Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 12)

— Як сумно вичерпує місяць срібною мушлею ніч мого серця…

Ні, здається, я трохи перекручую, але суть була приміром така — щось про сум і серце, і про мушлю, що так зачарувала мою співрозмовницю.

— Це таке щастя стріти на чужині когось, хто тебе так добре розуміє. Я дуже самотня. О, ні, не засмучуйтесь через мене. Я знаю, що коли людина витончена і уміє до того ж цінувати прекрасне, то це навіть радісно — милуватися місяцем у вигнанні…

Я ще раз подивився на місяць, тоді на співрозмовницю, і погодився з нею.

А вона правила далі, кутаючись до шовкового халата-кімоно, що шурхотів і поблискував, наче крильця у бабки:

— Мені так сумно і самотньо. Я знаю, звичайно, яке то щастя народитися урешті людиною, що втаємничена до учення Будди. Це і справді велике щастя? — звернулася вона до мене за потвердженням, і я кивнув головою, тої миті готовий повірити будь-чому, а вона знову повернулася до мене у профіль і продовжувала: — Пірнувши до безодні смерті, нелегко знову сподобитися такого щастя, як би довго не тривав коловоріт життя і смерті, скільки б не довелося помирати і народжуватися.

У кущах щось зашаруділо.

— О, чуєте? Самотній зайчик сумує на світанні.

Страшенно люблю алітерації, а особливо у вустах гарненьких дівиць.

І я повторив зачаровано:

— Самотній зайчик сумує на світанку…

Але то був не самотній зайчик. Зайці цього часу не гарували по кущах, хіба б якогось наполохала сова. То був той самий клятий тхоряка, який передушив половину курника у Фішера, але, закоханий по вуха, я знову погодився і не побіг його ловити, хоча Фішер і обіцяв за того бандита, живого чи мертвого, подарувати мені свій старий велосипед.

— Я така нещасна у подружньому житті. О, не втішайте мене. Я знаю, союз чоловіка і жінки визначається іще у попередніх народженнях; він буває і довгим, і короткочасним, і споконвіку так воно ведеться… Одні присягаються навічно бути разом, а глянеш — уже й розлучилися; інші думають: «Зв'язок той ненадовго!», а нерозлучні аж до смерті… Ніщо на світі так не оманливо і перемінливо, як союз, що поєднує чоловіка і жінку…

Вона замовкла. До світанку ми не зронили більше й слова. І якщо її голос мене зачарував, то мовчання просто звело з розуму. Так довго не вміла мовчати жодна жінка. Навіть Аліна.

— Негарними були Сократ і Платон, Мікелянджелло і Кант, Вольтер і Паганіні, — утішала мене Віра.

— Твій улюблений Езоп був просто потворним, — докинула Аліна, — а Робесп'єр, до речі, гриз нігті і був поцяцькований віспою, і росточку в ньому було — до плеча нашому Костантинопулосу, царство йому небесне. Я маю на увазі Костантинопулоса, бо Робесп'єр, певне, чортам смолу у пеклі мішає.

— Бальзак був поганий з лиця, до того ж, товстий і задишливий, — правила свого Віра, — тоді, якщо взяти, приміром, поетів, — Олександр Поп…

— Не знаю такого, — чесно визнала Аліна.

— Англійський поет, до речі, зовсім непоганий. Як поет. Але з лиця… Коли якась шанувальниця зайшла до кімнати, де він творив свої вірші, то вилетіла звідти, наче скажена, з криками: «Там величезна горила!»

— Ха-ха! — чемно засміялася Аліна, не дуже вірячи історії. — Між іншим, якщо ми вже говоримо про мавп і поетів, Олександр Сергійович Пушкін, ти його не знаєш, котику, він писав усякі дурниці і волочився за княгинями, то він скидався на макаку резуса.

— А оженився на першій красуні, Наталії Гончаровій.

— За що його, бідолаху і пристрелили на дуелі, я маю на увазі, за те, що він волочився за заміжніми жінками, — Аліна загнула останній палець другої руки, — Казанова, це той, що про нього співав Костантинопулос у клозеті, — потвора, просто дуже несимпатичний мужчина, такий, знаєш, котику, арогантний тип. Проте гарної статури, — додала вона, аби віддати належне тому волоцюзі і залишатися об'єктивною.

— Бальзак, про нього я вже сказала добре слово, — вела Віра перелік літературного списку, — тоді, з недавно померлих, Рождественський.

— О, то був і справді першорозрядний потвора. А політики, ти поглянь на політиків. Отой, що зараз засідає в Європейському парламенті, то ж просто — Годзілла! Або Авраам Лінкольн. А ти візьми римлян, красу і гордість Римської імперії, що їх навіть на монетах викарбовували. Цезар — лисий. Антоній — просто Баба Яга, із носом до підборіддя. До речі, їхня спільна коханка, Клеопатра, теж була негарна жінка з кривими волохатими, як у тебе, любчику, ногами. А той дурний Антоній женився на ній, та ще й подарував два острови — Крит і Кілікію. І то за живої дружини.

Я був смертельно закоханий і безнадійно глухий до їхніх переконань, бо перелік стосувався геніїв. А ким був насправді я?

Іще недавно, як ми снідали утрьох на Аліниному ліжку і через розчинене вікно милувалися, як опадають квіточки з Мишачого дерева, а я чекав на невиданний урожай мишей, я почувався абсолютно щасливим. Мені було присвоєно титула Костантинопулос Кристакопопулос, Великий Лорд Мишачого Дерева, а мій колишній ворог і суперник сумирно лежав попід тим деревом, замурований до бетонного стовбчика (це була ідея Віри, у якої на похмілля завжди добре варила голова), а пізніше ми збиралися покласти зверху велику мармурову пластину, яка б слугувала йому за меморіальну дошку, а нам за літній ломберний столик. Отже, я був остаточно щасливим, бо врешті позбувся того прийди, і ніщо не віщувало на горизонті нових нещасть.

Жан-Люк іще не повернувся із своєї Гасконі, і ми мали таку-сяку передишку від його скандалів і щоденного переписування заповіту. Зате об'явився мій любий марселець, що з ним було так приємно гомоніти про прийдешній урожай. Старий Фішер, як я уже говорив, поламав собі ногу, і ми не отримали ранкову пошту, а, значить, були ізольовані від усього світу з його щоденними землетрусами, посухами і біржовими crash'aми. І того-таки дня Віра і Аліна, або як я їх часто називав Віраліна, бо вони поєднувалися у моєму мозку у одну прекрасну надістоту, нарешті змогли пояснити, ким я насправді був.

Це питання ніколи не тривожило мене, як ми з дідом Панасом плели із лози кошики і брилики і раз на рік писали фінансовий звіт до податкової інспекції, де зазначалися лише наші збитки, так що ми навіть отримували від них непогані відшкодування, а тим часом приторговували на сторону з великим зиском. Наш товар закупляла одна французька фірма, звичайно, «на чорну», відвалюючи нам доволі щедро. Потім ті капелюшки і кошички з'являлися у часописах на чарівних голівках аристократок, одного разу навіть на голові самої англійської монархині, і жодна душа на світі не знала, що оті паризькі новинки плетуться нами, у богом забутій халупці.

На питання «Хто я?» він завжди відказував — «Божа істота», а коли я питався «Звідки я взявся?», то відказував — «Бусол приніс». Такі поняття як «герменевтика свідомості» або «евристичне мислення» були нам невідомі, а, отже, для нас не існували. Тепер, у моїй камері смертника, ті часи мені здаються втраченим раєм.

Але мене знову заносить убік від хронології. Отже, за день до моєї нічної зустрічі я був іще надлюдиною (за Віраліниною теорією — нащадком атлантів із Атлантиди, може, пізніше, я повернуся при нагоді до неї більш детально), а сьогодні, я маю на увазі день по тому, як старий Фішер поламав собі ногу, — я відчував, що просто загинув. Загинув від кохання.

Як то властиво закоханим, мене пожирав комплекс неповноцінності, бо я підносив предмет свого захоплення на недосяжну для себе висоту і будь-які критичні, чи навіть просто розважні слова сторонніх на адресу мого кумиру сприймав як тяжку образу моїм святим почуттям.

Даремно Аліна переконувала мене, що кохання — то лише гра гормонів, так би мовити, їхній дисбаланс у молодому організмі, що зумовлюється простим інстинктом продовження роду, що то звичайне тимчасове потьмарення розуму, необхідне природі лише для того, аби молода істота, забувши свої егоїстичні нахили, завела дітей, отой вічний тягар і гіркий плід солодких зерен кохання, і таким чином продовжила її, себто природи, круговоріт.

Даремно Віра запевняла мене, що муки мої носять суто мазохістичний характер і що мені просто досить подарувати моїй пасії букет чи запросити до ресторану, або ж, у крайньому випадку, зробити це одночасно, як така недосяжна красуня виявиться пересічною і цілком приступною дівицею, котра набридне мені за тиждень.

Я був сліпим, глухим і дурним. А потім — я хотів підняти своє кохання до, скажімо, шекспірівських висот, щоб у ньому був вир пристрастей і, якщо хочете, трагізм. Моє життя до сих пір видавалось таким стерильно-нудним і безцільним.

А те, що вони говорили зараз, аби мене навернути до розважності, нагадувало скоріше воду, вилиту на палаючу олію. Я знав, що коли не побачу мою кохану наступної ночі, то помру.

Наступної ночі я її не побачив. І не помер. Я не бачив її іще тридцять сім днів і тридцять шість ночей. І, знову-таки, не помер. Я горів у полум'ї кохання і не згоряв. Навпаки, мені те пішло на користь, бо я менше їв і більше рухався.

То був запаморочливий відтинок літа, коли у нас мало не щодня був новий партнер для гри у бридж, а ночами ми милувалися — то світляками, то метеоритним дощем, то місячним затемненням, і, про що б ми не говорили, завжди звертали на кохання і смерть.

Якось ми гуляли з Аліною луками (у Віри була знов мігрень) і гомоніли про усілякі дурниці. А потім присіли попід стогом — я пам'ятаю ті запаморочливі аромати! — і вона сказала сумно: