Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 16)

Інколи вона витягає із своєї торбинки якісь палички і мотузочки, що я маю складати їх до певних візерунків. Іноді це бувають якісь намальовані імпресіоністичні клякси, серед яких мені належиться вгадувати постаті чи асоціативні образи.

Ця гра мені подобається ще й тому, що колись, за часів мого царювання у казковому замку, ми часто розважали себе чимось подібним з моїми королевами. Ми сідали під Мишачим деревом, обличчям до призахідного сонця, і тільки воно починало занурюватися у купчасті хмарки на горизонті (це було можливо лише за купчастих, як на картинах Тьєполо, хмарках), як вимальовувалися неймовірні сюжети — чоловік-їжак верхи на віслюку, одногруда амазонка із шваброю замість списа, відразний покруч із товстими, як у Костантинопулоса, сідницями і якраз у такому капелюшку, що його даремно шукала Аліна у паризьких крамницях, а одного разу ми побачили навіть старого Фішера із поштарською сумкою і загіпсованою ногою.

Час від часу ми граємо у слова, коли моя ветеринарочка намагається дослідити темні безодні моєї підсвідомості. Я все більше і більше схиляю голову перед тим Інтернаціональним котячим товариством. Вони таки мають силу грошей і витрачають їх великодушно на такого, загалом, нікчему, як я. Оті індивідуально припасовані для мене ряди слів дозволяють усе глибше і глибше занурюватися у моє минуле.

Не знаю, чи говорив я раніше, але я абсолютно не пам'ятаю своє босоноге дитинство. Мені здається, що його у мене навіть і не було. Я завжди почувався тлустою і непривабливою креатурою, що давало Вірі можливість розважати нас усякого роду теоріями.

Інколи, як вітер доносив до нас запах свіжофарбованих вікон із Нордланду, їй спадало на думку, що я — кіт-мутант. Річ у тім, що блогасловенний Нордланд довгий час являвся місцем, куди, наче прочани до Лурду, стікалися радіологи з усього світу, а особливо з Японії. Ввічливі, коректні, вдягнуті у свинцеві штанцята. Ця остання деталь виплила лише через кілька років, як один із них увійшов, так би мовити, у інтимний контакт з гарненькою місцевою молодичкою, і це саме вона забила на сполох до усіх громадських організацій, як ото Green Peace і таке інше, і вони прислали своїх незалежних експертів, і у тих експертів позашкалювало усі гейгеровські лічильники і повилазили очі від жаху, і вони домоглися переселення нордландців на нове безпечне місце. Тому і називався, власне, Нордланд тепер за поштовим довідником Н.-Нордланд, де літера «Н» могла означати як «Новий», так і «Нерадіоактивний». Нордландці завдяки тому адюльтеру отримали величезні субсидії на будівництво, і це якраз і дало поштовх їхньому процвітанню і невтомному будуванню. Центральну площу вони назвали Марія-плац, і то не на честь діви-Марії, а на честь невірної Зеппової дружини, котра на сіновалі пробувала стягти з ошелешеного японця свинцеві трусики, а маленький провулочок назвали Проспектом подружньої невірності, але потім, через постійні скарги мало не зрадженого Зеппа (бо Марія так і не спромоглася ті штанцята з японського ученого-радіолога стягнути), що він ті скарги слав аж до Організації об'єднаних націй і Європейського патентамту, щиро вважаючи, що то є асоціація, яка патронує інститут подружнього життя, і, як не дивно, саме понервовані співробітники патентамту і допомогли Зеппові у вирішенні тієї проблеми, так от, той провулочок, що на той час і правда виріс до проспекта, перейменували у Провулок Подружньої вірності.

Я вибачаюся за таке відхилення від фабули мого роману, але без цього невеличкого історичного екскурсу мені було б важко пояснити читачеві Першу Теорію Походження Нашого Котика-Любчика, як то називала її Аліна. Так от, існують певні докази того, що я народився і виріс, або просто виріс, або жив якийсь час на території того радіоактивного полігона, що туди так охоче стікалися учені з усього світу, збираючи на тому невеличкому і для них благословенному клаптику матеріали для своїх дисертацій, заміряючи штангенциркулями здоровенні, наче яблука, суниці, і розміром із добрячого гарбуза яблука (останні були джерелом особливої гордості нордландців, бо учені переконали місцеве населення, що двохпудові моркви з бадиллям баобаба і трирогі корови із чотирма рядами дійок на гігантському вимені, котрі давали, до речі, до ста літрів молока на день), одним словом, уся та дивина являється результатом вигідного географічного розташування, наявністю регулярних опадів, і, головне, працьовитості місцевих бауерів. А як коли з курячих яєць вилуплялися хижого вигляду покручі, у яких як і було що пташиного, то це страусячі хвости (що їхнє пір'я нордландці продавали паризьким капелюшникам) або як коли-не-коли народжувалися сіамські, але не близнюки, а трійні або і більше число дивно зросшихся немовлят (яких за добрі гроші охоче відкупали бродячі циркачі і учені-генетики), то і тут учений світ находив учене пояснення — статистичний викид із вибірки. Отож, перше пояснення мого походження було таким — я і був отим статистичним викидом, не зрозуміло було тільки, чому мене, замість продати на досліди ученим, намагалися втопити у річці, звідки мене й виловив дід Панас.

Була і інша теорія мого босоногого дитинства, згідно з якою я був креатурою, вичарованою кимось із рутландців для їхніх заклинань чи пророчеств. Найімовірнішим було схрещення кота з людиною, або людини з котом, бо ж відомо, що на генетичному рівні людина являється найближчою до кота.

І третя теорія полягала в тому, що я — то просто прибулець. Ну, знаєте, як воно буває — космічний корабель із якоїсь там Альфи, Бети чи Епсілон Центаври. Тоді помилки пілота чи ще яка неприємність. Корабель — на друзки. А мене, миле дитя, що народилося у польоті, встигають викинути, перед падінням надавши більш-менш пристойного для даної планети вигляду. А що часу обмаль і комп'ютери вже працюють абияк, перевантажені керуванням корабля у екстремальних умовах, то, знову ж таки, припускаючи, що коти — то цивілізовані прибульці, якими аж кишить на цій планеті, об яку вони ось-ось гепнуться, а людей тут теж не менше, ніж котів, отож, говорила Віра, могло статися, що перевантажені комп'ютери не встигли розібратися, хто із тих двох категорій населення планети міг би прийняти мене у свої обійми і піклуватися найкраще, і пішли на компроміс, щоб було, просто кажучи, і вашим і нашим. Отож, я був, згідно із Третьою Теорією мого походження, не мутантом чи покручем, а посланцем, так би мовити, іншої, вищої цивілізації. Зрозуміло, чому мені та теорія подобалася найбільше.

Було іще кілька недолугих теорійок, що їх висовував, наїжджаючи до нас, Юрген, як ото, що я — даун, бо у мене Ай-Кью сорок і очі, наче у монгола, або що я — то втілення ходячої гріховності, посланої Архангелом, не пам'ятаю як його звали, на Землю, аби нагадувати людям, що потрібно молитися, і то відповідному Богу і у відповідній церкві, себто, у православній, Московського патріархату і таке інше. Але що він страшенно ревнував мене до Аліни, себто до своєї матінки, а отже страждав на елементарний едипів комплекс, а ще й до того страшенно напивався, бо ревнував мене водночас і до Віри, страждаючи на комплекс рогоносця, то ми не станемо розглядати оті п'яні теревені колишнього регбіста, колишньої краси і гордості збірної Політехнічного інституту, а ниньки священика і алкоголіка, який повчав, кількома пучками слід накладати хрест і куди ті пучки, анатомічно вивірено, слід прикладати.

Я мужньо толерував усі його недоліки, бо він належав до Сім'ї, куди мене великодушно включили Аліна і Віра, я прощав йому усе — його пиятки, його постійних «асистенток», яких він привозив із собою, причому кожного разу вони були усе молодшими, аж я уже починав побоюватися, аби йому не інкримінували розтління малолітніх, я змирився навіть з тим, що він заборонив бабусі і матері бачити їхнього онука, що його запхнули до англійського приватного інтернату, де методи виховання нагадували скоріше пенітенціарний заклад, але чого я не міг прийняти — то це його пристрасть пахтитися. Кожного разу він привозив із собою новий непристойний аромат. Він полишав той задушливий слід, наче слимак, і коли він уже навіть від'їжджав, той маршрут його переміщення покоями замку флюоресцентно світився, викликаючи у мене приступи нудоти.

Останнього разу то був просто таки одеколон Антихриста. Уявіть собі — коктейль із грейпфрута і розового дерева (о'кей, спортивно і молодечо, що пасувало б йому, коли б він і далі ганяв диню м'яча по регбістському полю), але далі — ароматична гвоздика, що її навіть у приправі важко знести, тоді — пачулі, що вже самодостатньо — верх непристойності, але — і тепер ви зрозумієте, чому то був такий, скажімо, антибожественний запах, — ота смола, яка стікає з кущів арабського або східноіндійського походження, що її так любили древні єгиптяни, перси, вавілонці, фінікійці, греки і римляни та донині використовують у релігійних відправах буддисти, синтоїсти, індуси і навіть християни (подумать тільки, який плагіат з огляду на релігійні відправи!), і витяжки тієї священної ритуальної смоли було домішано до одеколону. Я думаю, що його автора, себто автора того одеколону, буде одразу вкинуто до християнського пекла, а заразом, можливо, і самого Юргена, який ним обливав себе з ніг до голови.