Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 20)

Я завжди здогадувався, що мафія контролює практично усе, починаючи від родильного будинку і закінчуючи кладовищем. Лише пересічний завсідник кінотеатрів уявляє собі ту Коза Ностру у романтичному флері казино, повій і голівудських перестрілок з вікон кадилаків. Найбільші гроші робляться на переробці фекаліїв чи на терені збору мотлоху і відходів. А самі боси мафії — ніякі не герої у збитих на потилицю капелюхах, а нормальні люди, почасти навіть освічені і доволі приємні у спілкуванні. За винятком, звичайно, Костантинопулоса, та й то хіба з мого огляду, бо через нього я мало не позбувся своєї вежки з вікнами на чотири сторони світу, а заодно і моїх коханих королев.

Так от іще раз про гроші і мафію. Найбільші гроші роблять із повітря. Повернуся знову до моїх корівець, бо це і справді надзвичайно raffiniert. Якщо вам уявляється, що чим більше корів, тим кращі на цьому заробляються гроші, то ви — просто недолугий сіромаха. Корови de fakto дають молоко і перегній, клопоти і біль у попереку. Корови de jure, себто мертві коров'ячі душі, або, для тих, хто не читав добродія Гоголя, корови, що існують лише на папері, сумирні корівці, які не ремигають, як їм не заклали корму чи не подоїли, оті паперові корови якраз і приносять мільйони у вигляді державних дотацій, податкових виплат, кредитів і тому подібного. Колись, як у мене буде на те час, я напишу бестселер «Як заробити мільйон на одній корівці», а тепер це лише відволікає мене від опису наших мандрів.

Скажу лише, що тоді, коли постало етичне питання про походження тих грошей, я не мав на нього відповіді. Ясно було одне — Костантинопулос не заробив їх якимось чесним робом.

— А отже, — логічно завершила Аліна, — їх належить пустити по вітру, про що я так давно мріяла. Так-так, не смійся, Віронько, саме про оці три мільйони я і мріяла усе своє життя. Мені вони навіть снилися час від часу, оці тридцять товстеньких пакуночків, і коли я про це нікому не говорила, то з тієї лише причини, аби ви з моїм синочком не піднімали мене на сміх.

— От-от, — докинула Віра, — чого тобі за твоє довге життя не наснилося — починаючи від Мао Цзедуна і закінчуючи триногими безхвостими кобилами. Ти знаєш, — звернулась вона до мене, — моя свекруха могла б видати бестселера — «Сни Аліни Павлівни», з підзаголовком — «Дурне спить, дурне сниться». А гроші ми віддамо…

— Любонько, чи я недочуваю, чи ти сказилася? Куди ми віддамо наші гроші?

— Ну, наприклад, до якогось благодійного фонду.

— Чудова ідея. Ми зараз і заснуємо його.

— Кого? — запитала Віра подивовано.

— Фонд.

— Який фонд?

— Фонд жертв ідеалістичного виховання. Я проголошую себе його президентом. А нашого котика-любчика — віце-президентом.

— А ким же буду я?

— А ти якраз і будеш жертвою.

І ми, тут-таки проголосувавши, заснували той фонд. Із перевагою в один голос. І Аліна уперше в житті мусила визнати правоту Віри у питанні переваги демократичних підвалин над автократичними.

— Ах, котику-любчику, як жаль, що ти так не любиш води і не приймаєш ранком ванни. Це було б так шикарно, аби покоївка у готелі подавала тобі шампанське до ванної кімнати, а ти б пахкав сигарою і вдячно поплескував би її по сідницях.

— Сигара, коли вона справді дорога, а сідниці, коли вони справді пружні…

— Слухайте, покиньте отой голівудський декаданс. Якщо я вже пристала на ваше рішення, то потребую від вас повної дискретності, — не витримує врешті Віра.

Вона гортає добірку старих дамських часописів, що нам їх колись приніс старий Фішер, ретельно щось занотовуючи до записника.

— І запам'ятайте, що коли ви мене втягли, з перевагою усього в один голос, до цієї халепи і покладаєте таку велику вагу на оці дурні мандри, то я не збираюся у першому ж дорогому готелі впасти у око через Алінину криваво-червону сукню або через товстий золотий цеп, що вона купила тобі, любчику, нехай то і коштує усе по кілька тисяч. — Бо ти, Аліночко, не повія, а ти, котику, не священик чи фраєр. І коли вже у нас з тобою, любчику, нема пристойних документів, то нам належиться дотримуватися законів конспірації.

— Ти завжди можеш зіпсувати маленькі щоденні радощі, — закопилила губку Аліна. — Цю сукню…

— Цю сукню ти можеш, ні секунди не вагаючись, запакувати до пластикового мішечка, зав'язавши його тим золотим ланцюжком, і вкинути до контейнера з допомогою країнам третього світу, порадувавши таким чином п'яту кохану дружину ватажка племені людоїдів. Забудь усі кольори веселки, бо віднині ти — не папуга, а багата жінка. Багата, дуже багата. І ти не маєш права голосно реготати і поплескувати при розмові чоловіків по спині, а тобі, любчику, забороняється чухати пузо і взагалі робити оті хаотичні рухи, начебто тобі дошкуляють блохи, що їх Аліна як-не-як вивела тією смердючою рідиною.

— Знаєш, Вірко, що ти — тиран, а твоя конспірація — страшенні дурниці. З нашими грошима, коли я можу будь-якому гарсону дати на чай сотню, а кожному поліцейському на лапу тисячу…

— Аліно, колись кілька розумників пограбували поїзд. Вони були справді не дурними. Один із них заліз на залізничний стовби і червоним ліхтариком примусив поїзда зупинитись. Інші відчепили вагон, набитий англійськими купюрами, що їх мали знищити за старістю, і їм навіть стало розуму із тими грошиками втекти. То було одне з найкращих пограбувань віку, занесене до усіх криміналістичних підручників. Але! Гроші потьмарили їм рештки розуму. Я, до речі, не вважаю те пограбування перфектним. Я б організувала його значно вишуканіше. Коротко кажучи, один із них попався на тому, що купав свою коханку у шампанському, другий роздавав наліво і направо оті самі купюри на чай ну і таке інше слабоумство, яке вони вважали за шикарне життя. А вдячні гарсони, запихаючи одною рукою чайові до кишені, другою набирали телефон поліції. Бо вся обслуга — то платні інформанти…

— Віро, я завжди цінувала тебе, як жінку розважну, хоча цілком поділяю думку мого сина, що ти на своїй роботі у прокуратурі зсунулася на інформантах і конспірації. Але тобі на догоду я згодна викинути свою сукню від Версаче і не колупатися у вухах, як би вони не свербіли. Я розумію, що наші грошики комусь іще потребуються, тому-то і запропонувала вам щезнути на якийсь час звідси, себто «залягти на дно» тільки, затям собі на своєму гарненькому носику, я не хочу вдягатися наче старчиха і жити по дешевих пансіонах.

— Урочисто обіцяю, що тебе сія чаша помине, — відказала Віра. — Але затям собі на своєму гарненькому носику, що командувати парадом буду я.

Ми пристали на її вимоги і, скажу вам відверто, жодного разу про це не пошкодували. Конспірація, якщо мати на увазі конспіративне життя «під дахом» дуже багатих людей, виявилася дуже комфортною річчю, а ті невеличкі заборони, як ото — не відригувати після обіду за столом або не припалювати сигари тисячодоларовими купюрами, надали тому життю гостроти, наче дрібки кайєнського перцю.

І ми жили, тепер і справді, немов королі…

І єдине, чого нам бракувало, — то був Четвертий для гри у бридж.

Я страшенно підпадаю під тиск отих кліше — «материнська любов», «перше кохання», «посадити дерево і виростити сина», «побачити Париж і померти»… Можливо тому, що був усього того позбавлений.

Коли я побачив Париж і не помер, то це завдяки Аліні. Вона першою звернула увагу на те, що я мало не зомлів перед Джокондою. І якщо Віра приписала те моєму гіпертрофованому естецтву, то розумниця Аліна, узявши мене під ліктик, прошепотіла на вухо:

— Любчику, ти, здається, страждаєш на геморой.

З того часу, як тільки я зачую запах йоду, той нестерпний, вивертаючий мені нутрощі задушливий зойк йодового розчину, мені пригадується Париж.

Звичайно, мої королеви відшукали для мене найкращу приватну клініку у передмісті Парижа і приставили до мене гарнюсіньку, наче пташка, сестру-доглядальницю, що говорила трошки французькою, як ото — «bon jour» чи «mon cheri» — із чарівним маорійським акцентом, так що здавалося, буцімто у кожному слові муркотить кошеня.

Вона розповідала мені про безкраї простори своєї батьківщини, Аотеароа, що означало Біла Хмара, яка пронизувала небо вершиною гори Аорангі, і мені здавалося, що серед тих людей, у котрих три поняття — любов, турбота, співчуття — зводяться у єдине слово «ахора», я міг би бути бути по-справжньому щасливим.

Вона жила у крихітному appartement неподалік від клініки, заощаджуючи на їжі і панчохах, і мені так і свербіло подарувати їй кілька тисячодоларових купюр, аби вона купила собі гарну нижню білизну і черевики, бо халатик, виданий коштом клініки, здавався єдиною дорогою річчю у її гардеробі. Інколи, проходячи попід вікнами моєї палати в кінці зміни, вона стукала прозорими пальчиками по шибці, мила і самотня — у потертих джинсах і картатій сорочці — загублена у паризькому передмісті новозеландська пташка. А я лежав у палаті, любовно підпертий перед тим подушками, і мені пригадувалися її оповідки — як вони з хлопцями ласували на узбережжі tua-tua або рірі, а чи полювали на болотних курочок pukeko, або як до неї приїздила її матуся і неймовірно дивувалася, чому попід вікнами у її дочки завжди ошивається якийсь добродій, не розуміючи, що він порався у своєму садочку, який так непристойно близько межував із вікнами її дочки, бо у тій країні, звідки вона приїхала, кожний мав поперед вікнами неосяжні гектари землі і неба, ну і таке інше.