Нэнси Спрингер – Енола Голмс. Справа ліворукої леді (страница 18)
Чи могло статися, що в леді Сесілії було роздвоєння особистості? Чи можливо, що леді Сесілія, яка користувалася лівою рукою, кардинально відрізнялася від тієї, що користувалася правою?
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Решту дня мій настрій був пригніченим.
Ну як можна бути такою нетямою? З якого дива я припустила, що леді Сесілія могла б і робила б те саме, що і я?
Наприклад, взялася б опікуватися лондонськими жебраками.
Помилкове припущення.
Чи втекти?
Теж хибний здогад.
Чи підняти велику важезну драбину?
Дурниці.
Драбина — чесне слово, от я дурепа! Драбину слід було оглянути перш за все, а ще я мала б набагато швидше подумати про вбрання, яке бачила в гардеробі леді Сесілії: мініатюрні сукенки, які носила набагато тендітніша за мене дівчина. Як же безглуздо було вважати, що леді Сесілія могла сама приставити драбину до вікна! Сумніваюся, що це вдалося б зробити й мені, навіть за великого бажання.
Крім того, в мене не було підстав вважати, що леді Сесілія дійсно цього хотіла.
І точно не було жодних причин думати, що її ідеї чи вподобання хоч трохи схожі на мої.
Я була сліпа.
А ще називала себе зникологинею?! Треба діяти куди краще. Взяти нарешті свій норовливий розум у руки, так би мовити. Застосувати сувору логіку. Обміркувати всю цю справу до кінця.
Отож, опинившись на самоті у своїй кімнатці, я одразу всілася з переносним столиком на колінах та свічками, близько поставленими обабіч, щоб цим і зайнятися. На папері.
Ну гаразд. Які варіанти щодо зникнення леді Сесілії? Мені на думку спадали лише три:
На користь втечі з коханцем я записала:
Проти:
Я завагалася над останнім твердженням, адже воно було суб’єктивним, а не суворо логічним, та зрештою залишила його, щоб рухатися далі.
Гм-м.
Усе ще не почуваючись набагато мудрішою, я спробувала повторити той самий хід міркувань із третім варіантом:
Щодо першого заперечення, то його можна пояснити тим, що викрадач або викрадачі позбавили леді свідомості до того, як вона закричала, можливо, за допомогою хлороформу. Що ж до викупу й вибору жертви, то цілком можливо, що леді Сесілію викрали з іншою, мерзенною метою, над якою я воліла краще не думати. Власне, я лише туманно уявляла суть явища під назвою «біле рабство». Цей здогад здавався притягнутим за вуха.
І ліпше його відкинути, бо як,
Але докази чітко вказували на те, що цього насправді не було: двері на першому поверсі залишилися на засуві, а віконних шпінгалетів ніхто не чіпав.
Може, він спустив її зі спальні за допомогою мотузки та обв’язки?
І з драбиною на шляху?
Можливо, через інше вікно?
Навряд чи, адже воно якраз над обгородженим проходом у підвал і діжкою для дощової води.
Щодо тильного вікна, то викрадачів тоді мало б бути щонайменше двоє: один повинен був злізти й відсунути драбину від вікна, поки інший спускав би непритомну дівчину, а потім приставити драбину назад, щоб другий спустився. А відтак вони мусили б її, знерухомлену, нести.
Яке ж безглуздя. «Вони»? Хто «вони»? Й напевно такі складні діяння не пройшли б повз увагу констебля, який кожні кілька хвилин патрулює цей заможний район.
От тобі й суворе застосування логіки, яке призвело до найабсурдніших висновків. Серед трьох версій — втеча з коханцем, самостійна втеча та викрадення — жодна не здавалася менш безглуздою за інші.
Нічого не сходилося. Дурепа я, а не зникологиня!
Жбурнувши папери у вогонь, я схопилася на ноги, підняла матрац і дістала свій чернечий балахон. Страх, що на мене знову нападуть із гаротою, тепер здавався кращим за відчуття власної безпорадності.
Увечері, коли місіс Таппер пішла до своїх покоїв, черниця в чорному одязі й під важкою вуаллю прошмигнула надвір, щоб чимось зарадити лондонській бідноті.
Горезвісний лондонський туман, «гороховий суп», як його називали, цієї ночі був таким густим, що мій ліхтар неначе плив, як привид, на кінчику моєї простягнутої руки, загубившись у майже непроглядному мороці. У такі ночі або навіть дні, коли повітря перетворюється на жовто-коричневий брудний бульйон, візникам доводиться вести своїх коней пішки, а моряки іноді оступаються з доків на Темзі й тонуть.
А перехожі стають жертвами підступів частіше, ніж зазвичай. Просто зараз головоріз може стояти за пів метра від мене, і я його не побачу. Або душій…
Від цієї думки я затремтіла, як від вогкого холоду, ні, радше здригнулася — від одного тільки спогаду про ту страшну силу, яка схопила мене ззаду, стискала, душила… А потім лише темрява, аж до розмитого спогаду про якогось огидного чоловіка, що підняв було мою вуаль, перш ніж я втекла. Суцільний жах. Та ніч — найчорніший зі спогадів, такий же лихий, як і мерзенний пристрій, до абсурду простий. Палиця з малакського дерева й шнурівка. Це ж треба, досі не можу позбутися…
Подумки я намагалася відігнати цей образ. Не час зациклюватися на такому жахітті, не тоді, коли я майже відчуваю дотики зловісних тіней лондонської ночі. Постійно прислухаючись до найменшого небезпечного звуку, я крокувала далі, не шукаючи цієї ночі нещасних, а прямуючи до конкретного місця. Власні страхи можна контролювати. Я переконувала себе, що значно більше лондонців померли просто дихаючи брудним повітрям, аніж від усіх злочинів разом узятих. Адже не може бути безпечно вдихати повітря, від якого чорніють очі та ніздрі. Я могла це витримати, бо виросла на чистому повітрі у провінції. А що казати про тих, хто народився тут, щоб дихати цією сажею, ледве животіти й помирати на брудних вулицях? Я встигла помітити, що лондонські злидарі були слабосилими й рано помирали.
Де вже їх картати за пияцтво!
Тулячись докупи, щоб пережити ночі, навіть найбідніші люди часто прикладалися до пляшки джину, яку передавали між собою, щоб хоч трохи полегшити свою холодну й жалюгідну долю.