Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 41)

— Як, приміром, у мене?

— Ні, котику, ти страждаєш скоріше на абсанс, себто, на короткочасну втрату свідомості, що обтяжується подальшою абулією, псевдоремінісценціями і надзвичайно яскраво вираженим синдромом Достоєвського.

— Теж дуже романтично, — погодилась Аліна, а тоді випхала нас із свого ліжка, аби ми приготували їй бульйон.

Ми готували для Аліни бульйон за її власним рецептом — одна курка на одну порцію — і теревенили далі про що заманеться. Віра розповідала усякі історії з її практики, а я пояснював, яким чином треба вимочувати лозу, аби кошички виходили особливо вдалими, або як можна вислідкувати тхора біля курника.

Тоді вона знову звернула на тему, дослідженню якої збиралася колись присвятити життя, а саме — акцентуйованість особистості та її віктимізація. Взагалі-то я не дуже розумів усі тонкощі, але це виглядало приблизно так — якщо молодший брат вашого чоловіка вішається на гачку, що на ньому потім вішається ваша свекруха, а потім, як ваша сім'я у той чи інший спосіб гине на ваших очах, то мотузка, що нею ваш колишній коханець і друг перев'язує вам у дорогу чемодана зі словами «міцна, хоч вішайся» здаватиметься вам єдиною, так би мовити, розв'язкою, так що навіть ваш син скаже по вашій смерті — вона вчинила логічно.

Коротко кажучи, щось у цьому роді. Жаль, що Віра не змогла присвятити своє життя науковій роботі.

Коли наш таймер-зайчик, повернувшись до нас куцим хвостиком, сповістив, що бульйон у скороварці готовий, Віра підійшла до вікна, а надворі саме світив майже повний місяць, і спитала:

— Слухай, а ти віриш у Іісуса Христа?

Я подивився за вікно і повірив у існування сина Божого, бо він саме стояв у дворі коло Мишачого дерева, простоволосий, босоногий і прекрасний. Ще ніколи в житті я не бачив більш довершеного створіння.

Це і був наш Алекс, і було схоже на те, що йому трапився той само патологічний афект, про який нам розказувала Віра, бо, коли ми його утрьох відмили, перевдягли і відпоїли Аліниним бульйоном, він заснув і спав аж до наступного вечора, а як урешті відкрив очі, то не пам'ятав геть чисто, звідки і яким чином він до нас добувся.

Він був довершеним, немов чистий лист паперу, і мої дівчата одразу у нього закохалися. Потреба піклуватися про якесь безпомічне створіння, годувати його з ложечки, виховувати, прищеплювати начатки культури була закладена у них на генетичному рівні, і вони знову отримали таку можливість. Цього разу я зовсім не ревнував, а, перебравши на себе ролю, так би мовити, батечка нашого святого сімейства, сконцентрувався на заробітку грошей. І як ви думаєте, буцімто найкращий для того спосіб, то місити тісто на булочки або дезинфікувати холодильні камери, запевняю вас, ви помиляєтесь. Від щирого серця раджу вам, як гроші у вашому сімейному колі закінчуються, беріть іграшковий пістолетик вашого сина і прямуйте до якоїсь заправки. Рекомендую при цьому вибирати її подалі від місця вашого проживання і не забувати натягувати на голову колготки вашої дружини. І що вже конче необхідно — про ваше хоббі ні пари з вуст, навіть вашій прекрасній половині. І не хвилюйтеся, що вона питатиме, звідки на банківському рахунку так багато грошей. Питання про гроші постає лише як їх бракує.

Як то говориться, подібно леву, що не лякається шуму, подібно вітру, що не вловлюється сіттю, подібно лотосу, що не змочується водою, подібно носорогу — іди самотньо.

На того останнього я і був схожим, мене так і називали тепер у газетах — підступний носоріг, і то мене, такого загалом добросердечного і щирого.

Але що мені, власне, залишалося? Працювати «на чорну», а тоді посилати за тими копійками Віру? Ні, даруйте красно. Бачите, чашу приниження можна пити довго, але ж не безконечно. Чому я мав толерувати закони суспільства, яке не те що не дало мені щасливого дитинства, освіти, захистку, врешті, я б і сам дав би собі ради, але ж воно не дало мені шматка картону, де була б приліплена моя фотографія, а під нею стояло однаково яке ім'я — Іванов, Мюллер або Мао Цзедун, але щоб той шмат картону дозволяв би мені не здригатися біля пісуару громадської вбиральні, як туди заходить поліцейський, і щоб він давав мені можливість, я маю на увазі шмат картону, а не поліцейського, заробляти на життя якимось більш пристойним способом — як філософ, менеджер чи продавець дамських черевиків. Остання професія сподобалася би мені найбільше, бо у душі я — фетишист і просто обожнюю гарненьку жіночу ніжку у дорогій панчосі.

Скажу іще наостанок, аби більше до цієї теми не повертатися, що єдиний випадок, коли мені не треба було через відсутність аусвайсу турбуватися, то це — як мене арештовували.

Отож, не рахуючи різдвяної пригоди, я іще двічі зробив наскоки — один раз до сексшопу, а другий — до лавочки по скупці золота, і цих грошей нам вистачило якраз на те, аби сплатити за прокладання поперед нашим будинком отих золотих, як судити за ціною, каналізаційних труб і прожити безбідно іще один чудовий місяць. А потім… А потім мене вигнали.

Але зараз я не готовий про це розповідати. Мій наглядач приніс книжку, де якийсь жартівник зібрав до купи усілякі смішні і повчальні історії про приречених до страти, а саме про тих із них, кому відрубали чи відсікали голову, починаючи від якогось там святого, що стояв, тримаючи її попід пахвою, і закінчуючи мобільною ґільйотинкою, якою користуються у наші дні фундаменталісти Північної Африки, від'їжджаючи, так би мовити, на гастролі до провінції.

Були там і дуже зворушливі історії. Наприклад, про Карла X, що попросив, як його вели до ешафота, іще одну сорочку, бо надворі було зимно, і він боявся, що дрижатиме від холоду, а його піддані думатимуть, що він б'є дрижаки від страху. Або про гордячку Марію Антуанетту, що, коли їй запропонували наостанок тарілку гарячого супу, сказала: «Мені вже більше нічого не треба». А чи про Марію Стюарт, яка попросила принести до камери дерев'яну колоду і влаштовувала репетиції аби граційно схилитити голову на ешафот. Noblesse oblige, хай йому трясця!

І вже просто не стану вам переказувати ті смішні історії, коли кат виявлявся невправним або недбало ставився до свого знаряддя праці, себто, як він не наточував сокиру чи не міг одним махом перерубати шию нещасному, і той стрибав, стікаючи кров'ю, наче недорізана курка, підтримуючи руками напіввідрубану голову.

Через оті милі історії у мене почало судомити горлянку від люті.

І була та лють у алфавітному порядку: безмежна, божевільна, дика, жагуча, звіряча, несамовита, пекельна, скажена, сліпа і чорна. А ще — вона була безсила, і те безсилля роздирало мені нутрощі, не знаходячи виходу у цьому приміщенні на шість квадратних і дванадцять кубічних метрів. І я знав, що ніколи не буває так погано, аби не було іще гірше. І я зробив єдине, що було у моїх силах.

Я заплакав.

Після таких книжечок стаєш мізантропом і не чекаєш на гуманність дванадцяти знудьгованих присяжних. Тому я хочу подарувати вам наостанок те найкраще, чого я навчився у моїх королев, а тоді навчив Алекса і завдяки чому ми провели учотирьох найкращий місяць мого життя. Це — гра у бридж. Її правила дуже прості, якщо ви зрозумієте їх з першого разу, і вона принесе вам насолоду, якщо ви знайдете іще трьох однодумців.

Отже, грають у бридж учотирьох, двоє проти двох. Партнери сидять одне проти одного і називаються згідно сторін світу — Північ, Південь, Схід і Захід. Пара Північ-Південь грає супроти пари Схід-Захід. Коли гравець Півночі бере взятку, то вона належить також гравцю Півдня. І навпаки. Те саме справедливе і для пари Схід-Захід.

52 карти (без джокера) мають чотири масті: піка, чирва, бубна і хрест.

Двійка — найслабша карта, туз — найстарша. Карти тасуються і роздаються чотирьом гравцям. Кожен отримує по 13 карт. Мета гри полягає в тому, аби взяти щонайбільше взяток, масимально 13.

Особливість гри — у тому, що гравець однієї з пар ще до початку гри називає число взяток. Якщо він набирає їх, то пара виграла, якщо ні — то програла.

інтрига гри полягає в умінні оцінити її результат зарані, не знаючи, які карти випали вашому партнеру чи супротивникам, і в умінні вести торги за право визначати гру.

Не знаю, за якою методою ви будете навчатися. Мене навчили за геніальною, французською, і то було…

О, Господи, про що це я? До заключного судового засідання — лише одна ніч, а тоді сповнений усіляких формальностей день. Уявіть собі, я отримаю іще одного, вже котрого за рахунком адвоката, бо усі попередні від мене відцуралися, і я маю знову відповідати на сотні дурних питань на кшталт того: «А чи не пригадуєте ви, якого кольору були шнурки на кросівках кривої Мар'яни того дня, як ви стріли її біля озера?», бо жоден із адвокатів, як я тепер упевнився, не клопочеться навіть тим аби хоч переглянути справу свого підопічного. І я вкотре почну пояснювати, що я, по-перше, дальтонік, а по-друге, якби і не був ним, то однако б не завважив того, бо покладаю вагу на речі духовні, а не матерільні, ну і таке інше. А потому настане найстрашніше — я стріну свого прокурора, що у нього одне око — світле як день, а друге — непроглядно-чорне як пекло, що за рутландськими прикметами означає…

Слухайте, не можуть же вони мене одразу після винесення вироку потягти на страту? У мене ж навіть посвідки немає, що я — взагалі людина. І хоча у середньовіччі чинили судові процеси над конями, свинями, котами і павуками, а що, як правило, та звірина адвокатів не винаймала, то майже усіх їх вішали, топили, різали і четвертували нарівні з людьми. Але ж тепер не ті часи. Люди вступили у епоху цивілізованих відносин із тваринами, а я ж — такий гарний і слухняний котик. Якщо мене випустять на волю, я житиму тихенько у своїй хижці, полюватиму на мишей і зайчиків і мовчатиму як пень, аби нікого не дратувати своїми духовними терзаннями і балачками про втрачене кохання і багатство. Я буду, як і личить вихованому котику, привітно муркотіти, як мене почухають за вухом, і швиденько втікати, як хто кине в мене ломакою. Бо ніякий я не Езоп. І навіть не Марія Антуанетта. Я просто страшенний слабодух.