Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 24)

Ми стали подоржніми, вільними наче птахи, у межах Шенгенської угоди. Якщо ви відкриєте карту Європи і тицьнете пучкою навмання у якесь Богом забуте містечко, знайте — ми там побували. Ми жили за принципом одного євангелійського теолога, завдяки якому він залишився у серцях вдячних нащадків. Колись, як у мене буде більше часу, я розкажу вам про нього.

Я носив картаті сорочки і вільні у паху штани, а мої чарівні супутниці вдягалися просто і за модою того краю, де ми за балачками і туристичними розвагами коротали наше скороминуще життя, ні разу, до речі, про його скороминущість не згадуючи.

Я дізнався про них, здається, усе. Аліна, оце хранилище світової премудрості, працювала довгі роки у фондах якоїсь поважної бібліотеки, звідки і походила її невичерпна ерудиція. Довгими вечорами, як ми різалися у карти, вона прищеплювала нам мудрість тисячоліть, спресовану до конспекту для початківців. А як ми натомлювалися пити від джерела знань, то нас розважала Віра, переповідаючи іншу, криваву сторону розвитку цивілізації, і від її оповідок кров спинялася у жилах, і після цього нам спалось особливо солодко на стерильно-чистих простирадлах, а коли ті жахливі розповіді були занадто страхітливими, що траплялось доволі таки часто, ми спали утрьох в одному ліжку, завжди при цьому пильнуючи, аби ранком покоївки знаходили кожного з нас у своїй постілі.

Отож, ми жили у кожному місті, містечку чи Богом забутому кутку рівно доти, доки на одного з нас не накочувала туга, а тоді зривалися, наче птахи, і летіли далі, аби знову віднайти якусь місцинку, де нам здавалося, ми житимемо вічно. І нас було троє, і то було добре.

Про ті мандри варто і справді написати подорожній роман, бо нам траплялися події і стрічалися люди, що так і просилися до книжки під гарною палітуркою. Час від часу ми здійснювали героїчні вчинки. Я наведу вам кілька прикладів, аби не переходити до третьої частини цієї книги, бо я просто відволікаю ту мить, коли мені доведеться розповідати про наше повернення. Ви, певно, прочитали назву третього розділу, а, може, й перебігли очима. Боже збав, я не забороняю вам того, бо вже як ви купили оцю книжицю, то маєте право гортати її, як вам заманеться. Але, повірте, мені просто не сила сьогодні писати про повернення. Я все ще чіпляюся за ті дні і місяці, коли мені здавалося, що я був щасливим. Тож я погортаю іще трохи збляклі у моїй пам'яті сторінки подорожнього альбома.

Я вам обіцяв розповісти про наші геройські подвиги. Прошу. Одного дня, як я прокинувся сам, наче палець, у черговому ліжку чергового пансіона (ми ж бо твердо поклали не лякати покоївок і на світанку влягатися кожен до себе у кімнатку), отож, я прокинувся із відчуттям, що коли оцієї саме миті світ не западеться, то єдиним рішенням для мене буде міцна мотузка і товста гілляка. Я завжди чомусь віддавав перевагу дубу, мені було якось любо думати, що я теліпатимуся саме на отакому дереві, якому, здається, греки чи турки дали ім'я «красень». Але, як воно і ведеться, попід рукою у мене не було мотузки, бо мої приятельки якось уже звикли до моїх депресій і завжди пильнували, аби ота коли-не-коли потрібна у подорожі річ була відсутньою у моїх валізах.

Я натяг на голову простирадло і обмірковував практичний бік справи. Я погодився б, власне, і на платан, що ріс перед будівлею, але думка про те, що на ту сторону виходять вікна Аліни, а попід самим платаном робить ранкову гімнастику Віра, втримували мене від цього неестетичного рішення. Бачите, я все-таки став великим естетом завдяки доброму вихованню моїх королев.

Через ті розмірковування час було втрачено, бо я почув як Віра вибігла із пансіона, а Аліна за моєю стіною почала сопіти і крутитися у ліжку. Одним словом, вони застукали мене на гарячому, як я почав зв'язувати Алінині панчохи.

— Яка ж ти свиня, любчику, — сказала Аліна. — Чому ти завжди вибираєш найкращу пару?

— Він не свиня, а естет, — одповіла Віра.

Ця жінка завжди розуміла усі порухи моєї загалом нескладної душі, чи дідько його знає, що там нами рухає.

— А я ж тобі казала учора, з'їж перед сном банан, — додала вона.

Річ у тім, що вона була прихильницею серотонінової теорії, за якою дисбаланс серотоніну штовхає особу до суїцидного вчинку. Врешті, як встановив її добрий приятель, отой що розробляв Теорію Парного Випадку, тож, як він практично установив, у мозку дев'яносто п'яти відсотків самогубців, а ви можете повірити, що тої статистики він набрав чималенько, так от, у їхньому мозку не вистачало серотоніну, тієї субстанції, що уявлялась мені схожою на сірку з моїх вух, які я мав чистити час від часу за вимогою моїх приятельок. І ота речовина містилася у бананах, чому, потрібно розуміти, жителі усіх бананових республік, як і жителі тих країн, що банани ревно імпортують, відзначаються життєрадісністю і оптимізмом.

— А я завжди казала, що своєчасно зроблений клістир чудово розсіює думки про самогубство, — вставила Аліна, прихильниця середньовічних, добре випробуваних засобів, — і якщо ти ще раз поцупиш мої панчохи, то я власноручно ставитиму тобі отой дійовий засіб.

Але я, власне, збирався розповісти не про клістир, а про героїчний вчинок Віри. Спробую перескочити на кілька днів уперед, до благословенної країни басків, що так зачарувала моїх королев вродливими хлопцями, а мене граційними повіями. Ми сиділи у невеличкому ресторанчику, переповненому туристами, і Аліна бідкалася, що нам дістався столик поруч із якоюсь просто-таки середньовічною убиральнею, де на вході не сидить підстаркуватий красень у адміральському мундирі, а замість порцелянових унітазів набудовано дерев'яні насісти і смердить, що аж нудно. За той недовгий час наших розкошів у Парижі вона якось звикла до шику і забула, що вбиральні у ресторанах без п'яти зірочок можуть пахнути чимось іншим, між лавандою чи магнолією.

Аліна страшенно діяла на нерви Вірі, старанно перелічуючи усі ті п'ятизіркові вбиральні, де їй пощастило підводити собі очі, аж раптом…

Ми троє прикипіли очима до постаті, яка вродилася на прямокутнику розчахнутих дверей. Такого вродливця світ іще не бачив. Навіть Аліна, за якою впадали, за її словами, найгарніші чоловіки Парижа, перестала мучити нас переліком туалетних кімнат.

Вродливець із талією тореро і головою мікелянджелівського Давида попростував до нас і всівся за сусіднім столиком. Єдине, що якось дисонувало у ньому, була невеличка валізка, яку він недбало засунув під стіл. Мої дівчата геть сказилися, бо перейшли на французьку і зачали називати одна одну «mа cherrie».

Красень із станом тореро встав і пройшов повз нас до туалетної кімнати, прихопивши валізку. За якийсь час він вийшов звідти і всівся за другим столиком, тим що був до нас трохи ближче. Доки Аліна намовляла мене запросити його до нашого гурту, до ресторану на мотоциклі підкотив приятель нашого тореадора і махнув йому рукою, викликаючи на кілька хвилин для дружньої балачки. Аліна аж зомліла, бо той другий був іще гарнішим, а Віра, я уже знав це з мого досвіду, підібралася, наче пантера, що кожної миті скочить із засади на молодого бичка і перегризе йому карк.

Усе, що я оповідатиму далі, трапилось у одну секунду, але моє перо потребуватиме для цього цілого абзацу. Отже, наш красень, неспішно підійшовши до ще більшого красеня-приятеля, скочив раптом на заднє сидіння мотоцикла і той скаженим конем рвонув з місця, одночасно з цим Віра блискавкою метнулася до сусіднього стола, вхопила валізку першого красеня, що він її чомусь забувся, тоді шугонула до вбиральні і майже одночасно звідти вискочила, а вже тоді крикнула, не пам'ятаю вже якою мовою, але так, що уся зала її зрозуміла — лягай! — потягла нас обох під стіл, і за якісь долі секунди…

Я не хочу якось уразити ту частину читачів, котрі ніколи не мали справи із, так би мовити, промисловими масштабами переробки фекаліїв, але… Коротко кажучи, такої їх кількості я ще зроду не бачив. Єдиною, хто не підкорився Віриній команді, була, звичайно, Аліна, бо, по-перше, на ній була чарівна сукня, а підлогу у тій забігайлівці не мили з тиждень, а, по-друге, у неї в мозку було «тау затримки», що добре відоме у електротехніці і через яке вона б ніколи не могла служити, приміром, легіонером, бо як фельдфебель скомандує «кроком руш», ця дивна жінка повинна спочатку осмислити команду, перши ніж зволити ступити своїми гарненькими ніжками у напрямку, куди той дурень примушує усю роту чимчикувати.

І як не дивно, але вона єдина, що не кинулася попід столика, не була вражена тою вибуховою хвилею фекаліїв. Вона стояла, наче дивна квітка на купі гною, і зверхньо оглядала нас. Як у тому анекдоті, ну ви знаєте, про цирковий номер…

Перш, ніж наїхали поліційні машини і набігли перші фоторепортери, перш ніж щасливі матусі попрочищали своїм порятованим дітям їхні перелякані очі, Аліна потягла нас до пансіона, де мені уперше в житті довелося залізти до ванни. Від такої кількості води у мене сталася асфіксія, але заклопотані дівчата надавали мені по пиці, позапихували до валізок сукні, білизну і косметику, і як ми виїздили із того містечка, то побачили із потягу, як на площі перед рестораном сотні кореспондентів усіх країн і агенств фотографують оте свинство.