Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 22)

На жаль, я не отримав якоїсь систематичної освіти. Чесно кажучи, я взагалі не отримав ніякої освіти, що, за словами Віри, і зробило мій інтелект таким витонченим і оригінальним (я підозрюю, що закохався у неї не тоді, як вона порятувала моє нікчемне життя, а трохи раніше, як вона у розмові із одним заїжджим математиком зробила комплімент моєму розуму, котрого я від того дня був свідомий і завжди міг поставити його, за відсутністю інших достоїнств, у противагу моїм незліченним ґанджам). Отож, моя самоосвіта полягала у тому, що я грався невеличкими дерев'яними кубиками, що на їхніх сторонах дід Панас, Царство йому небесне, понамальовував числа.

Найкращим із них було число 6. Я просто закохався у його довершеність, бо його найменші спільні кратні у сумі давали ту саму шістку. Тоді я іще не знав, яку вагу мало те число у стародавніх культурах. Правду сказав святий Августин — «Число 6 являється само у собі довершеним. І не тому, що Бог створив світ за шість днів. Навпаки, це Бог створив світ за шість днів, бо ім'я числу тому — Довершеність. І таким воно залишиться навіки-віків, як і творіння рук Господа Бога уже не існуватиме».

Я вибачаюся за це відхилення від найкращої частини своїх спогадів про наші мандри. І те, що я вам зараз наплів, — несусвітенна маячня. Якщо мені судилося дожити до старості і отримати місцинку у такому-сякому притулку, я стану рибалкою і п'яницею. Себто, справжнім філософом.

Ми лежали утрьох на неосяжному готельному ліжку, і я уперше в житті насолоджувався солодкими плодами, які ростуть на дереві багатства, не переймаючись його кривавим неправедним корінням.

Ми почали гру, те що я любив найбільше. Мені було однаково, у що грати, і мені було однаково, хто виграє. Я тішився самим процесом, чого не можна було сказати про моїх королев, бо для них обох рахувався лише виграш. Той азарт сягав іноді такого ступеня, що я радувався суворим європейським законам стосовно володіння приватною зброєю.

Сього разу йшлося про число 3.

— Трикутник, — почав я.

— Троє поросят, — мовила Віра.

— Три карти Германа, — позіхнула Аліна.

І так спокійно велося воно якийсь час, доки ми перелічували загальновідомі поняття, як ото, трилогія, триптих, три апельсини чи тритактний вальс, аж доки ми не перейшли до понять більш ускладнених, і гра набрала загрозливого ритму равелівського «Болеро», бо мої красуні починали виводити на арену бойових слонів.

— Щоб ти знала, голубонько, — зверхньо повчала Віра, — то геологічний період «тріас» перекладається як «тріада», він продовжувався аж сорок мільйонів років, чим і заслуговує такої честі бути прийнятим до гри. А от чому ти приплела сюди лесбіянку, бо саме так перекладається оте твоє «трібаді»…

— Сама ти лесбіянка, якщо вірити усім твоїм покинутим коханцям…

Я відчував войовничі нотки у їхніх голосах і, аби запобігти великому побоїщу подушками, перехопив ініціативу і швиденько вставив:

— Число «три» у повісті Кафки «Перетворення» — три частини оповіді, троє дверей, троє пожильців, три служебки, троє пишуть наприкінці три листи. Трійця, триплет, трірда, триптих. У логіці: теза — антитеза — синтез.

— Яка ж ти свиня, любчику, — ображено мовила Аліна, — ти зіпсував нам усю гру.

— 1, як завжди, виграв, — додала справедлива в усьому Віра.

— Дівчатка, а давайте замовимо три пляшки шампанського! — запропонував я, бо мені страшенно не хотілось тягатися багатими крамницями у пошуках краваток і шкарпеток, яких, за словами Аліни, мені іще бракувало.

І ми замовили три пляшки, а потім іще три, а тоді зійшли до ресторанної зали і коштом закладу отримали поздоровчі коктейлі, і сніданок наш затягнувся аж до півночі, і оте пияцтво дозволило мені не думати про маленьку новозеландочку і запах мімози, який ангелом смерті витав над нею. А тоді ми знайшли багатого добродія, котрий із превеликою радістю програв моїм дамам провізію із свого останнього ґешефту, а тоді зник із ними, полишивши мене у нашому розкішному номері, і іще цілої довгої ночі мені довелося мучитися післясніданковим похміллям у тому місті, яке, згідно з пересічною думкою, варто побачити, аби затим померти.

Заснувши у незнайомому оточенні, ми спізнаємо у хвилину пробудження почуття нереальності. І кінець-кінцем, не така вже і велика різниця — прокинутися комахою чи Наполеоном.

Добре то було твердити добродію, який завжди прокидався людиною. Але, коли б ви знали, яке то почуття — прокинутися такою товстою потворою, як я.

Моїх красунь іще не було, і відчуття самотності посилило мою іпохондрію. Я переніс її на готельний номер, тоді на будівлю усього готелю, потім на омріяний колись мною Париж, Францію, усю французьку культуру, а наприкінці на Караваджо, якого я свого часу так цінував, доки не дізнався, що він шпигував на користь цієї країни.

До номера постукали, і вже за самою манерою того стуку я здогадався, що сьогодні чергував мсьє Ламборджіньяк. Той плішивець просто ненавидів мене. Аліна пояснювала його ненависть тим фактом, що він заздрив моїй чуприні, волосатому погруддю і кривим волохатим ногам. Віра твердила, що його ненависть викликана моєю освіченістю і гарним манерам. Я ж думав, що він просто покидьок.

Мсьє Ламборджіньяк човгав номером, прибираючи з підлоги розкидані панчохи і порожні пляшки з-під шампанського, і я подумав, що є на світі принаймні одна людина, що б я з нею не помінявся місцями.

Аби не видаватися зверхнім, я зачав розповідати йому про Цзя Жугао, який був таким потворним, що його молода дружина не розмовляла з ним три роки, аж доки він не підстрелив фазана і красуня йому не посміхнулася. Я мав на увазі, що навіть такий плішивий тип яким був отой Ламборджіньяк, міг би привернути увагу жінки, викликавши її посмішку, ну і таке інше…

— Ви не могли б викласти свою думку коротко і французською мовою? — збляклим голосом перепитав мсьє Ламборджіньяк.

— Такі тези не можна викладати коротко і французькою, — відмовив я.

На жаль, він не читав Гегеля і не міг оцінити моєї відповіді.

Я натягнув на голову простирадло, аби не бачити його понуру постать і заснув при надії, що прокинуся нарешті, Наполеоном.

— Любов до творчості являється формою самовтіхи, що не залежить від будь-якої зовнішньої винагороди і уникає усілякої помсти. Ця любов віднаходить сама у собі винагороду, вона — сама собі утіха. — прочитала Віра. — Або таке: поетичний акт — то не просто омана, а — завдяки акту свідомості — він являється початком кінця блукань. Поезія дає можливість людині жити на землі.

— Як гарно, — подумав я, — як гарно і вірно сказано.

— Які дурниці, — відказала Аліна Вірі, — які дурниці і маячня. Із першої сентенції витікає — що помста є утіхою. Це іще якось сприйнятливо, хоча автор мав на увазі щось зовсім інше. Але про початок кінця — то слабоумство. І якщо поезія комусь і дає можливість жити на землі, то се хіба самим поетам.

— Ти така прозаїчна, — образилася Віра, — тобі просто бракує фантазії, чому ти і не отримала своїх взяток на чирві. Бо якщо я несу піку, а той дурень ріже її бубною…

— Голубонько, якщо той дурень ріже твою піку бубною, а я прикладаю хустинку до чола, як ми умовлялися…

— Але ж я перед тим відпила ковток шампанського…

— Бачиш, серденько, ти випила перед тим стільки шампанського, що початок кінця було вже запрограмовано. До речі, куди це знову пропала моя панчоха?

— От-от, а ти говориш про мій початок кінця. Ти спитай краще, куди пропала течка Костантинопулоса. Бо я тобі завжди говорила, що гроші потрібно зберігати у банку, а панчохи класти до шухлядки.

Так, подумав я, не дурно той Ламборджіньяк півгодини вишаровував у номері підлогу, а перед тим так старанно прикидався дурнем.

— А я завжди говорила, що краще із розумним загубити, аніж із дурнем знайти, — відмовила Аліна.

— Отож, ти саме сказала про те, про що я оце подумала. Чекайте на мене у номері, і до ранку я віднайду його живим чи мертвим…

— О, ні, голубонько, цього разу я не дам тобі утіхи пограти у козаків-розбійників. Замовте на ранок квитки до Барселони… Сподіваюся, виграних нами грошей вистачить на цю невеличку подорож?…

Віра витрусила на столику купу франків і кивнула головою. Сьогодні я бачив її уперше такою натомленою і слухняною. Аліна накинула гарненький плащик, куплений за моєю порадою, і генеральскими кроками покинула номер.

Віра стягла через голову тонку павутину светра, лягла на ліжко і одразу ж заснула. А я сидів поруч, приголомшений тим фактом, що ми з нею уперше залишилися один на один. І я злякався.

Я знав про неї, здається, усе — ідеалістка, що вважала за мету покращити людство і завжди працювала на терені прищеплення ідеалів усім тим, загалом пересічним, створінням, що їй на дорозі траплялися. Із прибиральницею вона могла говорити про Кафку, гарсонам читала Верлена, бригаді малярів намагалася відкрити таїну імпресіонізму, а мені, дальтонику і дауну, — неперевершену гру кольорів веселки і начатки герметичної філософії. Її наївна великодушність не помічала марності зусиль. Якби вона народилася чоловіком, то стала б пророком або революціонером, або тим і тим одразу, вона б досягла того, навіть будучи жінкою, аби не була такою запаморочливо вродливою. Їй ставала на заваді її звіряча сексапільність, яка викликала у жінок лють, а у чоловіків шок. Вона була одинокою, як і буває, власне, кожний геній, а що тієї геніальності була несвідома — страшенно непевна своїх можливостей.