Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 10)

Приміром, як привозять вам до анатомічки труп, скажімо, із брутально покаліченим лівим вухом, то одразу ж довозять, так би мовити, парний труп, але вже із брутально відірваним правим. Той «прекрасний фахівець і імпотент» пробував навіть захистити за цією темою дисертацію, звичайно ж, безнадійно, бо геніальність завжди наражається на шалений опір пересічного люду. Віра була, до речі, єдиною експерткою, яка написала на його дисертацію схвальну рецензію, що, кінець-кінцем і призвело бідолаху до смерті. Про це я, можливо, розповім іншим разом, аби не відволікати увагу читача від самої теорії і від історії мого кохання. Вірніше було б назвати цю теорію просто законом, бо навіть смерть її винахідника слугувала тому яскравою ілюстрацією, але ж, знову таки, про це — іншим разом.

Отож, коли бідолаха-експерт нагло помер, Віра продовжила його, скажімо так, Учення, а що працювала вона слідчою по особливо тяжким злочинам, то набрана нею статистика нагадувала кримінальний підручник по розчленуванням, отруєнням, повішенням і тому подібним веселеньким парним випадкам, якими вона нас час від часу розважала грозовими ночами, коли ми не могли спати. То були так звані історії-страшилки, що якраз добре пасували до світлових та звукових ефектів шаленіючої надворі бурі і що їх за такої негоди полюбляла слухати Аліна, загорнувшись від страху з головою у ковдру.

Коротко кажучи, появу у нашому товаристві Костантинопулоса можна було пояснити лише Теорією Парного Випадку. Річ у тім, що, як би то мені не було прикро визнати, ми з ним і були якраз парою, наче ті два трупи, з понівеченим правим і лівим вухом. Власне, саме за це я його і ненавидів, оте повсякчас наявне переді мною зборище моїх же пороків і болячок, оте моє alter ego з такими само волохатими вухами, і тому, коли ми з Вірою знайшли його мертвим у клозеті, то я відчув полегшення і радість, і на мене напав сміх. Пробач мене, мій читачу, але так важко придушити своє перше, ще не кероване розумом і правилами пристойності, почуття.

— Ой, любчику, перестань сміятися, — штовхнула мене Віра ліктем під ребра. — Ти перебудиш усю обслугу.

Вона, як завше, мала рацію, бо, хоча година була рання, а після учорашнього банкету, який влаштовував один дуже багатий добродій з Нідерхольцланду на честь укладення багатомільйонного контракту з кувейтським еміром (платив за все, як ви самі вже здогадалися, емір), обслуга, себто три гарсони, повар, а також сам шеф, Жан-Люк, спали, наче пшеницю продавши, невдала акустика туалетної кімнати підсилювала мій, скажімо прямо, підленький смішок до оперного діапазону. В усякому разі, так запевняла Аліна пізніше, якій у той саме момент наснився Мефістофель у виконанні її колишнього приятеля і коханця, і, коли я її розбудив, вона була тим незадоволена, бо кожного разу після тієї його арії вона виходила на сцену з букетом троянд (троянди купував, як ви самі вже здогадалися, Мефістофель), тож вона виходила на сцену з оберемком отих духм'яних квітів, гарно вбрана (для цього випадку вона завжди брала сукні у Віри, щонайменш тиждень перед тим голодуючи, аби защібнути блискавку на спині). Коротко кажучи, Аліна була страшенно незадоволена, як я її розбудив, а коли дізналась про причину і зрозуміла, що то не дурний жарт, на кшалт тих, що ми час від часу влаштовували, лякаючи одне одного, коли життя видавалося занадто прісним, то просто розлютилася.

— Боже, яка підлість з його боку, — прошипіла вона, на ходу накидаючи на себе мереживний пеньюарчик, — яка невихованість — померти такої ранньої години у клозеті.

— Гей, та він був просто перверзний тип, — з огидою додала вона, оглянувши місце подій. — І як тут нестерпно смердить!.. А потім, це ж моя панчоха. Він вибрав з найдорожчої пари!..

Я подивився ще раз на свого суперника, тепер уже для мене безпечного, і мені стало його навіть трішечки жаль, як ото жаліє гладіатор-переможець свого втоптаного у пилюку арени супротивника, коли патриції у захваті вказують пальцем донизу, а він просто змушений перерізати бідоласі горлянку.

З целофановою торбинкою на голові і виряченими очима Костантинопулос нагадував водолаза, що його витягли занадто швидко із Маріанської западини, або ж, скоріше, на морського окуня. Із тієї-таки западини.

— Вірко, він що і справді сказився? Догрався, пакісник, удосвітку.

Я ще ніколи не чув від Аліни таких нечемностей і зрозумів, що ми і справді вклепалися до дуже неприємної історії.

— Аліно, не втрачай голову, це — не результат жвавих сексуальних ігор. Я його докладно оглянула і, як судити за ступенем закляклості суглобів і станом шкірного покрову, смерть настала іще учора ввечері. Звичайно, я не можу встановити точного часу і причин смерті, але однозначно — його було вбито. Ти поглянь на оці подряпини і синці…

Віра стояла поруч із Костантинопулосом, вдягнута, як на таку ранню годину досить незвично — сірий елегантний костюм, білосніжна блузка, і скидалася на екскурсоводку із музею воскових фігур мадам Тюссо, яка демонструє свою улюблену фігуру екскурсантам, любовно звертаючи при цьому увагу на окремі деталі.

— Так, кінчай лекцію, — втрутилася Аліна, — я розумію, у тебе до цього покидька професійний інтерес, але ми маємо якнайшвидше його позбавитися.

— Добре, я зараз зателефоную, — слухняно кивнула головою Віра.

— Аякже, аякже, дитинко, — солодко вимовила Аліна, — потелефонуй до Інтерполу, ЦРУ, а заразом до місцевого добровільного товариства друзів пожежників. Слухай, тягни скоріше сюди оті здорові пластикові мішки, — звернулася вона уже до мене. — Засунемо його поки, а там видно буде.

— А як він не влізе до мішка? — поцікавився я по-дурному.

— То спершу розчленуємо, а потім розфасуємо по мішечкам.

Аліна була уособленням богині невідворотності Ананке.

— Слухай, любчику, катай за мішками, і не лякайся так страшно. Ти заблював, до речі, мій новий килим, — вона посміхнулася раптом до мене, підбадьорливо і чарівно. — Ніхто не буде твого друга розчленовувати і розфасовувати. Заспокойся.

І я заспокоївся. Сам не знаю, чого я виблював учорашнє фондю.

— … принцем Сьотоку сказано: «У кожного є душа, і в кожній душі — свої прагнення. Те, що здається вірним в очах одного, являється невірним в очах іншого. І хто візьме на себе сміливість розсудити, що є добро, і що є зло? І кожне судження містить в собі як мудрість, так і глупоту, чим скидається на коло, яке не має кінця»….

— І де, пробачте, це було занесено? — перепитав я свою співрозмовницю.

— У його сімнадцяти положеннях, — втрутилася у розмову Віра.

— Здається, наш котик знову закохався, — по-змовницьки прошепотіла у мене за спиною Аліна.

— Але вона і справді чарівна.

Віра віддала належне японській красуні, що лежала, гола, як не вважати напівпрозорих пелюсток на тілі, на довгому овальному столі, така духм'яно-запаморочлива, і цитувала сімнадцять положень принца Сьотоку.

— Котику, а поклади-но їй на ніжку омарчика, — порадила Аліна.

— Омарчики закінчились, — втрутилася Віра, — Аліно, принеси з холодильної камери трохи ікри, ми прикрасимо нею її животика.

— Я не піду туди, — з притиском прошепотіла Аліна і по-дитинному закопилила губку. — Там сидить він. Це мене нервує.

— Любчику, збігай-но ти, — звернулася до мене Віра, — сподіваюсь, він тебе не нервує? Та перевір заразом, чи надійно він там забарикадований картонами із морозивом.

Хвала Господу, як сказала тієї ночі Аліна, що Жан-Люк скупив за безцінь півтони морозива, що попід тим солодким тягарем він сумирно сидів і мене не нервував. Навпаки, я відчував до нього симпатію, до нашого свіжомороженого Костантинопулоса, і я з радістю побіг до холодильної камери, бо мені кортіло самому прикрасити плаского животика моєї японочки ікрою.

Ми влаштовували суші. То була моя ідея. Останній крик моди. Суші на живому тілі справжньої японки. Японка знайшлася у сусідньому селищі. Вона нудьгувала із своєю свекрухою у величезному будинку, доки її чоловік волочився за негарними місцевими дівицями по дискотеках.

Наш Жан-Люк раптово від'їхав, полишивши на нас свій ресторан, своє реноме і трьох чарівних гарсонів.

Ми троє, себто Аліна, Віра і я, збилися з ніг, реалізуючи мою шалену ідею — суші. Ми розіслали картки-запрошення усім завсідникам французьких витончених наїдків, і страшенно хвилювалися, чи зберуться вони цього разу.

То був мій тріумф! Недарма ми набили холодильну камеру усякими можливими й неможливими наїдками. Ми скуповували усе, що мало хоч якесь відношення до риби — за нашим уявленням японці їли лише рибні страви, а як то воно було насправді, сказала Аліна, все одно ніякий дідько із округи не знав напевно. Імпровізація і шарм! І гола японка, що мала загладити усі наші «проколи».

Аліна і Віра надягли кімоно. Мушу визнати, що то дуже і дуже чарівне вбрання. Гарсони, троє французів-провінціалів, були зодягнуті самураями, у тому розумінні, як то уявлялося Аліні, себто — багато шовку і парчі, а на боках — криві бойові кортики, аби одразу, на місці, зробити собі харакірі, як, випадком, шановні гості будуть чимось невдоволені.

Віра проштудіювала скоренько по Інтернету кілька японських привітань, а також намалювала тушшю ієрогліфи. То була чистої води авантюра і страшенне аматорство, і порятувало нас від фіаско лише те, що жоден із запрошених гостей знав японську культуру не більше, як з вікна туристичного автобусу, тому наші різнобарвні ліхтарики і, як виявилося пізніше, китайські костюми гарсонів не кололи очі, а, навпаки, створювали чарівну східну атмосферу.