя думка, дорогий Шерлоку? Мені здається, твоїм розумовим процесам бракує дисципліни. Ти дозволив нервам узяти верх. Схоже, ти надміру схвильований.
— Що, на мою думку, краще, аніж надміру байдужий. — Демонструючи, що розмову закінчено, Шерлок Голмс бере капелюха, рукавички з тростиною та повертається до дверей: — Добраніч, Майкрофте.
— Щиро бажаю вдалого втілення твоїх планів, дорогий Шерлоку. На добраніч.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Я не на жарт здивувалася, прочитавши візитівку, яку мені приніс на срібній таці хлопчик-слуга.
«Джон Ватсон, доктор медицини». Я вимовила це ім’я вголос, щоб переконатися, що прочитала правильно, бо не могла повірити, що саме він — серед усіх людей у світі — стане першим клієнтом, який звернеться у відкритий нещодавно, в січні 1889 року, офіс єдиного в Лондоні, та що там — єдиного на весь світ наукового зниколога.
Доктор Джон Ватсон? Джон — ім’я поширене, але ж Ватсон… Та ще й доктор медицини? Це напевно має бути саме він, проте мені не хотілося вірити.
— Джодді, це той, про кого я думаю?
— Звідки ж мені знати, міледі?
— Джодді, я вже казала: ти маєш звертатися до мене міс Мешл.
Вже спокійнішим тоном, пильнуючи, щоб моя вимова не виказала аристократичності, я спитала його:
— Ти вже сказав цьому джентльменові, що доктор Раґостін відсутній?
— Так, міледі. Тобто так, міс Мешл.
У назві контори наукового зниколога фігурувало ім’я доктора Леслі Т. Раґостіна, адже науковець обов’язково має бути чоловіком. Однак доктора Раґостіна ніколи не бувало на місці, оскільки він, доктор філософії, існував хіба що в моїй уяві, в оголошеннях та на візитівках, які я залишала в крамницях, кіосках, фруктових ятках та лекційних залах — де тільки могла.
— Тож, може, запросиш доктора Ватсона до кабінету? Подивлюся, чим я можу йому допомогти.
Джодді чкурнув із кабінету. Розумом хлопчина не засліплював, чого не можна було сказати про його вбрання: застебнута на ґудзики ліврея з тасьмою на манжетах і збоку вздовж штанин, білосніжні рукавички, смугастий кашкет, що радше нагадував невеличкий багатошаровий торт на його макітрі, — проте чом би й ні? Більшість уніформ геть безглузді.
Щойно він зник, я опустилася на дерев’яний с тілець за робочим столом: мої коліна тремтіли гак, що шовкові нижні спідниці аж шаруділи. Це нікуди не годиться. Вдихнувши на повні груди, я на мить заплющила очі й пригадала матусине обличчя. Разом із цим образом я майже почула її голос: «Ти й сама чудово впораєшся з усіма негараздами, Еноло!»
Ця розумова вправа дала бажаний результат. Опанувавши себе, я розплющила очі саме тієї миті, коли Джодді заводив доктора Ватсона з вітальні, яка слугувала приймальнею.
— Докторе Ватсоне! Я секретарка доктора Раґостіна, міс Айві Мешл.
Підводячись і простягаючи відвідувачу руку, я побачила те, чого можна було очікувати після прочитання його творів: міцної статури англієць-джентльмен, незаможний, проте точно з освіченого кола, з рум’яним лицем, добрими очима, трішки схильний до повноти.