Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 18)

Я страждав від холоду, голоду і сексуальних фантазій. І якщо від холоду я страждав лише узимку, то голод призвів до патологічних зсувів моєї психіки. Чим відрізняється нормальна психологічна система від патологічної? Наприклад, людина хоче їсти. Її система запускає за допомогою спеціальних модальних стимулів «їстівну поведінку». Скажімо, у здорової людини апетит викликає шмат шинки. Сексуальний апетит, знову ж таки, у нормального мужчини, викликає гола жінка. Задовольнившись їжею і сексом, він заспокоюється, і спусковий механізм бажань зупиняється.

Моя проблема полягала у тому, що такі поняття, як шинка чи гола жінка, були мені просто невідомі. Якщо мені щастило впіймати куріпку чи кролика, я часто не мав уже терпцю розвести вогнище і засмажити дичину, відривав їй голову, пив гарячу кров, а потім вдовольняв свої сексуальні бажання таким робом, що не хотів би про те розказувати людям порядним, себто тим, хто має можливість їсти три рази на день, а ночами, по мірі необхідності вгамовувати свої сексуальні потреби.

Таким чином моя поведінка набула патологічного характеру. Я становив небезпеку для суспільства, бо мої бажання запускалися уже немодальними стимулами, коли навіть почуття ситості не виключало стану голоду, а лише на мить притишувало його, і я знову ловив і придушував якусь живину, хоча вже і не міг її з'їсти чи якось там у іншому розумінні використати. За це мене, до речі, вимолотила дубцем одна стара, але тверда на руку жінка. Вона так розлютилася, як я вкрав у неї курку, що, виходивши мене тим дубцем, потягла до води і вкинула до ополонки. Я думаю, що вона також страждала на маніякальні комплекси. З того часу і з'явився у мене панічний жах до води, що іще раз могло б бути доказом моєї непричетності до вбивства Віри.

Тепер стосовно жертви. Переглянувши список моїх жертв я вибираю для початку Жан-Люка. По-перше, через те, що його все одно збираються видлубати за цього морозу із могили, а, по-друге, тому, що оте убивство я пам'ятаю найкраще і воно дало мені найбільше задоволення. Бо звичайно, розтерзавши чи придушивши якусь живину, я впадав до безпам'ятства, до тваринного екстазу, керований чи то почуттям ненависті, чи любові. А у випадку із Жан-Люком я пам'ятаю усе до найменших подробиць, що неважко буде встановити, як вони його і справді витягнуть із домовини. Окрім того, зайчики, ящірки, тіточка, Костантинопулос, новозеландка чи філіппінка не стоять на порядку денному. Жодна жива душа не шукає оті нещасні жертви. Тож я не буду затягувати слідство на довгі роки, а викладу убивство француза, чим, сподіваюся, зможу змилостивити Медузу Горгону правосуддя.

Слухайте уважно, зголоднілі за домівкою присяжні засідателі, що вас, бідолах, тримають під замком до закінчення процесу. Ви, власне, такі ж само жертви, зачинені до чотирьох стін і змушені виконувати свою громадянську провинність, як і я. Сподіваюся на вашу вдячність за моє визнання і на м'який присуд — психіатричка і гарненька наглядачка.

Як я уже оповідав раніше, Жан-Люк, отой некерований дурень, Царство йому небесне, у мисливських чоботях і з рушницею напоготові, вивалився з кущів бузини і почав стріляти мені у голову. Ми так ніколи і не дізналися, чого саме мені, а не Аліні, яку він ревнував до кожного свого гарненького кельнера, або чого не Вірі, яку він кілька разів намагався звабити, покладаючи такі великі надії на своє багатство.

В усякому випадку він обрав мене за жертву і почав гатити зі своєї рушниці мені межи очі, і на моє життя не поставив би жоден найазартніший гравець на біржі. Бо шанси стояли один до мільйону. Вірніше, стояли б… Тепер ви відчуваєте граматичну різницю?…

Я вижив укотре і сам не знаю, чого моя доля не обірвалася у ту хвилину, як я падав із шезлонгом, закохавшись по самі вуха у Віру. Коли б мене спитали, де б я хотів поставити крапку своєму життю, то це був би саме той момент — кохання і куля, що знаком оклику розмазує мій мозок по стіні.

Та чи хіба з моїм щастям так просто вмерти? Долі було завгодно, аби мене порятували. А потім — кастрували. І це тоді, коли я вважав, що став нормальним членом суспільства, коли я скуштував шинки, коли я мав щастя споглядати голих жінок і коли ті два спускові механізми діяли керовано і затихали по мірі задоволення того чи іншого фізіологічного почуття. Отже, мене кастрували.

Нарешті я зміг промовити це вголос. Жан-Люк, в убивстві якого я вам, добродії присяжні засідателі, тепер щиросердно признаюся, у ту хвилину, як мої гарненькі приятельки піклувалися про гарячу воду (бо признаюся іще раз щиросердно), я, падаючи на підлогу, встиг не лише закохатися, а й накласти повні штани, тож поки вони піклувалися про тазик і мило, знавіснілий француз вихопив із кишені свого мисливського плаща мисливського таки ножа і… Не хочу писати про це іще раз, бо зроблене мною вище зізнання далося мені страшенно важко, що ви, семеро присяжних засідателів чоловічої статі, сподіваюсь, зрозумієте, бо чоловік, я маю на увазі, мужчина, згодиться скоріше віддати своє життя, аніж той символ чоловічої статі, той фалос, якому усі древні цивілізації споруджували пам'ятники і за браком якого не трапилося б найменшої трагедії Софокла, Шекспіра чи найпослідущого сценариста із Голівуда. Уся кривава історія людства, кровопролитні війни, розквіт і падіння цивілізацій, власне, уся культура патріархату, усе те спричинювалось оцим доволі неестетичним апендиксом чоловічого торсу.

Саме це мені і намагалися втовкмачити мої королеви. Себто я, укорочений на непотрібні кілька сантиметрів, а особливо тепер, як цивілізація досягла рівня клонування, не становив моїм приятелькам сексуальної загрози, як це, признавалися вони щиро, було раніше.

Ну і таке інше, з зоологічними прикладами про жуків богомолів, що їх після запліднення пожирають з апетитом їхні наречені безпосередньо після виконання подружніх обов'язків.

І саме коли Віра, переглядаючи ранкову газету і ласуючи булочками, гола (бо ж я був тепер, так би мовити, приятелькою) і сексуально запаморочлива (бо, на диво мені самому, моя закоханість у неї не набула херувимської безтілесої подоби, а, навпаки, вивертала із мене нутрощі і бажання завалити оту безсоромницю попід ліжко і все таке інше, про що я не говоритиму, але що добре можуть уявити собі чоловіки із числа присяжних засідателів), отож коли вона, еротично пожираючи свіжу булочку, звернулася до Аліни: «Голубонько, а я знайшла нашому котику гарну роботу. Поглянь — у Еміратах потребується євнух за добрячу платню при наявності медичної довідки і відповідних рекомендацій…», я зрозумів, що маю робити.

— Куди ти, любчику? — спитала Аліна.

— Піду погляну, чи не час пообрізати гілки на Мишачому дереві, — спромігся видушити я із себе.

Я і справді спіймав себе на думці, що мене непокоїть оте дурне дерево і його гілки. Дорогою я зайшов до кухні, узяв здоровенного ножаку, що його напередодні для цього наточив, і подався, як мені здавалося, світ за очі.

Попід Мишачим деревом сидів Жан-Люк і посміхався. Оця посмішка і була йому присудом.

Тепер мені хочеться трохи спочити думками і розповісти читачам, якщо такі колись у мене з'являться, про той чарівний відтинок життя, який мені було даровано долею, вже не знаю і за які такі заслуги.

Це трапилося через кілька днів потому, як ми поховали Жан-Люка. На дворі дощило, але у Віри була мігрень, що знаменувало близьку сонячну погоду і можливість грати у бридж за столиком карського мармуру. Аліна запевняла, що відшукала четвертого.

— І де б ви думали? На кладовищі. Він навідується до могилки своєї дружини. Страшенно інтелігентний мужчина, — сказала вона, наміряючи третій капелюшок.

— То ось чого ти бігаєш туди кожного дня оплакувати Жан-Люка, — докинула Віра.

— Не говори про того негідника.

— Це було і справді не дуже люб'язно з його боку. Стільки клопоту з посвідкою через причини смерті, — докинула Віра, — потім оті жалобні капелюшки, що ти півдня наміряла у крамниці, мало не довівши до самогубства милого продавця.

— А найпідліше те, що ми нічого не отримаємо за його страховим полісом. Якби те усе трапилось на три дні пізніше… Але ти, любчику, не побивайся, що все так вийшло. Він і справді заслуговував на такий кінець. Сподіваємося, що у заповіті він відписав і тобі якусь дещицю. Вірко, ну чого ти ганяєш голою попід вікнами? Про нас уже й так теревенять казна що.

Аліна помилувалася на своє відображення у дзеркалі, відзначила, що чорний колір їй дуже до лиця, і подалася на кладовище намовити інтелігентного удівця до партії бриджу.

З нагоди жалоби ресторан було зачинено на неозначений строк, а усю обслугу звільнено.

Віра, затінивши вікна, чекала на появу сонця, яке знімало мігрень, а я тинявся поверхами і сходами, які іще зберігали поволі зблякаючі відбитки недавніх пожильців і завсідників колись знаменитого французького ресторану.

Мандри

Немає на світі людини, котра могла б усе спізнати; але кожен з людей повинен до цього прагнути. Молодий мандрівник, коли він хоче познайомитися із людьми вищого світу, мас бути посвячений до масонства. Таємниця масонства непорушна по своїй природі, бо каменяр, котрий нею володіє, не дізнався про неї від іншого, а відкрив її сам. А спізнавши її, він стережеться ділитися нею будь з ким, навіть із другом-масоном. Бо якщо тому не дано було ізвідати її самому, то він і поготів не отримає ніякого зиску, зачувши її від іншого. Через те таїна ося навіки залишиться таїною.