Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 15)

— А у тому капелюшку, голубонько, ти скидалася на сицилійську удовицю, — по-дитячому засміялася Віра, і я переконався, що таки закоханий у неї.

Вона ящірково шелеснула пеньюаром, наблизилася до Аліниного ліжка, аби глянути, чи я не сконав, і я швиденько заплющив повіки, намагаючись набрати якомога більш страдницького вигляду і тим самим відтягти вигнання з раю, до моєї комірчини.

— Здається, він уже оклигав, а тепер симулює. Давай перетягнемо його донизу. Мені не сила терпіти, як ти хропиш у моєму ліжку.

— А мені не сила терпіти, як ти ганяєш ранком наче кобилиця, а потому не вживаєш дезодорант, — ображено докинула Аліна, — і потім, поглянь на бідолаху, він непритомний і, здається, капелюшок може мені знадобитися.

Вона схилилася наді мною, струменіючи пахощами призахідної луки, і, якби не те, що моє серце було заполонено Вірою, я б закохався тієї миті у Аліну.

— Глянь-но, Віронько, він справді не дихає, наш любий коточок.

Її волосся лоскотало мені обличчя, і я готовий був не дихати хвилину, годину, цілу вічність, аби вона тільки не виганяла мене зі свого ліжка, єдиного місця на цілому світі, де я почувався затишно і любо, того місця, яке я міг би назвати домівкою.

— Іще у першому китайському трактаті з судової медицини, написаному, до речі, у одна тисяча двісті сорок сьомому році, значилося, що коли якийсь заблуда симулює свою власну смерть, аби скористатися з гостинності двох добре вихованих дам, примушуючи їх спати в одному ліжку і тим самим шкодячи їхньому доброму імені, то існує одна нескладна і дуже дійова метода поставити того капосника на його волохаті і досить-такі криві ноги, а саме…

— Вірусику, тільки прошу, не треба. Ти ж доросла жінка. Не влаштовуйте свого шарварку. А ти, любчику, якщо й справді прикидаєшся (про що я трохи шкодую, бо не матиму нагоди купити собі той капелюшок), то ось, котику, відкрий краще очі, бо як Вірка тебе почне лоскотати…

Я відкрив очі, побачив їхні обличчя, і єдине, про що пожалкував, то що не можу решту свого життя провести прикутим до цього ліжка, розбитий якимось паралічем чи віспою, свинкою чи СНІДом, споглядаючи знизу оці дві прерафаелітовські голівки на тлі затканого зірками неба.

— У мене справді страшенно болить вухо, — жалібно промовив я, подумки обслідувавши своє тіло, — ліве вухо, — додав я, розуміючи що така конкретизація виглядатиме більш переконливо.

Аліна поглянула на Віру, та підняла очі догори, від чого схожість з мадонною посилилася, аж мені різонуло попід пахом від кохання, тоді поглянула на мене і мовила з притиском:

— Такого роду болі називають фантомними. Але це ще дрібнички у порівнянні…

— Ага, ага, то усе дрібнички, — зацокотіла Аліна, відтираючи Віру від ліжка і випихуючи із кімнати.

І я почув, як за порогом вона прошипіла розлючено: «Ну, Вірко, ти поводишся, наче той рибалка з удовою Рабінович».

А тоді голосно, вже для мене, додала;

— І приготуй нашому голубчику добрячий коктейль.

Вона підіпхала мені під боки подушки і почала недоречно розповідати про свого улюбленого Вінсента Ван Гога і, вже зовсім недоречно, змінивши тему, про принади платонічного кохання, якого їй так завжди бракувало у цьому жорстокому і кривавому світі, бо усе еротичне для неї було відразним, а усе естетичне — божественним, і то було єдиним, з чим вона могла погодитися з Далі, аби їй випала така нагода йому свою думку висловити. І взагалі, ота манера припечатувати події словами, наче ентомологи пришпилюють жуків і метеликів, поповнюючи свої колекції, видавалася Аліні відразною вівісекцією, бо у повсякденному житті завжди потрібно знати, де пролягає кордон відвертості, і правда, що про неї мусять мовчати, завжди неосяжніша, аніж та невинна правда, що про неї мовиться словами.

Саме тому, на її думку, і не склалося життя у Віри і Юргена, бо їхнє кохання було отруєне перверсною вербальною комунікацією, і винною тут була Вірка з її піонерською манерою рубати правду-матку межи очі. А кому ж хочеться чути про себе правду? Ти прокидаєшся з тією правдою, ти бачиш її, коли умиваєшся перед дзеркалом, ти відчуваєш її шкірою на протязі дня і від неї ниють твої суглоби, як ти, намучений нею, засипаєш, і коли тебе добивають нею ж таки, хірургічно розчленовуючи і видаляючи виразки лише для того, аби сунути тобі попід носа і остаточно примусити зневажати себе самого… О, ні, навій мені краще золоті сни, розкажи таку жадану неправду, або просто помовч і випий келишок шампанського і поглянь на мене так, начебто і справді краса врятує цей занапащений світ і начебто вона і справді об'єктивно існує, і ім'я їй… О, ще раз ні, не будемо пронизувати її списом слова, залишимо її неназваною.

…і ми знову сиділи утрьох на Аліниному ліжку, і говорили лише на нейтральні і приємні теми, як ото, що позавчора вибило градом горох у Фішера або про дивну напасть, яка трапилася Хільдегардт із Рутланду, або про віщого сна, що наснився Клаусу, старанно граючи у гру «Вам бариня прислала сто рублів, наказавши „так“ і „ні“ не говорити, „чорне“ з „білим“ не називати» і добре прикладаючись до запасів знайомої нам удовиці Кліко, а про удовицю Рабінович я обачно не питався, бо у моєму животі, якраз попід пахом, зародився волохатий павучок, який огидно вовтузився, сплітаючи павутину страху.

Я не знав, що зі мною трапилося, і не хотів про це розпитувати, принаймні сьогодні, хоча був певний, що моєму безтурботно-казковому життю у цьому декамеронівському замку настав кінець, бо там, за його мурами, лютує чума.

Заснувши у незнайомому оточенні, ми спізнаємо часто у хвилину пробудження почуття нереальності. Кінець-кінцем, не така вже й велика різниця — прокинутися комахою чи Наполеоном, головне, то прийняти свій ідентитет, змиритися із ним і поводитися відповідним чином. Я завжди прокидався котом і ніколи не міг з тим змиритися.

Мій адвокат, одначе, твердить, що у цьому полягає єдина надія на мій порятунок. Того адвоката відшукала для мене моя редакторка, яка сподівається видобути мене із в'язниці, поставивши на ноги Міжнародне товариство захисту котів. Я навіть уявити собі раніше не міг, які впливові особи там головують, не кажучи вже про тих, хто оте інтернаціональне товариство спонсорує. Amnesty International у порівнянні з моїми благодійниками, то просто злидні, які на те тільки і здатні, що випускати щорічний звіт з переліком заподіяних простим людям знущань. Не можу сказати, що мені буде дуже приємно грати прилюдно ролю товстого кастрованого кота, але, знову таки, я не Езоп, аби, гордо задерши голову, прокричати: «Де тут у вас прірва для вільних греків?».

Мало того, чим більше я про те розмірковую, тим більш невірогідною мені історія видається. Чого б тому сіромасі не залишитися коханим рабом вродливої патриціянки, а сторч голову кидатися до прірви?.. Хіба що він кохався, наче Жан-Люк, на хлопчиках і одна думка про близькість із жінкою довела його до цього самогубного вчинку. Або ж, більш імовірно, його, звинувативши у крадіжці, потягли у мішку до страти, а потім, переписуючи історію для нащадків, наплели усіляких нісенітниць.

Грець із ним, із тим Езопом. Говорячи про себе, можу лише сказати, що я собі такої долі не бажаю. Це не означає, що я боюся смерті. Ми часто, граючи у карти, обговорювали цю тему з Аліною і Вірою. Можна сказати, що вона проходила контрапунктом у наших балачках, але як річ самоістотна, як любов, чи ненависть, чи поезія. І ми збігалися на думці, що смерть може бути лише тоді щасливою, як той, кого вона спостигла, бажав її. Себто, смерть як апофеоз любові, чи смерть як поетичний акт. Але, як у даному випадку, померти через судову помилку…

Добре, покінчимо з шизофренічним розщепленням особистості, відкинемо, як річ зайву, навіть шкідливу за даних обставин, мою людську подобу, наче ящірка, що у хвилину небезпеки відкидає хвіст, і почнемо нявчати на людях, ловлячи блохи та вилизуючи волохаті ноги, пробачте, лапи.

Чим більше я обмірковую цю ідею, тим принаднішою вона мені видається. Варто лише отримати ветеринарне посвідчення, де чорним по білому стоїть — КІТ, як переді мною відкриваються просто-таки безмежні можливості і відпадають мої обов'язки перед суспільством. Повна безкарність, себто повна свобода.

Але найпринаднішим за все мені видається ота маленька, схожа на сполоханого горобчика ветеринарка, що навідує мене двічі на тиждень. Вона говорить так тихо, і це справжня утіха для мого вуха, а пахне так звабливо, пташиним гніздечком і трішки корівником (я маю на увазі оту ранкову ноту парного молока і напівсонної молодої доярки), а коли моя ветеринарка, що називає себе зоопсихологом, полишає мою камеру, то я вмощуюся на її стільчику і ще деякий час упиваюся тими пахощами, що димінуендо зблякають, аж доки не перетворюються на легкий дух пожухлої трави.

Мені подобається грати з нею у ті тести, що вона провадить надзвичайно серйозно, за спеціально розробленою для мене методою. Атож, це могутнє Товариство захисту котів розробило індивідуальний план моєї, так би мовити, котячої ресоціалізації. Поволі я починаю перейматися своєю значимістю. Тих добродіїв цікавить усе, усі найменші порухи моєї тваринної душі, що її так поруйнувало спілкування із жорстоким світом людей.