Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 9)

…тоді, наче сніг на голову, заявився Жан-Люк, у чоботях аж до плечей, увесь обвішаний тими вусатими омарами, і застукав мене у ліжку Аліни.

Тепер, коли я прокручую у голові події тих днів, я можу відтворити ланцюжок Костантинопулосових підступностей. Телеграму про дочасне прибуття мисливця на омарів він приховав від нас, а що телеграма була доставлена, то Фішер сам мені божився, бо того дня тільки і прийшло що три телеграми на весь округ — одна кривій Маріанні від племінника із Занзібара, друга — теж Маріанні, але тій, що минулого року мало не вчинила пожежу під час повені, не пам'ятаю вже від кого, здається від кривої Маріанни, що одна на увесь той край через якісь забобони не мала телефону і спілкувалася винятково телеграмами, отож вона, тобто крива Маріанна, сповіщала свою дальню родичку, ту Маріанну, що свого часу хотіла отримати одночасно по двом страховим полісам — за пожежу і повінь, що їхній племінник прислав телеграму із Занзібара, де він розшукав собі наречену, але не місцеву, чорношкіру, а маленьку японочку із місії «Лікарі без кордонів» чи, може «Кордони без лікарів». А третю телеграму, від Жан-Люка, Фішер привіз велосипедом до нас, вручивши її персонально Костантинопулосові, бо ми втрьох поїхали до казіно, куди мене, до речі, не пустили, бо я, як сказав той нікчема на вході, «мордою не вийшов».

Авжеж, саме так воно і було. Моя пам'ять стала за півроку ув'язнення ще більш уражаючою, вигострившись, наче дамаський клинок, темрявою і самотністю. Саме тому я так добре пам'ятаю ту огидну сцену, яку підлаштував Костантинопулос, приховавши телеграму і підпоївши мене валер'яною, так що я заснув, згорнувшись калачиком на Аліниних подушках. Аліна, трохи більш, аніж звично ковтнувши рому, яким її пригощав той-таки Костантинопулос, задрімала поруч. Віра, що на неї накочувався черговий приступ мігрені, поїхала на концерт свінгер-джазової групи, цього разу вона втрапила таки на концерт, а не на вечірку свінгер-клубу, а наш інтриган-індуїст, узявши до рук відро і щітку, порався на ґаночку — милий, непитущий і в усіх відношеннях надійний, наче євнух, друг сім'ї і безплатний прибирач.

Отак я, з легким струсом мозку, потрапив до комірчини, а мій підступний партнер по картах прирік себе у наступному народженні на ролю унітазної щітки, якщо, звісно, вірити його теорії карми, зате у даний момент тішився прихильністю Жан-Люка, Аліни і Віри, розкошуючи дармовими харчами з ресторану. Він не знав тоді, що дурна схильність до розкошів може усе зіпсувати і солодкий плід зробити гірким. Не знаю, чи задумався він над цим хоча б у той момент, як йому накинули на шию шовкову Алінину панчоху і задушили? Переконаний, що переважна частина людства так і помирає, жодного разу і не подумавши. Але я повернусь до подальшого переказу трохи пізніше, бо на мене у цій камері смертників знову накочує страх і туга.

«Мені стало ясно, що людину, яку самотньо ув'язнили і відібрали можливість займатися будь-якою справою, котра сидить у напівтемному приміщенні і не може бачити частіше одного разу на день того, хто приносить йому їсти, і навіть не може ходити, випрямившись на весь зріст, ця людина є найнещаснішою із смертних. Вона згодна навіть потрапити до пекла, якщо у нього вірить, аби лише опинитися серед людей.»

Віддаю належне автору цих рядків. Бідолаха знав, що таке самітність, непевність майбутнього і мука чекання на вирок за сподіяні чи несподіяні злочини. Я, правда, не можу дорікнути на висоту стелі, бо хоча вона і не дуже висока, та і я не аби-який велет (метр двадцять у фуражці, за висловом Юргена), я не можу дорікнути і на півтемряву, навпаки, я мрію про неї, як спраглий у пустелі мріє про ковток «коли», доведений до нестями спекою і фата-морганою реклами солоних оселедців пряного посолу, я не побиваюся і через те, що не можу зайнятися якою-небудь справою, бо єдине, чим я завжди займався, — то була філософія, тож самотність мені теж не дошкуляє, і я вже, поготів, не мрію, на кшалт того небораки, із радістю стрінути убивцю, навіженого, смердючого старця або ведмедя, але в одному я поділяю його думку — якщо ув'язнений схильний до красного письма, то горе його стає значно меншим.

І то є єдина причина, чому я пишу.

Минулого тижня я відправив черговий пакет з моїми начерками, і от уже сьогодні отримав лист. Цього разу від редакторки, яка укладає мій роман. Інтелігентна і чарівна жінка. Це, одначе, і не дивно, бо хазяйка видавництва, та що приохотила мене до писання, і сама відрізняється неабияким інтелектом і чаром, а, отже, і персонал підбирає собі відповідний. Мені навіть здається, що поміж ними існує більш глибокий духовний зв'язок, як то було колись між Вірою і Аліною. Більш за те, коли я розрізаю конверт, мене переслідують знайомі запахи — мімози і лаванди. І як я не переконую себе, що то — лише омана, що листи видруковано комп'ютером, а вкладено до конверта рукою секретарки, і що по дорозі з Америки до нашого глухого кутка їх торкалися десятки чужих рук, усякого разу, як я розрізаю конверт з адресою видавництва, звідти, засушеним листком зі старого гербарію вислизає збляклий відбиток колись таких коханих пахощів. А коли я обнюхую ламану лінію на зворотному боці конверта, то крізь неймовірний сморід синтетичного клею видобуваю пахощі знайомої помади, яка вимальовує у моїй уяві вогненний і швидкий помах язиком, що так хвилював мене, як Аліна, нехтуючи правилами доброго тону і ігноруючи наготовану на письмовому столі вологу подушечку, заклеювала листи.

Хіба і справді так легко з'їхати з глузду? Невже і дійсно наш розум подібен до порохової бочки, що може стояти довго і, здавалось, безпечно, але лише за відсутності вогню? А тим вогнем і могла бути якраз загибель Віри. І коли б долі було і цього мало, то вона наготувала мені блискавку на мільярди вольтів, як мене глупої ночі викинули із ліжка, нап'яли на лапи наручники, а тоді — хвала і слава їхньому демократизму і правосуддю! — надавали по печінках, бо я спитався лише, чи не можна мені піти до туалету, після чого на мою вже і без того слабку голову посипалися кокосами неймовірні звинувачення.

І коли що мене доводить до нестями, то це моє безсилля у даній ситуації будь-що вирішувати, а одного цього уже достатньо, аби будь-яке становище стало жахливим.

Увесь час я був ідіот, бо мислив, наче вільна людина, і я був тричі ідіот, думаючи, що аби бути вільним, достатньо себе вільним почувати. Такий собі доморощений Діоген із комірчини попід туалетною кімнатою Костантинопулоса, який піднявся понад людськими законами і вважав себе їм непідвладним з тієї лише причини, що людство навіть не здогадувалося про його, себто, моє існування. І варто було лише пари наручників, аби збагнути, що воля, вона ж свобода, — то розкіш, котру собі не кожен може дозволити.

Тож, пиши, котику, пиши!.. і ті дві милі дами з Америки витягнуть тебе за твої дурні волохаті вуха на волю, до світла, і ти знову ганятимеш луками, полюючи мишей і страждаючи через нероздільне кохання якої-небудь гарненької хольцландської кізочки.

… і мені стало ясно: через те, що вона сміялася будь-яким моїм оповідкам, я відкрив у ній безодню інтелекту, а завдяки її веселості у неї закохався.

Ми часто збиралися уже далеко за північ, як Жан-Люкові гості розходилися, а старий п'яниця-марселець, перегорнувши стільці на столики і вишаровувавши підлогу, шкутильгав до своєї комірчини.

Які то були чудові посиденьки, які то були веселі балачки, коли ми планували наше життя за черговим Аліниним сценарієм або просто грали словами, наче пустотливі діти, будуючи теорії світотвору і філософські учення, аби одразу ж потому розсипати їх помахом рукава. Або ми пригадували якогось небораку-сусіда, що закохався у свою служницю і що його ревнива дружина зачинила їх обох до морозильної камери, як вони там спершу гарували, про те не здогадаючись, а потім, як любовний жар ущух, то, бідолахи там і замерзли, а чи гадали, яких збитків принесе людству чергова комета, чи ж просто розповідали анекдоти, ріжучись у карти. Ми всі були хронічно трохи закохані одне в одного, а тому завжди сміялися. Я навіть уявити не міг, як келишок шампанського і присутність чарівних жінок міняє світогляд, перетворюючи будь-яку дурницю на афоризм, а будь-якого дурня на Сократа.

Ми, то були звично я, Віра і Аліна, як не гостював у нас який зайда-філософ чи інший подорожній із тих країв, де народилися мої красуні, по дорозі до Країни Великих Сподівань, ейфорічний і шармантний, з кошиком великих сподівань на шалені гроші і визнання, або ж по дорозі назад, із тим самим кошиком, повним сплюндрованих ілюзій і дитинно-здивованими очима, притихлий і ображений.

Якийсь недовгий час був із нами і постійний четвертий партнер, індуїст Костантинопулос, що його появу в замку я можу пояснити лише як потвердження Віриної Теорії Парного Випадку. Вона, себто теорія, формулювалася надзвичайно просто, а саме: якщо трапляється якась непересічна подія, то одразу ж, до пари, так би мовити, трапляється іще одна подія такого ж непересічного порядку.

Власне, ця теорія належала не Вірі. Цю теорію розробив один її «добрий приятель і колишній співробітник, судмедексперт і прекрасний фахівець» (за Віриною характеристикою) або ж «п'яниця, некрофіл і імпотент» (за характеристикою Юргена). Так от, за його спостереженнями, я маю на увазі некрофіла, а не Юргена, ота парність просто вражає.