Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа ліворукої леді (страница 19)
Удень вони не довіряли незнайомцям, а от уночі випивка розв’язувала їхні язики. Цей факт, думаю, і пояснює час, коли сталася ця дивна зустріч.
Щедро навантажена звичними запасами, я поспішала до робітного будинку, де на кам’яних сходах днювали й ночували найбідніші з бідних, нужденні старі жінки, яких називали «плазунками» або «сплюхами». За давнім звичаєм, їм було даровано цю маленьку милість замість побоїв від поліцейських, які випадали на долю звичайних жебраків-чоловіків.
Бідолашні, вони палили б навіть вуличне сміття, якби мали хоч якесь вогнище…
Завернувши за ріг робітного будинку, я на мить вражено зупинилася. Замість очікуваних тіней на сходах я побачила металеву діжку, в якій весело палахкотіло чимале полум’я. Сьогодні можна й не запалювати мої бляшанки з парафіном.
Старі жінки не тулилися докупи, здригаючись під ковдрами, які я їм дала, — вони обступили вогнище, і на їхніх змарнілих обличчях світилися посмішки.
А з ними і чоловік.
Такий самий, як і вони: скоцюрблений кривий старигань, із брудним довгим обвислим сивим волоссям і бородою, в іще бруднішому лахмітті. Бідний як мак начетверо. Але ж десь він роздобув паливо для такого гарного вогню і, що неймовірно, лантух, у якому приніс дрова, а ще, як я зауважила, пляшку джину. І чомусь він вирішив принести це все саме сюди.
Поруч нього сиділа найжалюгідніша зі «сплюх» — її напівголе тіло, голова, уражена стригучим лишаєм, та руки й ноги в лахмітті були прикриті дощовиком, який Айві Мешл дала їй два дні тому.
Дощовиком, який перед тим належав жінці, що торгувала з кошика серветками для чорнильних ручок.
— Сестро! — побачивши мене, гукнула вона бадьоро, хоч і нерозбірливо від хмелю. — Сестро, ходи за кумпанію на джин!
Я не повинна відповідати, бо черниця в чорній вуалі ніколи не розмовляла. Не мусила й відмовлятися від запрошення навіть жестом. «Плазуни» звикли до такої моєї поведінки. Мовчки я взялася роздавати хліб і таке інше, що бідні жінки брали досить охоче, проте не так завзято, як раніше.
— …овдовіла. Шила, аж поки очі не повилазили, — теревенила жінка в дощовику до стариганя, який, вочевидь, попросив її розповісти про себе. Оскільки я через свою «німоту» не могла попросити про те саме, то слухала з великою цікавістю, вдаючи протилежне. — Тоді пробувала торгувать квітами перед театром, бачте, та коли дощило, фертики не зупинялися, шоб купувать букети своїм дамочкам. Я все рівно стояла під дощами й почала кахикати. Одна халепа за другою: мене вигнали з кімнати, і в першу ж ніч у гуртовій нічліжці якийсь чортяка без серця поцупив і мої грошенята, і всю одежину. Черевики, плаття й фартух, усе, крім сорочки на мені, пропало, і я кому тіки не скаржилась — хоч би шо. Отак і голодую, і клякну на вулиці, бо хіба знайдеш роботу, як нема чим тіла прикрить? Ні, — мотнула вона головою у відповідь на пропозицію чоловіка випити ще один ковток джину, — я більш не хочу, бо не буду триматись на ногах, а я й так мало від вітру не валюся.
Справді, я кілька разів бачила, як ці старенькі падали, коли намагалися йти, — такою тяжкою була їхня нужда.
Сивобородий чоловік озвався:
— Не дай Боже, шоби таке лихо спіткало мою маленьку Айві.
Лише те, що я вже вдавала, нібито не прислухаюся до розмови, не дало мені себе видати. Мабуть, я таки завмерла або ж здригнулася, та вночі, при мерехтливому світлі вогню, навряд чи хтось це зауважив.
Та й горбатий старигань у лахмітті дивився не на мене, а на жебрачку в дощовику, кажучи:
— Моя онучечка, ше й штирнацяти рочків не прожила на цьому скаженому світі. Менше тижня як пішла з кошиком продавати всякий дріб’язок…
Моє серце гучно закалатало.
— …вся зарюмсана, розказували, бідолаха…
Я відчула в грудях дивний щемливий біль.
— …і з того часу ні слуху ні духу.
Мені хотілося втекти звідси.
Однак, пам’ятаючи, що повинна контролювати свої почуття, я й далі роздавала їжу, підходячи ближче до незнайомця.
Незнайомця?
У певному сенсі, так.
— Оце на ній теж був отакенький дощовик, як у вас. — У нього була бездоганна вимова, притаманна кокні. — А де, якщо можна спитати, ви його…
Перш ніж він устиг договорити, я тицьнула йому під ніс шмат м’ясного пирога.
Він повернувся, щоб його взяти. На дуже брудному обличчі між засмальцьованою шапкою й немитою бородою я побачила гострі сірі очі, що глипнули на мене.
— Ой, пасибі.
Подумки я гарячково нагадала собі, що він не зможе побачити нічого, окрім німого, закутаного в мантію та вуаль, майже безформного нічного силуету.
Він запитав мене:
— Ви тута обходили всі закапелки, Сестро? Скажіть ласкаво, випадком не бачили дівча, худюще, як тріска, звати Айві?
Я вручила йому сир до м’ясного пирога.
— На свій вік вона височенька, — продовжив він, — але якшо нагодувати її квасолею, то будуть ходячі чотки, їй-бо, отака вона худюща.
Одна жебрачка озвалася до нього:
— Сестра Вулиць тобі не одвітить. Вона ніколи не говоре.
— То вибачайте, — крізь вимову, характерну простолюду, прохопилося щось від шляхетної чемності. — Пасибі за їдло, Сестро.
Він не міг навіть уявити, наскільки правдивими були ці слова: я й справді його сестра. А це був мій брат Шерлок.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Наступного ранку Айві Мешл, уперше після візиту на Бейкер-стріт, з’явилася на роботу без страху. Шанованій секретарці більше не треба було хвилюватися, бо Шерлок Голмс шукав не її, він полював на бідну вуличну торговку, яка носила дощовик.
Тож я почувалася і краще, і водночас гірше, бо виникло почуття — непідробне, а не просто акторська гра — у тремтінні братового голосу, коли він описував мене як заплакану худеньку дівчинку, яку спіткало лихо.
Ну мав же він розуміти, що насправді я не бідую? Адже знав, що в мене є гроші.
Але місіс Гадсон напевно йому розповіла, як розпачливо я ридала, коли вона мене впустила.
От халепа! Збираючись лише забрати свою книжку шифрів, я не усвідомлювала, як ця новина може вплинути на нього.
Як,
З такими тривожними роздумами я увійшла до установи доктора Леслі Т. Раґостіна, зниколога.
— Доброго ранку, міледі! — вигукнув завзятий хлопчисько-паж, забираючи моє пальто.
— Джодді, — доволі різко звернулася я до нього, — чи спадало тобі колись на думку, що інші люди можуть називати тебе як їм заманеться: Джейсом, Сесілем чи Елджерноном замість твого дурнуватого імені?
— Е ні, міледі! Тобто ні, міс Мешл.
— Отож-бо! І я віддаю перевагу звертанню «міс Мешл». Будь ласкавий, принеси мені ранкові газети і чай.
Але газети я проглянула без задоволення, бо від матінки досі не було жодної звістки.
Що ж, за день-два вже точно…
Але я так хотіла, аби вона мені дала пораду щодо Шерлока. Як мені діяти без її мудрості? Надіслати братові заспокійливого листа? Але ж він такий розумний, хай йому грець, — що, коли він якось простежить шлях листа від мене?
Розмістити повідомлення для нього в персональних оголошеннях у газеті?
Але зробити це, навіть зашифровано, означатиме виставити наші родинні труднощі назагал. Я не могла завдати самолюбству Шерлока ще більшого удару, ніж уже завдала. Крім того, Майкрофт, цей огидний холодний пиріг, який досі не надто турбував мене чи мої думки, — Майкрофт, звісно, також побачить це повідомлення, і яке осине гніздо я цим розворушу… годі й уявити.
Я гадки не мала, що робити.
Сидячи за письмовим столом у похмурому настрої та переглядаючи мізерну кореспонденцію доктора Раґостіна, я спіймала себе на тому, що несвідомо малюю на звороті паперів, які відклала, щоб викинути, і виходить карикатура на мого брата в полотняному кашкеті та з чубом, що стирчить з-під нього. Незбагненно, але мені стало трохи краще. Завжди, коли я роздратована чи занепокоєна, мене тягне до малювання. Тож, узявши стос писального паперу, я по-справжньому взялася малювати ескізи. Ще раз Шерлока, тоді Майкрофта, маму та інших. Здебільшого обличчя. Дівчинку в лахмітті, яка підмітала для мене прохід через вулицю. «Плазунів» на сходах робітного будинку. Леді Теодору в її чорних прикрасах. Думки бігли самі собою. Я намалювала обличчя Александра Фінча.
На власний подив, я наділила його доволі глумливою посмішкою.
Та що ж таке?
Сівши зручніше, я заплющила очі й спробувала оживити в пам’яті свій візит до крамниці «Ебенезер Фінч і син». У голові зазвучали спогади:
«…таких кольорів можна очікувати від кричущого анархіста».
«Вона читала “Капітал”,
«Вона хотіла, щоб я показав їй пролетаріат».