Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 14)

— У вас справжній поетичний талант, любчику. До того ж, вітер і справді зі сходу.

Я страшенно не любив, як вона називала любчиком усякого покидька.

— Не знаю, — сказала Віра, — я не покладаю великої ваги на езотерику, але південний вітер і справді несе непевність і мігрень.

Олаф, закоханий одразу у обох моїх королев (я не стрічав жодного чоловіка, що не підпав би їхнім чарам), здавалося вирішив нам сьогодні зіпсувати підобідок. Замість того, аби насолоджуватися їхнім товариством, доброю кавою і моєю толерантністю (врешті, нам таки потрібен був четвертий партнер для бриджу), він затявся на рутландцях, сорока трьох пфенінгах і забобонах.

Він почав розповідати, що винищив для початку усю бузину у садочку, і не помер через таку дурницю, хіба що трохи застудився, бо страшенно спітнів під час незвичної для нього фізичної напруги. А позавчора йому заманулося подратувати рутландців під час божої служби, і він, коли ударили дзвони, стояв попід їхньою церковкою і відверто реготав тим дурням у їхні безсоромні обличчя, як вони виходили з відправи.

— І що ви думаєте? — засміявся він зверхньо, — я знову не помер. Мене навіть не спаралізувало, як твердять оті дурні.

Він подивився на нас переможно, підніс до рота чудову порцелянову чашечку і, коли збирався ковтнути кави, якось дивно закашлявся і геть зіпсував собі білу сорочку. Аліна казала, що ніяка хімчистка не виведе йому ті плями. І вже ніякий хірург-косметолог не взявся б виправити йому перекривлене обличчя. Бідолаху тут-таки за кавою спаралізувало. Єдиною утіхою для нього могло б бути хіба лише те, що ненадовго, лише до Різдва. Бо на Різдво він помер. Здається, я вже розповідав про це на початку. То був тріумф рутландців — як вони знайшли його конаючим під церквою. А коту Мурчику, якого він для спростування забобонів засунув до мішка і тричі обніс круг церкви, вони поставили невеличкий пам'ятник. На жаль, самого Мурчика врятувати вже не вдалося. Олаф якось дуже невдало упав на спину і поламав хребта, я маю на увазі, хребта Мурчику, і бідолаху мали присипити, аби він не мучився, я маю, знову таки на увазі Мурчика.

Отож, сорочка і обличчя Олафа, так само як і партія у бридж були безнадійно зіпсовані, і ми навіть засумнівалися у тому, що вітер зі сходу щастя несе.

А тоді вітер раптово перемінився. Тільки-но від'їхала швидка допомога, куди ми запхали Олафа, тільки-но ми почали мізкувати, чи не спробувати нам навчити старого Фішера грати в бридж, бо, попри погану освіту, він справляв враження людини розумної, і, до того ж, сидів на лікарняному з поламаною ногою, як налетів скажений вихор з півночі, обсипавши моїх красунь пожовклими листочками Мишачого дерева, небо розламало на скалки блискавкою, а коли ударив акорд грому, то серед кущів вродився Жан-Люк. У мисливських чоботях, з рушницею напоготові, страшний, наче Немезида, аби тільки не маленька деталь — його непромокальний мисливський плащ було накинуто на голе тіло, і воно, оте голе тіло, являло собою далеко не войовниче видовисько — сиве волосячко на далеко вже не мікелянджеловському погрудді, а трохи нижче, там де належалося бути його незмінним за будь-якої погоди вовняним кальсонам, кущик порості, який вінчався наприкінці маленькою карлючкою того, що прийнято називати у дамській літературі «чоловіча гордість».

— Тепер ти бачиш, голубонько, що і справді небагато втратила, — встигла ще пожартувати Аліна, але тоді ми зрозуміли, якими недоречними були жарти за цих обставин, бо тої ж таки миті вдарив новий заряд грому, єрихонською сурмою рубонув наступний шквал вітру, і майже одночасно, хіба на одну мільйонну секунду пізніше, Жан-Люк розрядив обидва стволи. Той мерзотник цілив мені у голову, і я вже бачив, як розлючені кулі розносять мій мозок на холодець, як тою склизькою масою, що тільки-но являла собою вмістилище мого мікрокосму, заляпає нову сукню Аліни, як вона, наче чорноока Жаклін, схилиться над зіпсованим шовковим подолом і заходиться зчищати його серветкою, а Віра втішатиме її, що хімчистка зможе ще ту сукню порятувати, я вже бачив, як новим помахом блискавки розчахнулося небо на півночі і звідти посміхнулося обличчя мого діда Панаса, а новий удар грому розламав земну кору, і звідти свіжоморожено пащекував до мене Костантинопулос, я уже втретє розпрощався з моїм нікчемним життям, але (я бачу усе це і понині, наче у рапіді), але у той момент, як тупорилі, лаштовані на ведмедя кулі гарчали десь на півдорозі, Віра, моя красуня Віра, яку її колишній чоловік називав бездушною машиною, створеною для винищування чоловічої гідності, моя неперевершена партнерка по бриджу, зробила те, за що я і понині їй удячний. Вона підбила тренованою ногою каратистки ніжку шезлонга, де я лежав, наче пташеня, сповитий пір'ячком пухкого пледа, та ніжка підломилася, я навернувся спиною об землю, і, коли я корчився від болю у попереку, мої перелякано вирячені очі зафіксували уже безпечну для мене зграйку куль, що їхня траєкторія пересікала, у тому ж таки хокейному рапіді, якраз координати моєї голови, як вона ще лежала на оксамитових подушечках з вензелями «Версаче».

І за якусь уже мільярдну частку секунди, доки я ще не втратив від болю і страху, а чи від страху і болю свідомості, я пригадав п'яні балачки Юргена про те, що його, колись так палко кохана, дружинонька, за її роботи у прокуратурі, час від часу, як хтось із колег особливого спецпідрозділу через відпустку чи похмілля не приходив на роботу, так ось, що його блядь Вірка власноруч розстрілювала особливо небезпечних злочинців, яких через загрозу втечі боялися вивозити кудись на уранові розробки, де б вони могли закінчити життя з користю для батьківщини. Їх, буцімто, запихували на світанку, але не до «воронка», аби не псувати настрій роботягам перших змін, що на похмілля тяглися до розташованого поблизу військового підприємства, а до якогось вантажного фургона з написом «Хліб» чи «Молоко», що мало породжувати у тих сіромах ілюзію, буцімто, доки вони працюватимуть зміну, влада турбуватиметься про хліб їхній насущний, отож, їх запихували, я маю на увазі не роботяг, а приречених на страту злочинців, до броньованої зсередини і закамуфльованої ззовні вантажки і везли до старого кладовища, де у якомусь із склепів, зачитавши скоренько вирок, а може і не зачитавши, бо часу було обмаль — неподалік розташовувалася невеличка трикотажна фабрика, де на годину пізніше за сіромах з військового підприємства починали зміну їхні дружини, а жінки, усе-таки змушений був визнавати Юрген, метикують ліпше за чоловіків, в усякому разі зранку, коли у кращої половини людства голова пухне від випитого напередодні, тож «легенда» про молоковозку на кладовищі з огляду на гострий розум робітниць фабрики мала вагомий ґандж, і звідти треба було намивати ноги ще до їхнього приходу, а значить, часу на зачитування вироку могло, за оцінкою Юргена, і не вистачати, отож у ту саму годину, як працівники міської бойні приступали до роботи, починали її і працівники того особливого спецпідрозділу, де коли-не-коли підробляла, так би мовити, на гонорарній основі слідча по особливо важливим кримінальним справам, його колись так палко кохана дружинонька, а нині блядь і лесбіянка, Віра Осадча.

Я не йняв віри його балачкам, не тому, що вони були непереконливими, а тому, що він називав мою королеву отим поганим словом «блядь», за що я його просто ненавидів, але тепер, коли я падав з підбитим Віриною ногою шезлонгом додолу, я побачив оту описану Юргеном історію, яку він хронометрично вивірив колись у ході, так би мовити, приватного слідчого експерименту, з опитом свідків, як ото сторожа трикотажної фабрики, могорич якого від таємничого спонсора завжди збігався з більш аніж підозрілими нагальними чергуваннями Віри і таке інше, тож, коли я, слідкуючи за вогняною зграйкою куль, вилучив із його розповіді слово «блядь» (іще раз перепрошую за його багаторазове уживання, що так мені самому неприємно, а особливо у поєднані до моєї неперевершеної партнерки по бриджу), то повірив тій історії до останнього слова, а коли почув, як вона спокійно звернулася до Жан-Люка: «Pourquoi? Pourquoi, mon cheri?» (о, їй так личило говорити французькою!), то, вже за одну трильйонну секунду до втрати свідомості, зрозумів, що я у неї закохався. Остаточно і безповоротно.

— … що є метелик, на крилечку якого очко має вигляд краплини роси, і то відтворено з такою реальністю, що лінія, яка крило пересікає, зміщена, начебто…

— А я от думаю, любонько, що даремно не купила той капелюшок, ну, ти пам'ятаєш, той гарненький чорний капелюшок із вуалькою. Це було б так доречно, бо, здається, він цього разу не оклигає. Такий вже він слабкий здоров'ям, через будь-яку дрібничку втрачає свідомість. Ні, таки цього разу він віддасть Богу душу.

Але раніше, ніж я почув ті слова, через мої ніздрі улився запах скошеної отави, до якого примішувалися мімоза, лаванда, суха затхлість старих манускриптів і росяного жасміну. А тоді я підняв тяжкі, немов мармурове віко склепу, повіки, і побачив над собою виткане за візерунками «Версаче» небо.

— …так от, та лінія зміщена начебто рефр-р-ракцією.

Оте чарівне «р», те муркотливе «р», той хриплуватий голос і шурхотливий шелест модного того сезону шовку, остаточно повернув мене до свідомості.