Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 17)

Якщо і справді коти — то цивілізація прибульців, що мають наглядати за людством, аби воно чого поганого не вчинило і якщо у них є релігія і Бог, то їхня Біблія має починатися словами: «І напочатку був Бог, і Бог був — Запах».

Але тепер повернімося до моєї ветеринарочки. Мушу визнати, що гра у слова, яку я попервах не дуже високо оцінював, допомагала мені у мандрах до витоків мого минулого. За її правилами я мав умощуватися на кушетку, яку мені, єдиному на усю в’язницю, у винятковому випадку, за проханням мого всемогутнього Котячого товариства і з огляду на мою котячу ресоціалізацію, встановили до камери.

Та кушетка, коли я її детально обнюхав, мала надзвичайну біографію. Можливо, колись я напишу окремий роман, де головним персонажем буде вона сама і пригоди, яких вона зазнала. Отже, щоб забезпечити чистоту «вербального тесту», як він називався у картці моєї ветеринарки, вона клала мені на очі чорну хустинку, а носа защіплювала звичайною прищепкою на білизну. Тоді вона всідалася поруч, і її тихенький голосок роняв мені до мозку ряди слів. Ті слова падали, наче зернята на переорану землю, інколи вмираючи, не розквітнувши, інколи даючи тоненькі стеблинки згадок, а інколи вибуховуючи дивними кущами спогадів.

Я не міг встановити якогось алгоритму у доборі слів, і то не дивно, бо пізніше дізнався, що їх саме і обирали за допомогою генератора випадкових чисел.

Найглибший стрибок до минулого спричинило слово «менеджер». Воно м'яко вкотилося до моєї вушної раковини, зачепившись за волосини, які стирчали у ній, наче очерет у болоті, тоді слизько, набираючи шаленої швидкості, шугонуло лабіринтом до мого приспаного чорним оксамитом на очах мозку, а там… — колись читали, як полюють на полярних ведмедів? От-от, це був саме той нестерпний біль, що розриває нутрощі, коли довірливий ведмедик ковтає звабливу кульку китового смальцю, а той смалець, розтопившись у жаровні його зголоднілого черева, випускає на волю, наче стрілу із лука, клубочком змотаний китовий вус, і, проштрикнутий ізсередини, наче шашлик навиворіт, той звір конає у несказанних муках… — мікрокосм мого мозку проштрикнула блискавка болю, котрий переходив у жах, іще навіть більший, аніж я зазнавав тоді, як Костантинопулос, отой покидьок, вивергав на мене водоспади із туалетного бачка.

Я раптом згадав, як колись, мабуть я був тоді іще не таким тлустим і потворним, якась мила істота, не можу пригадати не те що її обличчя, а навіть статі, притуляла мене до грудей і колихала (отже, я і справді був колись не таким здоровим опецьком) і наспівувала щось, а шибки нашої оселі (бо ми були у якійсь оселі, де горіло вогнище і пахло домівкою) розламували нелюдські крики. Коли я говорю нелюдські, то маю на увазі, що вони належали людям, бо я міг упізнати за їхнім тоном стать мучеників, але мені аж млосно ставало на саму лише думку, що за нелюдські тортури виривали такі волання з їхніх горлянок.

Першим завжди був чоловічий крик, і мені уявлялося, що з нього живцем здирають шкіру і що нічого жахнішого вже не може бути, але тоді вступав голос жіночої статі, бо назвати «жіночим» його вже не можна було — і я думав, що так може кричати мати, коли на її очах здирають шкіру з її дитини. Я розумію, що усілякі порівняння і спроби описати свої дитячі жахи звичайними словами виглядатимуть блякло і непереконливо, але книжки пишуться за допомогою слів, видрукуваних почасти на дешевому папері, і я змушений викладати усе вербально.

Інколи голосів було більше і звучали вони якось на інший лад, викликаючи інші, але не більш приємні асоціації, і я вкривався чорним потом, мені карлючило кінцівки, і лише голос тієї істоти, що мене колихала, повертав мене до свідомості. Я впізнав би його, якби почув, серед мільйонів інших. Він наспівував хрипотливо: «Спи, зайчику, спи голубчику, і нічого не бійся, то кричать у лісі дурні менеджери». А коли я став, певно, трішки старшим, бо, пригадується, вовтузився вже поперед вогнищем, яке палало у відкритій на кшталт каміну грубці, на якійсь кошлатій підстильці, то той самий голос приказував: «Ой, зайчику-голубчику, не балуйся, бо прийдуть погані менеджери і вкусять тебе за жопку», але я тоді уже тих менеджерів, видно, не так боявся, розуміючи, що захищений від них вогнищем і голосом тієї істоти, що мене оберігала.

Моя зоопсихологиня вчасно помітила, що на слові «менеджер» я втратив свідомість, помахала мені перед обличчям конвертиком із запахом збляклої мімози і вихопила мене із пащеки пекла, що страшить мене не так вогнем, як водою, що у ньому кипить, і куди мою занапащену душечку затягнуть-таки колись чорти.

Цьому справді не сила повірити, але моя ветиринарка більш не прийде до мене.

Вони твердять — о Господи! — вони твердять, що я намагався її задушити і згвалтувати. А чи спершу зґвалтувати, а тоді задушити. Я не пам'ятаю цього. Останнє, що я пригадую, то це почуття небесної любові, яке пекельним вогнем охопило мене, наче смолоскип, а тоді я прийшов до тями у кутку своєї камери смертників, у калюжі власного блювотиння і згадав, що на сніданок мені давали вівсяну кашу і ананас.

Важко уявити, яким чином я міг її зґвалтувати, якщо Жан-Люк тієї ночі, за два дні до своєї смерті, кастрував мене. Мені так само важко уявити, чому я почав душити ту милу дівчину, в яку закохався і яка єдина за останній час була уважною і доброю до мене. Окрім того, ми так і не закінчили нашу гру у слова, а це означало, що вона не набрала відповідної статистики для своєї дисертації.

Мій адвокат вважає цю історію за добрий омен. Він отримав незаперечні докази моєї недієздатності, і тепер, якщо я щиросердно признаюся в убивстві Віри, то максимальною покарою для мене буде довічне примусове лікування у якомусь комфортабельному закладі, на всьому готовому, із правом прогулянок у парку, де до мене приставлять психіатра, як правило, то буває гарненька жіночка. Єдине, що від мене потребується — визнати себе убивцею. Тоді діло можна буде закрити, що покращить слідчу статистику і справить гарне враження на сплатників податків, бо вони, оті прості люди, що несуть на собі непомірний тягар пенітенціарної машини, страшенно зацікавлені у тому, аби та машина належним чином працювала.

Якщо це їм і справді потрібно, я міг би визнати себе убивцею. Більш за те, я укладаю повний перелік своїх убивств: одинадцять ящірок, шість польових зайчиків, одну тіточку, яка назвала мене виродком, товстого смердючого Костантинопулоса, мою милу японочку, яка була насправді філіппінкою, і так звабливо пахла рибою (двох останніх ми з Аліною і Вірою мусили замурувати до бетонних стовбів і врили їх до землі під Мишачим деревом, а зверху поклали важку пластину карського мармуру, і з того вийшов такий зручний стіл), Жак-Люка, новозеландочку і, врешті, — Віру.

Якщо вони і далі триматимуть мене у цьому кам'яному мішку, то я готовий визнати себе винним навіть в убивстві Аліни, хоча вона не значиться серед убитих, а вважається без вісти пропавшою. Себто, зникла, і не дає по собі звістки, навіть своєму сину чи онуку. Чого лише не буває на світі…

Любі сплатники податків, ви не можете навіть осягнути, я маю на увазі тих із вас, що самі не потрапляли до пащеки фінансованої вами пенітенціарної машини, які лише визнання можна вибити у бідолаги, що сидить у камері смертників і якому та машина пропонує ґешефт — визнай себе винуватим, а за те ми дамо тобі гарненьку лікарку-психіатра і право прогулянок у садочку божевільні, або ж чіпляйся кігтями за нікому не потрібну правду і загинь як собака.

Одна лише думка, що я зможу гуляти, нехай навіть за колючим дротом, вибиває у мене сльозу вдячності.

Більш за те, оте авансом викликане почуття вдячності спонукало мене провести саморозслідування, аби скоротити час проведення процесу і заощадити на психіатричних експертизах. Бо, скажу вам по правді, чим більше мене затягує м'ясорубка процесуальної тяганини, тим більший подив, а заразом і захоплення вона у мене викликає. Важко навіть уявити, яка сила службовців, експертів, діловодів і секретарок усіх рівнів і віку працюють на ту машину, яка потребує повсякчас нових і нових жертв, як дракон, що вимагав кожного дня нову дівицю на сніданок.

Мій прокурор, нащадок того дракона, вимагає не просто жертви. Йому мало того, що потраплена до залу суду комашка визнає себе винною. Він хоче, аби його переконали, яка нагальна потреба для суспільства — з'їсти ту невинну душечку. І, пов'язавши серветку на шиї, взявши до лівої руки виделку, а до правої — ножа, він насолоджується перед сніданком оповідками свідків, виступами експертів, милується стрункими стегнами секретарок і діловодок, нагулюючи собі апетит і віддаючи належне умовностям цивілізації.

Єдине, чим я можу йому помститися — то скоротити сніданок до мінімуму. Я сам проведу той процес, я — у одній особі убивця, слідчий, експерт, адвокат і секретарка.

Я — убивця, і то ясно як Божий день.

Але почнемо з мого босоногого, вірніше, босолапого дитинства, бо те, що має називатися у людини ногами, скидається у мене на кошлаті лаписьки, фотографію котрих я можу долучити до справи.

Дитинство у мене було жахливим, панове присяжні засідателі. Своїх батьків, якщо такі колись були, я не пам'ятаю. Сказати відверто, я не пам'ятаю і самого дитинства. Інколи мені здається, що у мене його взагалі не було, бо свої перші черевики, доки мій благодійник і названий батько, дід Панас, не купив мені на фльо-маркеті за дві марки майже нові ковбойські чоботи, я носив, скільки себе пам'ятаю, і вони мені не ставали малими.