Наталья Шевченко – Подвійні міражі (страница 29)
— Дай вгадаю — все одно її ненавиділа.
— Не вгадала. Дуже сильно любила. І тато теж любив. А я… я просто обожнював сестру. Від неї йшло світло, присягаюся, я його бачив, на власні очі, так, як нині бачу тебе. Ритою сестру назвали на честь баби Малґожати. Не найкраща ідея, бо наша баба, мамина мати, таку честь не оцінила, і якраз вона терпіти не могла Риту. Ну, а як же, шляхтянка, графиня, чи ким там у біса вона себе уявила, а тут — онука-даун. Облом.
— Не те слово.
— Та проблема полягала в тому, що моя мама не хотіла визнавати Ритину хворобу і ставилася до сестри, як до звичайної дівчинки.
— А це проблема?
— Так. Де моя горілка? — Юрко, не відриваючи погляд від Влади, намацав пляшку і хлюпнув собі ще. — Синдром Дауна — це не просто якісь відхилення в розумових здібностях. Це фізичні вади. Мені зараз усе про це відомо, Владлено.
— Кажи мені «Влада».
— А мені так більше подобається. Красиво звучить — Владлена. Дід іще живий?
— Живіший від живих, куди там Іллічу.
— Привіт йому переказуй.
— Вибачай, не зможу, я для нього не існую, та за намір дякую.
— У Рити був порок серця. Наша медицина… вона, як наша міліція… робить вигляд, і більше не вміє робити ні хріна.
— Самокритично.
— Ага. Отже, після того як мати не схотіла відмовлятися від дитини в пологовому, лікарі знехтували моєю сестрою так, як уміють лише вони. Ніхто й не думав пояснювати матері про особливості догляду за такими малятами, про різні небезпеки зі здоров’ям, про спеціальне виховання… Та, заради справедливості, мушу визнати — навіть якби матері щодня лекції читали на цю тему, це нічого б не змінило. «Моя доня нормальна, і край. Їй не потрібен масаж. До біса кардіолога! І дефектолога! І всіх до біса!» Кінець цитати. Тато, щоправда, старався, як міг. Переконував маму, та де! Легше переконати Папу Римського перейти в іслам. Хвороба повільно вбивала Ритусю, а мама благоденствувала. Тішилася тим, що зовні донька майже нормальна. Зовні — ключове слово. А я… Я тягав Риту за собою, відколи вона навчилася ходити. Я розповідав їй про літери і кольори. Я заплітав їй коси, і захищав від дворових хуліганів, які дражнили її… ну, не суть. Якщо до кімнати одночасно заходили мама і я, Рита йшла до мене. Мати навіть ревнувала. Я бачу її й досі, Владлено. Наяву та уві сні… Рита біжить до мене, розкинувши рученята, щоби обійняти, і шепеляво кричить: «Юля!». Юра тобто, ну, ти зрозуміла… А я кидаюся до неї, і прокидаюся. І шкодую, що прокинувся.
Влада знову взяла келих з вином, проте пити не стала. Туди просто капали сльози, одна за одною, кришталь до кришталю.
— У тебе є її фото?
— Є, одне. Осьо, — Бобир провів рукою по стільниці, шукаючи портмоне, і перекинув пляшку із горілкою. Кімнатою рознісся характерний спиртовий дух, та ні дівчина, ані Юрко на це зважали. Хлопець знайшов-таки світлину і продемонстрував Владі.
— Ось, — повторив він. — Ну, хіба не красуня?
— Так, — погодилася Влада цілком щиро. — Маленька золотокоса принцеса.
— Я пам’ятаю той день, коли Рити не стало. Я йшов додому зі школи і радів. Усьому підряд. Теплому жовтневому дню, лимонному тістечку в пузі та завданню з природознавства у щоденнику. Нам задали зібрати гербарій із осіннього листя. Зайвий привід вибратися з Ритою до парку, думав я. За п’ять кварталів від нашого дому був такий, величезний, і не скажеш, що в місті, прямо, як ліс. Змішаний, та переважно там були листяні породи… вибач. Тобі це, мабуть, не цікаво.
— Цікавіше, аніж те, що я робила б зараз, якби не ти. Говори. Тобі потрібна сповідь.
— Ще й як. Та я перестав ходити до церкви, коли наш священик сказав, що смерть для Рити — це на краще.
— Він мусив сказати, що вона любить тебе й там, бо так воно і є. Юрцю. нічого, що я так тебе називатиму? То що було далі?
— Я уявляв, як ми підемо до парку, пішки, тримаючись за руки, як я розповім сестрі, де клен, а де каштан, і чим листя берези відрізняється від тополиного чи липового. Я забіг до кімнати, звично вигукуючи її ім’я, і дивуючись, чому не чую у відповідь її дзвінкого голосочку. Я знав, що вона вже мала бути вдома, мати того дня пішла зранку на роботу, вона працювала на півставки, у дві зміни, і тоді мала вранішню, а з Ритою мусив бути тато. Він прийшов із ночі й заснув, а Рита… вона теж заснула. Назавжди.
Юрко підняв перекинуту пляшку, дуже уважно подивився у вузьке горлечко, і Влада здригнулася. Вихопила в нього бутельку й кинула на підлогу.
— Облиш це. Маєш такий вигляд, наче дивишся в дуло пістоля.
— І знову в яблучко, прекрасна Владлено! Я про це думав, неодноразово. Мужності не вистачило.
— Вистачило розуму не зробити цього. Твою маму це вбило б.
— Моя мама… ну, це своєрідна жінка. Її з танку упритул не розстріляти. Потім поясню. Отже, я побачив Риту, вона лежала на рожевому диванчику, ніби задрімала, і я пішов термосити соню. Я довго її термосив, хвилин десять, не менше, доки до мене не дійшло. І ще хвилин п’ять по тому, як дійшло. І лишень тоді, коли вона впала з дивану від моїх шарпань, я закричав, так страшно, що розбудив батька в сусідній кімнаті, і кинувся робити Риті штучне дихання.
— Бідне моє сонечко…
— Я нічого не розумів. Геть не тямив, що Рита вже холодна і почала заклякати, не усвідомлював, що це означає. Я намагався оживити її так, як бачив у якомусь серіалі. Здається, в «Рятувальниках Малібу». Там, де Памела Андерсон у червоному бікіні.
— Мені більше подобався Девід Хассельхофф у червоних трусах. Просто мрія діда-комунара. Шкода, що твоя горілка закінчилася, а жарти вже не працюють, хай і такі дурні. Хочеш допити моє вино?
— Хочу і доп’ю. Дякую. На мій крик до кімнати увірвалися батьки — мама тим часом повернулася з роботи. Вони, на відміну від мене, зрозуміли усе й відразу. І перше, що зробила рідна ненька — вдарила мене по голові. Чимось важким, що тримала в руках. Не пригадую, що це було.
— У неї був шок…
— Спочатку я теж так думав. Батько підняв Риту і виніс її з кімнати, а мама верещала, погрожувала, вимагала.
— Чого саме?!
— Щоб я зізнався у вбивстві. Що це я задушив Ритусю, бо мати бачила на власні очі, як я затискав сестрі рота. А я кивав. Мати била мене — я кивав. Звинувачувала — також кивав. Як китайський бовванчик, без упину. Та коли мама звеліла мені
— І мати?..
— Запідозрила всесвітню змову. Тато зацікавлений, бо я його любимчик, лікарі — бо хочуть зберегти родину, ніби їм, тим лікарям, насправді не начхати на всі родини світу, а патологоанатом… та що він тямить узагалі, якщо живих хворих ніколи не бачив?.. Я втомився, прекрасна Владлено. Може, давай ляжемо? У хорошому сенсі цього слова.
— Давай, — охоче відгукнулася Влада. — Давненько я не лежала в хорошому сенсі. Що у тебе є?
— Кутовий диван, — повідомив Юрко і спробував устати. І ще раз, і ще… четверта спроба виявилася вдалою. — Шкіряний, порепаний, розкладається, одна штука. Оно він, там, у кутку, бачиш?
— Звісно. Гарне місце для кутового дивана. Підходяще.
— А я не бачу… Тобто так… у тумані. Це я нализався.
— Добре, що попередив, бо я могла б і «швидку» викликати. Лягай, Юрцю, я побуду з тобою. Ось так, — Юрко ще й донині пам’ятав, як хвилюючий, ніжний аромат нарцисів огорнув його, накрив з головою, коли Влада нахилилася, вкладаючи його на канапу. — Я тут, з краєчку присяду… може, ти поспав би?
— І посплю, — з п’яною рішучістю згодився Бобир. — Тільки розповім до кінця, небагато лишилося. Не втомилася ще, горе моє слухати?
— Ні.
— Дівчина стримана, небалакуча, руда. Одна штука. Класно.
— Ти забув додати «розкладається».
— Я ніколи нічого не забуваю. У мене та… як її. забув… О, так! Абсолютна пам’ять. Отже, доки тато був живий, маман карали мене тим, що ігнорували. Він умовляв, пояснював, погрожував розлученням — усе марно. А як може ігнорувати жінка — то треба повість писати. Кров’ю. Потім батько помер, — Юрко вже не раз ловив себе на тому, що, сп’янівши, ставав багатослівним і пишномовним. — І для меммі настали жнива.
— Ким був твій тато?
— Пожежником. Загинув під час гасіння пожежі. Виніс двох дітей з вогню, а третього не встиг. На них балка впала, перекриття, і він хлопчика закрив своїм тілом. Хлопчик вижив, батько — ні. Наступного дня хтось у газеті написав: «Згорів на роботі». Дуже смішно, правда?
— Можна луснути зо сміху.
— От і я кажу. Мати почала мене бити. Спочатку — з приводу. Приводів знаходилось багато. Ці діти… треба їх лупити як Сидорову козу. Що і втілювалося в життя з рішучістю Мао Цзедуна. Потім рідна ненька втомилася придурюватися, ніби привід має значення, і взагалі нащось потрібен, і стала гамселити мене просто так. Це тривало три роки, з дванадцяти до п’ятнадцяти. Підлітковий рай. А коли я втомився вправляти вивихнуті зуби, то накивав п’ятами.
— Куди?!