Наталья Шевченко – Подвійні міражі (страница 27)
Із розкритого портмоне випало фото. Невелике, складене удвоє; Влада підняла його і машинально розгорнула. З кольорового знімка посміхалася до неї гарненька жінка, уже в літах, але дуже породиста. На руках вона тримала синій «конверт», перевитий блакитними стрічками, і вся аж сяяла від щастя, стоячи на порозі, з усього видно, пологового будинку, в оточенні акушерок та втішених родичів. А за плечі жінку обнімав клієнт. Той, що зліз із проститутки дві хвилини тому.
У грудях у Влади похололо, руки затремтіли. Фотографія знову полетіла на підлогу. Влада нахилилася за нею, і тут чіпкі пальці зненацька вхопили дівчину за зап’ясток. Влада скрикнула.
— Ти що робиш?! Куди лізеш?! — голий, у цятках води клієнт аж вібрував від обурення, здавалося, ще мить — і краплі зі шкварчанням почнуть випаровуватися з розпеченої гнівом шкіри. — Не твоє — не лапай, курва така!
— Це твоя родина? — ледь ворушачи затерплим язиком, спитала Влада. Хоча навіщо? Вона й так знала відповідь. О Боже, Боже, ідіот! Вони всі ідіоти!
— Не твоє діло. Так. Це моя дружина, — швидко заговорив мужик, вхопивши фото і похапцем пхаючи його назад до портмоне. — І мій син. Пізня дитина, нам уже за сорок… нам обом. А йому три місяці. Ось твої гроші.
Він дістав із гаманця двадцять доларів і простягнув Владі. Вона не ворухнулася. Чоловіча рука із затиснутою між пальцями двадцяткою завмерла в повітрі.
— Поклади на підвіконня, — мовила дівчина після паузи. — І ще десятку не забудь.
— За що?
— За секс без презервативу, довбню. Як і домовлялися.
Чоловік гидко вишкірився.
— Так, авжеж. Але я передумав. Ти не варта тридцятки, шльондро. Ти, по честі, й двадцятки не варта.
— О, по честі, — Владу це насмішило до сліз. Збитий з пантелику клієнт стояв і витріщався на те, як вона регоче, не помітивши, що вже вкрився сиротами від холоду. — Ну, якщо ми вже про честь заговорили, і я знаю, що пошкодую про це, але… маєш жінку і дитину, то що ти тут забув, пурєдний мій?
— А тебе гребе? Знай собі підмахуй, коли скажуть! Я свою дружину поважаю! Вона груддю годує, і взагалі… як я можу зараз лізти до неї із
— Та ніяк. Мушу тебе втішити за твою повагу — не лізь до жінки ще півроку. Доки результат аналізу на ВІЛ не прийде.
— ЩО? — мужик заходився було витиратися, та, почувши, що каже Влада, застиг, мов скам’янілий. — Ти про що говориш, СУКО?
— Про те, що ти дебіл. Платиш повії за трах без гандону і сподіваєшся на її порядність? Віриш в чудеса чи російську рулетку поважаєш?!
Потужний хук правицею перекинув Владу на підлогу, а потім удари посипалися один за одним — по ребрах, у груди, у живіт. Дівчина навіть не боронилася, не намагалася скрутитися калачиком, чи ще якось захиститися — лежала, розкинувши руки і ноги, як лялька-мотанка. Вона майже не відчувала болю. Боляче стане згодом.
— Курва, ну курва ж ти, — торочив клієнт, стрибаючи навколо Влади, як обпатране курча біля черв’яка, і все копав та копав її ногою під ребра. Решту слів, мабуть, розгубив від шоку. Влада плакала, не тому, що їй боліло, а від того, як нездало, ні за цапову душу занапастила усе своє життя.
— Заспокойся, — ледь вимовила вона крізь сльози. — Ти помився? То шуруй до ШВД. Скажи їм, що мав контакт із ВІЛ-інфікованою, дай хабара і тобі призначать антиретровірусну терапію. Профілактичну.
— Ах ти ж блядь! — ще удар, носаком в обличчя. Тріснув зуб, у писку з’явився мідний присмак крові. — Ти поради мені роздаєш! Попередити не могла, що заразна?! Не могла раніше попередити?!
— Я хотіла, — сльози все ще текли з очей, та від глузливої посмішки в куточках вуст виступила кров, і мужик злякано відсахнувся. — Але передумала.
Клієнт, як був голий, сів на підлогу, охопив коліна руками і також заплакав. Відчайдушно, зі схлипуваннями, сильно жаліючи себе.
— Чому, ну чому?! За що це мені? — раз у раз повторював він між схлипами. Питання було явно риторичним, то ж відповідати Влада не квапилася. За що це
— Я уб’ю тебе, уб’ю, — безпорадний, розтрощений, дядько підвівся і почав одягатися. З носа в нього текли соплі, рот кривився, як давньогрецької трагічної маски. В одну холошу бідолаха утрапив з третього разу, у другу — з четвертого. — Але не зараз, ні. Потім, коли вийдеш! Я спочатку тебе посаджу. За зумисне інфікування. Ні, я ж, може, ще не… за те, наразила на небезпеку! Ось! Піду до міліції! До дільничного! Господи, як я це вдома поясню?! Ти покійниця, паскудо!
Чоловік вискочив з її кімнати, немов наскіпидарений. Влада не піднімалася, не було сил. Вечір звівся нанівець. Про роботу годі й думати, доки синці не поблякнуть, а часу обмаль. Треба до завтра десь знайти бабки на дозу, плюс ще борг баризі висить, тут мінєтом не розплатишся, не цього разу. Чорт.
Ну хто її смикав за язика? Яке її діло до чужих дружин, їхніх дітей і до напівдурників, що грають проституток без гумки? Ще, не приведи Боже, розголос піде по гуртязі, якщо цей фраєр справді до ментів попхається, і тоді все. Пиши пропало. ВІЛ-позитивна для повії — це кінець. І хоч насправді трохи більше, аніж половина шльондр має ВІЛ за замовчанням, клієнтам подобається думати, що це не так. Що всі дівки бережуться самі, і партнерів бережуть, і до венерологів ходять регулярно, на обстеження, а, якщо заразяться, зразу ж перестають цим займатися, лікуються регулярно і безкоштовно, а у фіналі біжать до хоспісу помирати, високо піднімаючи коліна. Що тут скажеш? Срані фантасти.
У двері постукали, і Влада, забувши, що побита, усміхнулася, поморщилася від болю, але усміх із вуст не зник. Це Юрко, тільки він стукає до неї, мабуть, ще й дзвонив попередньо, та вона мобілку вимкнула, щоб під час роботи не відволікатися.
— Заходьте, — гукнула вона і помацала сумнівний зуб язиком. Ні, наче не зламаний, трохи хитається, та не випадає. — Відкрито!
Юрко був у формі, з букетом квітів. Побачив, що вона лежить на запльованій підлозі, тяжко зітхнув, відклав квіти на пошарпаний журнальний столик, і нахилився, щоби допомогти їй звестися на ноги.
— Поклади свій віник прямо на мене, — пласко пожартувала Влада, піднімаючись. — І чорну лєнту припасуй. Із написом «Вічна пам’ять».
— Ні хєра не смішно, — відповів Юрко, для друзів — Бобир, із властивою ментам прямотою. — Хто цього разу?
— А я знаю? Візитівки він не лишив.
— Це не той кекс, який щойно вилетів звідси, як скоба з рогатки? У малинових штиблетах?
— Той.
— Він теж чимось закинувся, що такий активний?
— Ні, — обпершись на Юрка, Влада дошкандибала до ложа розпусти, як частенько називала свою роздовбану канапу, і сіла, крекчучи, мов стара баба. — Я сказала йому про статус.
Юрко присвиснув.
— І якого ляда ти таке вчудила?
— Юрцю, термін «ляд» не комільфо. Я дала йому без гандону.
— І?..
— А цього не досить?
— Сонечко, послухай, — Бобир присів біля неї, — якщо він мудила, це його проблеми. І, якщо це буде комільфо, то чи можу я спитати, на хріна ти робиш їх своїми?
— У нього з портмоне фотка випала. А на ній — дружина з немовлям. Три місяці малому. Він — клієнт, тобто — щось гундів про те, як жінку поважає, і тому її не грає, вибач за дурнуватий каламбур, але я таких знаю. Сьогодні — ні, а завтра виграє так, що аж дим коромислом стане. Не хочу.
Влада фразу не закінчила. Закінчення звучало так: «Щоби це було на моїй совісті». Утім, Юрко знав, що вона мала на увазі. Як завжди. Зняв кашкета, з-під якого ураз висипалося волосся незвичайного кольору, що так вразило Владу при першій зустрічі, — темно-сіре, з білими кінчиками, як їжакові голки, запустив у нього пальці, потім примостив кашкет на законне місце і спокійно поцікавився:
— А що сказав клієнт на твою відвертість?
— Уб’ю, посаджу, до ментури піду. Повний полярний песець тобі, курво, настане. Ну, все, як завжди. Класика.
— Угу, — Бобир дістав з кишені кітеля мобільний, натиснув кілька кнопок. — Сьогодні Валька чергує. Я попрошу, щоби маякнув, в разі чого.
Закінчивши розмову, Юрко і собі сів біля Влади.
— Я чого зайшов, мала. Новину приніс, із букетом разом. Узяли Антона твого. Доказова база — залізо. Надовго тепер запакують.
Серце тьохнуло, зайшлося від несамовитого болю. Дострибався-таки, конику.
— Він не мій, Юрцю. І за що взяли?
— Стаття 115, частина 2, пункт 1.
— Зумисне вбивство?! А…
— Двох і більше осіб. Одного з наших поклав. Може, ще й пункт 8 додадуть — убивство при виконанні службового обов’язку. І випадкового свідка кокнув. Жінку, до речі. Пенсіонерку. Розперезався він. Шкода, смертну кару відмінили, але є й інші методи.
Влада заплющила очі. Намагалася усвідомити, що відчуває, впорядкувати свої відчуття. Полегшення? Ні. Втіху? Зовсім трохи. Що ж тоді? Спокій? Так, напевне, спокій.
— Що ж… це добра новина.
— Тоді давай, погоджуйся.
— На що? — очі Влада не відкривала. Не було потреби. Усі вирази на лиці Юрка при цій розмові вона знала краще, ніж власне виснажене обличчя. Наша пісня гарна, нова…
— На лікування. Від наркоманії і від ВІЛу.
— А що, від цього вже лікують?
— Владо, припини. Ти знаєш, про що я. Усю терапію ти дістанеш безкоштовно, я це гарантую. Сам цим займуся, особисто. Десять, двадцять років життя — то, по-твоєму, ніц не варте? Дідько, та я сам не знаю, чи буду завтра живим, а ти нехтуєш…