Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа ліворукої леді (страница 17)

Цілком забувши про манери, він кивнув.　

Я не звернула уваги на цей огріх і запитала:　

— Коли ти її бачив?　

— Я точно не знаю, міс Мешл.　

— Торік?　

— Ні! Цього чи того тижня.　

— На розі вулиць? Із кошиком?　

— Так.　

— І як вона була одягнена?　

Він вказав на малюнок дівчини з пов’язкою навколо голови.　

— Ох, — видихнула я здивовано і навіть забула решту питань. В мене ледь не підкосилися ноги.　

Бо те, що людина носить на голові, підкреслює її суспільний стан так само напевно, як і в разі, якби вона носила на шиї табличку.　

А в цьому випадку на табличці леді Сесілії було б написано «Злидарка».　

От тобі й склала теорію, що нібито вона, як і я, намагалася рятувати бідну лондонську братію.　

А натомість дівчина, схоже, сама поповнила ряди нужденних.　

За кілька годин у накидці з візерунком пейслі поверх дорогої, але стриманої візитної сукні з прусської голубої мериносової вовни «місіс Раґостін» знову прибула до величного маєтку сера Юстаса Алістера, баронета.　

Але замість того, щоб одразу підійти до дверей, я деякий час постояла на тротуарі, оглядаючи особняк. Тоді як заміські маєтки зазвичай простягалися горизонтально, будинки у велелюдному Лондоні неодмінно будували за вертикальним планом — у підвалі кухня, над нею їдальня (до якої веде вантажний ліфт), потім вітальня (подалі від шуму та бруду вулиць), на наступному поверсі спальні, над ними дитячі й навчальна кімнати, і так далі аж до приміщень прислуги й горища.　

Спальня леді Сесілії, як я знала з минулого візиту, розташовувалася на рівні дитячих, якраз під кімнатами слуг.　

Міряючи поглядом відстань від цього поверху до землі, я похитала головою. Потім, вчасно згадавши, що граю роль леді, і втримавшись від звичних сягнистих кроків, я подріботіла за ріг будинку, щоб поглянути, чи не краща ситуація з тильного боку будівлі.　

Авжеж, не краща, і поки я витріщалася на вікна леді Сесілії, кілька слуг сторопіло перервали свою надворішню роботу, щоб повитріщатися на мене.　

— Ти! — владно гукнула я хлопця, який насилу тягнув помийні відра. — Ходи-но сюди.　

Він, звісно, негайно послухався, хоч і гадки не мав, хто я така, адже я прибрала вигляду та манер представниці панівного класу.　

Коли він став переді мною, я вже тихіше звернулася до нього:　

— Драбина, по якій леді Сесілія покинула дім, — де вона зберігається?　

Адже драбина мала неодмінно бути десь тут. Ніхто не зміг би непомітно пронести таку річ уночі вулицями Лондону.　

Від такого відвертого запитання на заборонену тему хлопчині аж мову відібрало, й він лише жестом показав на каретню — таку велику, що в ній можна розмістити кілька родин, яким не пощастило бути такими заможними, як баронет.　

Поруч надворі стояла розкішна відкрита чотириколісна карета, яку полірували троє конюхів. Принаймні доки не завмерли, приголомшені моєю появою.　

Я плавним кроком підійшла до них.　

— Покажіть мені ту драбину, — наказала я.　

Один із конюхів, певно, найпритомніший, провів мене в каретню й показав угору, де на кроквах висіла драбина.　

Дуже міцна дерев’яна драбина.　

Що складалася з чотирьох частин.　

Будь-яку з них мені було б досить важко підняти й майже неможливо зрушити з місця зберігання без сторонньої допомоги.　

А щоб дістатися до вікна леді Сесілії, треба було б скріпити всі чотири частини й підняти одночасно.　

— Дякую, — сказала я й пішла геть так само, як і прийшла, без жодних пояснень і з клубком сплутаних, мов пряжа в кошику, думок, до чого я зрештою почала вже звикати.　

Після невеликої паузи, глибоко подихавши й викликавши в пам’яті мамине обличчя, щоб повернути собі самовладання, я підійшла до вхідних дверей і постукала. «Будь полохливою юною нареченою доктора Раґостіна, — подумки нагадала я собі, коли назустріч вийшов понурий дворецький, — простакуватою, сором’язливою і дуже наївною».　

Цього разу леді Теодора чекала вгорі парадних сходів і офіційно прийняла мене у вітальні, через що стало ще складніше ділитися з нею найбільш особистими та сміливими думками, яких я дійшла. Та ще через її сукню з трьох тканин: ліф і шлейф із чорної тафти на фіолетовій оксамитовій спідниці, задрапованій так, щоб було видно дрібні зборки нижньої спідниці з сірого шовку. Цей одяг, а також важке намисто з блискучих чорних самоцвітів відтіняли блідість її прекрасного лиця. Яким би вишуканим не було її вбрання, через його кольори складалося враження, що жінка вже в жалобі, ніби її доньки, леді Сесілії, вже немає серед живих.　

З піднесеною головою і холодним поглядом на блідому обличчі леді Теодора підвелася, щоб привітати мене, але я помітила, що за ті кілька днів, відколи я бачила її востаннє, вона помітно схудла.　

Перетинаючи кімнату, замість звичайного ввічливого вступу я вигукнула:　

— Ви не повинні втрачати надію, міледі!　

На мить вона закам’яніла, та враз її поважність розсипалася, мов лід на потічку під натиском весняного паводка.　

— Ох, місіс Раґостін! — Обм’якши, вона потягнулася до моїх рук, і ми сіли одна навпроти одної на канапі, майже торкаючись колінами. — Ох, люба місіс Раґостін, я знаю, що повинна й далі сподіватися на краще, але як, коли про мою дочку немає жодної звістки? — Вона ще стривоженіше нахилилася до мене, тремтячи. — Чи знайшов доктор Раґостін хоч якийсь слід чи будь-який знак або зачіпку, що стосується моєї бідолашної загубленої Сесілії?　

Я відповіла обережно:　

— Можливо, є певні свідчення.　

— Ох! — Хапаючи повітря, вона піднесла руку до прикрашеної коштовностями шиї. Заради своєї сукні сьогодні їй довелося «стиснути талію». Це означає, що леді була туго зашнурована, а через її клятий корсет ця розмова буде надзвичайно складною — дивись, вона ще й зомліє.　

— Доктор Раґостін вирішив, що розмову з вами маю знову провести я, — пробурмотіла я, — а не особисто він, бо справа делікатна.

— Так, звісно. Я вся тремчу… тобто я вже було злякалася…　

— Запевняю вас, доктор Раґостін вивчив справу надзвичайно ретельно.　

— Безумовно.　

— Він попросив мене дещо у вас запитати.　

— Що завгодно! — Вона знову обхопила мої руки.　

Глибоко вдихнувши, що було мені під силу, адже я носила корсет лише для того, щоб він тримав стегнові накладки та збільшувач грудей, я запитала:　

— Леді Сесілія була лівшею?　

Здавалося б, досить невинне запитання. Втім, не тоді, коли воно адресоване комусь із аристократії.　

— Авжеж, ні! — Леді Теодора відсторонилася від мене. — Що за… я ще не… донька баронета — й лівша?　

Оскільки я припускала, що так може статися, то підготувалася. Анітрохи не реагуючи на шок леді Теодори та її обурення, я заспокійливим голосом заворкотіла:　

— Звісно, не зараз, міледі, — збрехала я, бо вважала, що дівчина таки давала волю своїй ліворукості на самоті, у власних покоях. — Коли леді Сесілія була ще маленькою, адже навряд чи можна очікувати, що дитина усвідомлює правила пристойної поведінки, чи не так? Чи виявляла вона тоді схильність до ліворукості?

Леді Теодора ухилилася від мого смиренного, але прямого погляду. Дивлячись на оксамитовий квітчастий килим, вона пробурмотіла:　

— Можливо, її нянька про щось таке згадувала.　

— А її гувернантка це колись коментувала?　

— Ну, я… щось не пригадую… якщо леді Сесілія колись і була лівшею, то її від цієї схильності відучили, звісна річ.　

Це було зізнання такого масштабу, що в мене поза спиною сипнуло морозом, і не з причин, які могла б зрозуміти леді Теодора. Власне, я й сама навряд чи припустила б таку думку, якби не надзвичайна свобода мого виховання. Мене виховувала матір, яка вірила в те, що всьому треба дозволити рости вільно. Тож я уявила, як велося леді Сесілії: її ляскали по дитячих пальчиках, коли вона намагалася скористатися «неправильною» рукою, іграшки забирали з лівої руки й перекладали в праву, а скільки разів сварили. Її ліву руку могли прив’язувати за спиною, коли настала пора вчитися писати. Під час навчання їй, мабуть, часто давали по руках або шмагали ременем по лівій долоні.　

І з цими жорстокими тортурами вона пройшла весь суворий вишкіл, щоб стати оздобою світського товариства. Ходила з книжкою на голові для досконалої постави. Навчилася вишивати — правою рукою, мала «чудові досягнення в усіх ремеслах» — правою рукою, і малювала розмиті солоденькі пастелі.　

Та чи могло статися так, що саме лівою рукою записані важкі, похмурі думки в її щоденниках? Що лівою рукою дівчина створювала сильні, суворі малюнки вугіллям?　

Матінка дещо мені розказувала, — здається, оті дикі та вільні дні дитинства у Ферндел-Холі були так давно, але насправді відтоді минуло менше року, — ми тоді обидві прочитали новий дешевенький бульварний роман «Химерна історія доктора Джекіла й містера Гайда». Твір нагадав мамі про дослідження людського розуму, нещодавно розпочате в Німеччині, в ході якого психіатри намагалися краще зрозуміти божевільних за допомогою таких понять, як ідея-фікс, роздвоєння особистості тощо. Мама продемонструвала роздвоєння особистості, склавши навпіл по вертикалі фотопортрет, прямо по центру обличчя людини, і приклавши кожну половину до дзеркала так, щоб утворилося нове лице, яке ледве помітно, однак приголомшливо відрізнялося від оригіналу.