Наталья Шевченко – Подвійні міражі (страница 30)
— В нікуди.
— І ти казав їй, що не винен?
— Сто разів на день. Сорок тисяч разів на рік. Та хто мене слухав? Мама знають, що я винен. Мама краще знають. Рита і тато — єдині, хто любив мене. І кого я любив.
— Тепер вже не єдині. Спи, а я тобі щось розповім.
— О! Я весь одне велике вухо!
— Знаєш що? Ти дуже симпатичний.
— Так, продовжуй, я казки люблю.
— І розумний.
— Це уже фантастика.
— І порядний…
— Містика. Я тебе кохаю.
Влада засміялася.
— То хто з нас казкар? Нагадати, хто я така? Я повія і наркоманка. Я…
— Владлено, помовч. Кохання не питає.
Він не почув, як Влада пішла. На ранок про її присутність нагадував лише келих із рештками полуничного вина і легкий запах нарцисів. І гострий біль у серці.
14
Десь за місяць після знайомства з Владою до їхнього відділку завітала Надійка. Сестра. Прокіп Якович, побачивши її з вікна начальницького кабінету, ледь у штани не наклав. Візит невістки самого Бабія не віщував йому нічого доброго. Прокіп Якович помчав зустрічати неждану гостю особисто, й був уражений, щоб не сказати шокований тим, що пані Надія, скинувши йому на руки шубку зі штучного хутра під блакитну норку (за два кроки не відрізниш), привіталася та учительським тоном заявила: «Я бажаю бачити Юрія Антощука». Ошелешений начальник не відразу збагнув, про кого йдеться, а коли до нього дійшло, що Юрій Антощук — це Бобир, полегшено видихнув:
— Та він цеє… на завданні зараз. Свідків опитує. Перспективний хлопець. Чаю, кави не бажаєте? Може, я вам чимось допоможу?
— «Ні» на всі ваші питання, — от цікаво, що таке є у шкільних учительок, що від їхнього голосу ти, підполковник міліції в літах, відчуваєш себе шкодливим підлітком, якого викликають до директора? — Прошу дуже підказати, де мені зачекати на пана Юрія?
Прокіп Якович провів Надійку до свого кабінету і лишив саму, так і не позбавившись гидкого відчуття, що вона не лише знає про все, що виробляють тут із її сестрою, але й бачить наскрізь і його, і його особисту в цьому участь. А коли Юрко залетів до кабінету, пришвидшений керівничими штурханами в спину і питанням: «Якого хєра їй від тебе треба?!», і назустріч йому піднялася Влада, він закляк біля одвірка. І лише за мить усвідомив — ні, це сестра. Надійка. На честь Крупської. Гарна стрижка і барвінкові очі.
— У вас очі голубі! — вигукнув він, по-дурному чи по-дитячому, що, власне, одне й те саме. Вказувати на очевидне — не найкращий спосіб познайомитися. Рожеві губки Надійки іронічно скривилися.
— А ви дійсно перспективний. Справжній детектив! Шерлок Холмс вам і до обцасів не доріс.
Юрко теж усміхнувся. Він любив виклики, завжди радо їх приймав, і, якщо був збитий з пантелику, то можливість поворушити мізками незмінно приводила його до тями.
— Чим можу прислужитися, пані Надіє? Сподіваюся, ви тут не за тим, аби заяву накатати на свого благовірного?
— А чого б це раптом я…
— Ви ж з ним ранком посварилися, хіба ні? І то дуже. Через ваш візит сюди, я гадаю. Він, напевне, говорив, що це зашкодить його батьку, а ви…
— Плакала. Так. Ви помітили це?
— Звісно.
— Маю очі червоні?
— Ні. Сумні дуже. Завжди видно, коли жінка нещодавно плакала від болю.
— Він не бив мене! — обурилася Надійка.
— Люба пані, біль буває різним. Я на цьому знаюся. Отже… що вас сюди привело?
— Ваш зв’язок із Владою, — Надія всілася на офісне крісло, відкрила блакитну шкіряну сумочку і дістала звідти фото. — І оце лайно.
На поліровану стільницю ліг усміхнений писок Антона.
На той час, нехай і в загальних рисах, але Юрко знав усю Владину історію. Як колишній чоловік посадив її на герич, аби була більш зговірливою, як потім продавав, спочатку в «Кобальті», згодом, коли зносилася — під «Кобальтом», а ще пізніше відпустив, як сам казав, «на вільні хліби». Бобир наче й досі чув ніжний Владин голос.
— Вам відомо, хто це, пане Юрію?
— Звіть мене Юрко. Так. А вам відомо, що мені це відомо.
— Пане Юрію, — оливкова гілка миру не прийнята, повітря зі свистом розрізає томагавк війни, — ви можете щось
— Зі знімком? — імітуючи нерозуміння, Бобир звів брови хатинкою, а серце зайшлося в шаленстві, пульс застрибав, як кенгуру, — схоже, йому щойно принесли найзаповітнішу мрію. На блюдечку із сріблястим обідком. А ще ж, наче, не Різдво…
— А вам конче, аби я сказала це вголос?! Не хвилюйтеся, я без диктофона, мікрофона і прихованої камери. І скажу, якщо бажаєте. Із Антоном. Я хочу, щоби це падло зникло з лиця землі. І мені байдуже, як ви це зробите.
— Можу я спитати, чому? Чому я і чому саме зараз?
— Подейкують, що ви дружите з моєю сестрою. Спершу, з огляду на її фах, я на ці чутки не зважала. Відомо, яка це дружба, думала я. Горизонтальна.
— Винятково вертикальна, запевняю вас. Та не тому, що я не мрію перевести її в іншу площину. Даруйте за відвертість…
Юрко затнувся. Чи підтримає його сестра? І чому це так важливо для нього?
— Це не дружба, як така. Не тільки дружба. Надійко, я кохаю Владу.
Надя закрила лице долонями і заплакала. Юрко не заважав. Не намагався втішити. Так і стовбичив біля дверей, спостерігаючи, як вродлива молода жінка заливається сльозами. Йому так хотілося підбадьорити її, та він не знав чим.
— Вибачте, будь ласка, — із голубої сумочки на світ божий з’явилася носова хустинка, також блакитна, і Бобир сильно зацікавився, а якого ж відтінку Надійчине спіднє. — Я… я не знаю, що саме вам розповіла Влада про наші з нею стосунки, але я…
— Вона сказала, що ви — як дві половинки.
— Точно, — Надя кивнула, глянула на пальці — тремтять, і зіжмакала носовичок, так і не скориставшись ним. — Дві половинки, папужки-нерозлучники, сестрички — не розлий вода… Він зробив із неї наркоманку і повію, а мене… все одно, що вбив. Якби це був її вибір… якби вона сама… я змирилася б! Помирала б від болю, але змирилася. Та він присилував Владу! Примусив! А я… сліпа дурепа, ідіотка! Я бачилася з нею тричі на тиждень, і нічого не зрозуміла! Нічого не запідозрила!
Юрко підійшов ближче і присів на сусіднє крісло, аби мати змогу злегка торкнутися Надійчиної руки.
— Ви не знали, Надійко. Не могли знати. Певно, в початкових класах не так багато торчків, навіть зараз.
Надя схлипнула. Юрко дивився на неї і згадував, що говорила Влада.