Наталья Шевченко – Подвійні міражі (страница 28)

— Такою можливістю, — закінчила Влада.

— Ні. Мною.

— Ні, — очі Влади, чисті, гарнющі, чи не єдине, що не зазнало в ній тяжких змін, широко розчахнулися. — Не кажи так, любий. Я кохаю тебе, ти ж знаєш!

— Я не знаю, — Юрко встав, поправив комірець — як робив щоразу, нервуючись. — Ти увесь час говориш мені про це, і нічого не робиш. Я інакше кохання уявляв.

— Я заразна!!! — закричала Влада щосили, аж у легенях щось кольнуло від напруження. — Я — ВІЛ-інфікована!!!

— Ну і що?! — загорлав Юрко своєю чергою. — Сотні, тисячі таких живуть, лікуються і народжують здорових дітей!

— Я — повія і наркоманка! Про яких здорових дітей йдеться?!

Карк Юрка почервонів від тамованого гніву.

— Ти — це ти, а не те, чим тебе зробив твій довбаний сутенер! Глянь на себе! Ти просто танеш, як срана Снігуронька! Худа, як мотузка, авжеж, закинулася, і на хєра їсти? Я готовий ризикнути! Готовий був, щойно тебе побачив! А ти не хочеш ризикувати — чим? Чим ти так дорожиш — розкумаром? Трахом за бабки? Чим?!

Юрко розвернувся і тріснув кулаком у стіну. Шмат штукатурки покірно впав Владі на голову.

— Мушу йти, — сказав Бобир уже спокійніше. — Пробач, що накричав. Ти мене бісиш.

— Я це вмію.

— Петрович зазирне, гляне на тебе.

Петрович був фельдшером при РВВС, звісно, неофіційним, зате куди більш кебетним, аніж дев’яносто відсотків дипломованих лікарів, і частенько оглядав Владу після «теплих» зустрічей із колишнім чоловіком чи з надто темпераментними клієнтами.

— Та не треба, — Влада знала, що це марно, однак спробувала заперечити. — Усе гаразд. Трохи відлежуся, і все минеться.

— Та не будеш ти лежати. Ти за дозою побіжиш, чи я тебе не знаю? Але Петровича дочекайся, бо як ні, то я повернуся. Слухай, — уже у дверях Юрко озирнувся, — ну чому б мені силоміць тебе на лікування не здати?

— А й справді, чому б?

— Я над цим поміркую. За квіти не переймайся, їхні стебла вставили у маленькі пляшечки із якимось розчином, і вони тепер довго не зав’януть. Уявляєш?

— Збоченці.

Двері за Юрком зачинилися.

А чи немає такого розчину для внутрішнього вживання?

Із Владою Бобир познайомився на «суботнику», і, якщо хтось не в курсі, там він аж ніяк не колоди тягав. «Суботник», на честь його першої робочої суботи в якості оперуповноваженого карного розшуку влаштували старші колеги — зібрали усіх повій, які мали нещастя в той час опинитися на вулиці, утрамбували в «бобік» і привезли до РВВС, де їх і розібрали стражі правопорядку, хто — «колгоспом», а хто — соло. Не від зайвої сором’язливості, звісно, просто були отакі індивідуалісти. А ще дехто, як подейкували самі проститутки, не надто бажав провітрювати свій хрін публічно, через його буцімто маленькі розміри.

Суто по-людськи, цілком зрозуміле небажання.

Бобир теж не вельми захопився можливістю перепихнутися «на дурняк», тим більше, що у свої двадцять два був незайманим (зізнаватися в цьому не квапився, специфіка його роботи, і, як наслідок, контингент у колективі були такими, що чоловіча цнота вважалася хіба на два пункти кращою від гомосексуалізму) — проте й відмовитися не міг. Тобто, міг, звичайно, якщо хотів наступні кілька років щодня вислуховувати жарти на свою адресу, настільки ж тупі, як і масні, й вилучати презервативи з найрізноманітніших місць, як-от: гаманець, пачка цигарок, усі шухляди робочого столу, сейф для табельної зброї чи тека з документами, які несеш на підпис начальству. Одним словом, приїхали. Вибору не було.

А потім з «бобика» вийшла Вона. Точніше, її виштовхали утришия, Валька, здається, але це вже не мало значення, бо Юрко побачив її і пропав. Повільно, наче під гіпнозом, рушив до неї, на ходу відзначаючи (звичка опера, що поробиш) і свавільне темно-руде волосся, цілу гриву, і зелені, з поволокою, очі, і звабливу, плавну ходу… Він простягнув до неї руку, щоб торкнутися й переконатися — ця дівчина не сон, та натомість зіштовхнувся з Валентином. Той також ішов до Влади, для Юрка тоді ще безіменної красуні, пускаючи слину, як бордоський дог.

— Ти куди загрібайла тягнеш, салага?! Вона моя! Я перший!

— Та у чергу стань, хлопче! — дружньо порадив хтось із колег. — Почекаєш трохи, і своє дістанеш. Наша Влада дівка добра, безвідмовна. Правда ж, лялечко?!

— Вам відмовиш, суки лягаві, — мовила Влада тихо, та Бобир все одно почув, і пішла, погойдуючи стегнами, до відділку — видно, що не вперше. Чуючись так, ніби отруївся чадним газом, юнак рушив за нею.

— Глянь, яка фігурка, га? — не вгавав Валентин, ще й підштовхував Юрка в бік, ніби той потребував додаткової стимуляції, щоб звернути на це увагу. — Як грецька амфора!

— У жони твоєї стан, як амфора, — засміявся Прокіп Якович, сам собі великий начальник, і їхнього відділку — голова. — А у Владки як гітара! Ну, орли, розбилися на «перший-другий» і до сексу кроком руш!

«Свого» Юрко тоді так і не дістав. Він стояв у коридорі, й один за одним гасив недопалки в жерстяній бляшанці, що правила за попільничку. Недопалків назбиралася ціла купа. Бобир чекав, але не сексу, не своєї черги, чи ще чогось, такого ж безглуздого. Звісно, він хотів її. Марно заперечувати. Та й ким треба бути, аби такої, як Влада, не кортіло? Або геєм, або небіжчиком. Але він хотів її не тут. І не так. Він вважав себе свинею, та вже ж не настільки.

— О, ще ти! — Влада вийшла, похитуючись, на тонких, як голки, підборах, проте загалом виглядала нормально. Губи підмальовані, сукня не зім’ята і волосся скуйовджене не більше, ніж зазвичай. Юрко лише на мить уявив собі, що із нею чинила ватага п’яних і несамовито збуджених колег, і на чолі виступив липкий піт, а шлунок скрутився морським вузлом від нападу нудоти. Усі викурені цигарки концентровано виплеснули в кров нікотин, а слина набула тютюнового смаку. — От лайно! Я й забула зовсім. Що тобі зробити?

— Кави.

— Прошу?

— Умієш каву варити? Пішли до мене!

— Слухай, я не маю часу на ті походеньки. Мені ще працювати треба.

— Я тобі заплачу.

— За «суботник»? — очі Влади округлилися, як у зляканого кота. — Ти новенький, так? Раніше я тебе не бачила.

— Я новенький, так. То ти каву приготуєш?

— Якщо маєш віскі та збиті вершки, — нафарбовані вуста змовницьки усміхнулися, — можемо зробити каву по-ірландськи.

— А якщо маю самогон та скислу сметану, вийде кава по-рагульськи?

Влада дивилася на нього довго, так довго, що він помітив золотаві бісики у вирі її русалкових очей.

— Спробуємо, гаразд, — зрештою мовила вона, немов сама до себе. — Чом би й ні?

У кімнаті Бобиря — зняти цілу квартиру було не з його калиткою — вони засиділися до світання. Влада доволі агресивно реагувала на розпитування Юрка про себе, але охоче слухала. А він говорив довго, згадував своє минуле, Риту, а Владу так і не чіпав. Зате прикладався до горілки, уперто намагаючись сп’яніти. Спочатку не виходило, а потім накрило. Для Влади він купив трохи домашнього полуничного вина.

— Отже, Рита… це твоя дружина? Ні, стривай, для шлюбу ти замолодий. Дівчина? Подруга дитинства?

— Сестра. Моя молодша сестра.

— Справді? Класно! У мене теж сестра є. Близнючка. Нам імення дід обирав. Мене назвав Владлена. На честь Володимира Ілліча Леніна. Що поробиш, у нього комунізм у анамнезі. І у світлому майбутньому теж. Зважаючи на те, що бабуся — ортодоксальна християнка, у них дуже й дуже цікава сім’я.

— Боюся навіть думати, як звуть твою сестру.

— Надійка. На честь товариша Крупської.

— І ви дуже схожі?

— Дуже, Юрцю, — полуничне вино значно краще від косметики фарбувало і вуста, і щоки. — Як дві краплі води. Коли я… стала тим, чим стала, ваші огирі з ментури після першого «суботника» зі мною якось довідалися, що в мене є така сестричка. І вирішили промацати, а чи не можна й Надю долучити до роботи. Зголодніли хлопи, сандвіча забажалося. Ну, фантазія бурхлива, тестостерон б’є за край і мозки заміняє. Та не пощастило їм. Надійка хоч і проста вчителька, та свекор у неї — Бабій.

— Кепсько, а при чім тут… Сам Дід Бабій?

— Власною персоною. Начальник обласного УВС, ліпший друг губернатора, і так далі, й тому подібне, — Влада відставила келих з вином, обперлася підборіддям на сплетені «в замок» пальці. — Бачив би ти їхні писки! Як у шкодливих щенят, натиканих носом у власне лайно! Хоч мала, та втіха!

— Стривай, я не розумію. А чому сестрів свекор і тебе не захистив?

— Зізнаватися прилюдно в тому, що сестра невістки — шльондра і пижик? Ай-яй-яй! — Влада погрозила Юрку пальчиком. — Що скаже світова спільнота? Що подумає наш гопник-президент? А, крім того, мій віднедавна колишній муж кріпко зв’язаний із нашою ментурою, він їм бабло, вони собі шори на очі. Рука руку миє, знаєш. То що із Ритою?

— Вона померла, коли їй було п’ять. А мені вісім.

— Співчуваю.

Це прозвучало так просто і з такою непідробною щирістю, що на очах у Юрка закипіли сльози.

— Дякую, — він таки взяв Владу за руку, і це було єдине, що він дозволив собі тієї ночі. — Рита мала синдром Дауна. Сонячні діти — так їх називають. І такою вона й була. Сонячною, доброю… я ніколи більше, ані до неї, ані після неї, не бачив у людях стільки доброти! Хтось скаже: це тому, що вона дурна! А я скажу…

— Йдіть у дупу. Якщо доброту вважати дурістю, а жорстокість — розумом, то постає питання, хто насправді дауни — ми чи вони?

— Точно, — Бобир кивнув. — У яблучко. Рита зовні майже нічим не відрізнялася від інших дітей. Але моя мати…