Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 23)

Єдина людина, котра сприймала її цілковито і незаперечно, була Аліна, геніальна у своїй енциклопедичній освіченості, що так несподівано поєднувалася із практичністю на грані прозаїчності, і хіба що не більш сексапільна, аніж сама Віра. І обидві мої королеви так врівноважували одна одну, що це давало їм можливість тримати кругову оборону і не бути знищеними котримось із пересічностей, що вбачали загрозу для цивілізації уже з боку людей, значно меншого масштабу, аніж мої приятельки. Взагалі ж, їм пощастило, що з часів інквізиції людство стало коли не більш гуманним, то більш ситим і лінивим.

І отак я просидів поруч неї цілу ніч, повільно водячи носом зверху донизу, і упиваючись тисячами тисяч нюхових нюансів. Ті пахощі були незліченними і описати їх словами можна було хіба у алфавітному порядку: густими, дивними, дражливими, духмяними, живодайними, знадливими, любими, нав'язливими, невідступними, невловимими, непідмінними, повільними, подразливими, пронизливими, прохолодними, пряними, смоляними, спокусливими, сухими, теплими, терпкими, тривожними, тонкими, хвилюючими, хмільними, холодними, чистими, чудовими, і то все, наче окремі ноти, зливалося до всесильного запаху, притаманного лише їй, наче генетичний відбиток її особистості. І я, огидний імпотент з волохатими вухами і гріховним вологим носом, обнюхував крадькома мою кохану і мріяв про те, що, може, Аліна ніколи більше не повернеться, і ми з Вірою залишимося удвох, десь на безлюдному острові, і ранком я будитиму мою богиню до сніданку, а до нашого шалашу вриватиметься морський бриз…

… і до нашого вікна уривався морський бриз, і ми були щасливі, як то і можуть бути щасливими три дурні, що віднайшли втрачені мільйони.

— Das Geld ist notwendig, aber nicht ausreichend. Es ist aber notwendig, dass es ausreichend ist, damit es nicht mehr notwendig ist,[1] — замріяно проспівала Аліна, і її слов'янське р-ррр, що перекочувалося словами, наче прибій, звело мене з розуму.

Ми звісилися з вікна нашого готельного номера, цього разу аж ніяк не розкішного, і споглядали внизу бруковану площу, де на кожного туриста вже чатувало по кілька повій, карманників і іншого штибу працівників туристичної branche'i.

— Як добре мені серед цього народу, мови якого я не розумію, і серед будинків. Я можу розглядати людей як елемент натюрморту, їхня мова не більше для мене, ніж спів птахів. Я самотня серед цього працелюбного, як бджоли, народу…

— Ой, Вірко, твоя схильність до ідеалізації завжди стояла на перешкоді нормальній суспільній адаптації. Ну де ти тут, з біса, бачиш працелюбний народ? Хіба що оці гарненькі торговці наркотиками на розі, чи оті заспані пролетарки любовного фронту.

— Як гарно, — правила далі Віра, підставляючи незасмагле бліде обличчя морському бризу, — як гарно, що ми…

— Ти хочеш сказати — як гарно, що я відібрала у того злодюжки наші грошики, а то б ти вже сиділа десь на розі Пляс Пігаль, і тобі б знадобилися твої гарні манери і вишукана французька — Мсьє, же не манж па сі жур. А цікаво, чи той Ламиборжіньяк і досі чекає на мою появу у комбінезоні з латексу, прикутий до спинки ліжка?.. Мені його навіть трішки жаль — старий дурень, що проміняв мільйони на мої невідворотні чари.

— Старий дурень просто не знав, що у тому чемоданчику гроші, — розважливо сказала Віра, — він діяв за чиїмось дорученням. Хотіла б я знати, чому нас так швидко вирахували? А скажи-но, голубчику, — звернулася вона до мене, — що ти там вибовкав тій новозеладській пташці?

Я раптом згадав своє короткочасне захоплення і свої закохані теревені, і щедрі обіцянки, які мали компенсувати мої природжені і принабуті вади, і зрозумів, що та дівиця таки видобула із мене значно більше, аніж їй належалося знати.

— Бачиш, котику, який ти довірливий. А ми ж тобі казали — лікуй свій геморой і ні пари з вуст, — докірливо мовила Аліна. — Тепер через твоє патякання нам довіку доведеться переховуватися з чесно віднайденими грошиками.

— Аліно, полиш його, бо і ти поводилася не найкращим робом. Оті твої чайові, що ти тицяла усім вродливим гарсонам. Я ж тобі казала, що так поводяться лише нувориші і що усі готельні службовці — інформанти.

— А пригадай-но, Віронько, як ти після третьої пляшки шампанського…

Це була, власне, наша перша справжня сварка, і ми на якийсь час зненавиділи одне одного і навіть вирішили розділити гроші і навіки роз'їхатися на три сторони світу. Тепер, коли я про це згадую, мені здається, що то було б єдине правильне рішення.

І ми таки прийняли б його, коли б не проблеми з нашими паспортами. Не те що б їх у нас не було, навпаки, загалом ми мали їх п'ять, по два у моїх королев і навіть один у мене. Але!

Вірин паспорт був прострочений, і вона жила, власне нелегально. Другий, моєї філіппінки, був сяк-так придатний, але перший стрічний поліцейський одразу б помітив, що його фотографія аж ніяк не схожа на пред'явника. Алінин паспорт, отриманий після заміжжя з Жан-Люком, також виключався, бо ті, що за нами полювали, напевно прочісували усі готелі, аби віднайти печальну удовицю, яка зникла одночасно з грошима. У неї мався, правда, іще один, на її дівоче прізвище, який вона запопадливо не здала при обміні і куди примудрилася поставити дозвіл на проживання за кордоном. У мене свого паспорта зроду не було, а той, що я отримав у спадок від Костантинопулоса, самі розумієте, міг би тепер знадобитися хіба що на випадок моєї смерті, аби поховати мене на якомусь пролетарському кладовищі. Бо це ім'я якраз і стояло у списку коров'ячої мафії найпершим. Вони, вочевидь, не здогадувалися про безславну кончину його володаря, вважаючи, що той турецький грек завіявся з двома молодицями. Це було тим більш вірогідним, що я так скидався на нього.

Раніше я якось не здогадувався, що людство, наче корови нашого сусіда Зеппі, носять отакі тавра, котрі дозволяють державним мужам тримати своїх громадян під контролем, наче худобу. У нас з дідом Панасом ніяких посвідок зроду не було, і я вважав то цілковито нормальним, а нас двох вільними чинити що нам заманеться. Інколи мене, правда, дивувало, чому він не поїде до своєї Ївги, якою він марив днями і ночами. Я пояснював те якимись мені невідомими порухами закоханої душі, що страшиться побачити колись молоду і вродливу дівчину старезною бабою. І як він іноді, пропивши черговий гонорар за кошички, крушив ломакою глиняні полумиски у нашій ветхій халупі і проклинав свою долю, яка навіки відрізала йому дорогу до карасево-сметанного раю його молодості, я одного разу наважився спитати його, чому ми не поїдемо туди, бо ж Ївга прийняла б його, може, і такого беззубого.

Тепер я пригадую, як набрякло його обличчя, як ядухою перехопило горлянку, і як страшно він вилаявся, і із того брудного потоку вигулькнуло кілька тоді іще мені незрозумілих слів, що я їх сприйняв за матюки — аусвайс і віза. І я питаю вас, люди, навіщо було ізписано стільки паперу на декларації прав і свобод, коли мій дід Панас так і помер, не побачивши своєї Ївги, якою він марив п'ятдесят довгих років? Давайте спалимо усі наші посвідки і аусвайси, усі метричні виписки і банківські карти, а заразом усі гроші і декларації і заживемо, наче лемури чи атланти, віднайшовши оте єдине, чого ми прагнемо — СВОБОДУ!

А що людство поки не дійшло до цього ступеня, і свободу ми мали сприймати як усвідомлену необхідність, то ми пристали на Вірин план: гроші по прибутті до чергового міста здавати до багажного відділення, Вірине волосся пофарбувати на філіппінсько-чорний колір, Аліні витягти її паспорт на дівоче прізвище, а мені пред'являти Костантинопулосовий аусвайс хіба що у громадських туалетах, якщо у цьому справді виявиться конча потреба, або коли буде введено правило допускати у вбиральні лише щасливих володарів паспортів, користуватися у нагальних випадках кущами чи смітниками.

І те Вірине рішення виявилося оптимальним. Недарма ж вона довгі роки працювала на терені боротьби із злочинністю, і таки б її колись поборола, аби Аліна не здумала видати її заміж за Жан-Люка.

Між іншим, їй надзвичайно личило чорне, наче воронове крило, волосся. Як сказала Аліна, то був перший випадок, коли б до рудавої блондинки воно так гарно пасувало. А у Аліни був смак і був стиль. Можете мені повірити на слові. Другої такої жінки і з таким смаком я ніколи не стрічав. Як не вважати Віри.

І відтоді почався по-справжньому щасливий відтинок мого життя — жодного убивства чи тому подібного непорозуміння. Ми жили помірковано і неспішно. Ми вдягалися зручно і непримітно. Ми були просто туристами, що заощаджували на розкошах, але не на мандрах. Колись, як я видобудуся звідси на волю, я напишу про те подорожні нотатки.

Виявляється, аби добре подорожувати, нема ніякої потреби вступати до масонської ложі, бо хоча до їхнього числа належали Вольтер, Франклін, Вашінгтон, Лессінг, Лаплас, Ґете, Бернс, Бетховен, Стендаль, Уайльд, Фур'є, Твен, Кіплінг, Тагор, Сібеліус, Флемінг, Рузвельт, Форд, Паганіні, Гарібальді, Фермі, Тото, Квазімодо (думаю, то був не Квазімодо Гюго, а хтось інший, кого я не знаю) і навіть божественний Моцарт, чию «Чарівну флейту» вважають музичним кодом масонства, і яку я, до речі, не дуже люблю, за що вибачаюся перед її шанувальниками, так от, аби добре подорожувати, не треба бути масонами, бо, хоча вони і проповідують принципи універсалізму, духу і єднання, а за несплату внесків виключають, як у комуністичній партії. Генія Моцарта за злісну несплату було вкинуто до спільної могильної ями і притрушено вапном. Тож повторюю, для доброї подорожі нема ніякої нагальної потреби вступати до масонської ложі. Двома її необхідними складниками являються поміркованість і вірні друзі. І те мала визнати наприкінці навіть Аліна. Єдине, чого нам бракувало, то був Четвертий для гри у бридж.