Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 40)

— Якщо він не помре до Паски, то ми повінчаємося, — сказала вона мрійливо, розглядаючи фото.

— Як сніг, то й зима, як з літ, то й з ума, — констатувала Віра і поставила на стіл те, що відібрало у мене розум і відбило апетита на кілька днів — начинену яблуками гуску.

Бо, хоч вона виточувала із себе усі найкращі пахощі світу, їх вектор викликав у моїй підсвідомості абсолютно неїстівні асоціації, а оптично вона лише підсилювала — прости, Господи, я, видно, і справді перверзний тип — те жахливе нюхове враження. Я просто не можу назвати його словами. Якщо у кого із вас такі асоціації колись виникали, то ви зрозумієте мене, але переважна більшість читачів, як я опишу оте словами, відклавши книжку убік, побіжить до ООН чи НАТО, вимагаючи, аби автора цієї книги пропустили через м'ясорубку психіатрічки.

Гуску розрізувала Віра, бо мала добру практику на терені судмедекспертизи. Робила вона те справді майстерно, а гуска ворушилася під ножицями наче жива. Я отримав стегно і спробував, заплющивши очі і затамувавши подих, шматочок гуски проковтнути. Люди добрі, і за смаком вона нагадувала те, чим пахла.

Я іще встиг добігти до туалетної кімнати і виблювати усе, що їв протягом останнього року. Аліна, у якої, видно, виникли ті ж перверзні асоціації, не добігла, і ми потім разом із нею вимили підлогу. Тоді вона прийняла душ, ми обидва почистили зуби, переодяглися і сіли до столу, але з другого, дальнього кінця, подалі від артефакту, що викликав у нас таку реакцію відторження.

— Ви що, завагітніли обидва? — ображено спитала Віра, наминаючи соковиту плоть.

— Дай подумати, — відповіла Аліна. — Що стосується мене, здається так.

Я подивився на її обличчя, і воно видалося мені прекраснішим за усі венеціанські порцелянові маски. Я завжди хотів мати донечку, а як познайомився із Аліною, то бажав, аби вона була схожа на неї. І мені раптом уявилося, що Бог почув мої молитви і виповнив їх, так би мовити, на якийсь безпорочний манер. Як було, очевидно, у випадку з Йосипом.

— Безпорочне зачаття? — поцікавилася Віра, і я знову подивувався спорідненості наших душ і однаковості наших асоціацій.

— Дай подумати, — повторила Аліна і надовго замовкла.

— Що значить — дай подумати? Ти що, тягалася із усім Altenheim'oм?

— Ну, навіщо одразу «із усім»? Ти ж знаєш, що я закохалася, і то — моє перше кохання. Як не вважати найпершого. До твого волоцюги-батечка.

— Мені вийти? — спитав я чемно.

— Сиди, котику-любчику, сиди, — солодко сказала Віра. — У нас уже немає таємниць одне від одного. Ну, чого ти ревеш? — спитала вона Аліну.

— Я така нещасна, така нещасна, бо отримую усе занадто пізно.

— Інші і того щастя не мають. От як ми з котиком — чорта лисого отримали. Ге, котику?

— Ні, ви лише уявіть, яка історія! Той Берр працював у нашому місті, як я іще була дівчам, а він…

— А він — уже старезним дідом, — додала Віра. — Ким же він там працював? Резидентом?

— … і він ходив тими ж вулицями, що і я, наші маршрути були однакові, тільки лежали у протифазі. Коли я їхала з Дарниці, де жила, до Хрещатика, де навчалася, він їхав з Хрещатика, де жив, до Дарниці, де працював. І якби я його хоч раз стріла, то, присягаюся, одразу б зрозуміла, що то був він.

— Не думаю, що йому дозволялося за приписами розвідки зваблювати неповнолітніх.

Але Аліна була сліпою, глухою, безтямно закоханою і втратила почуття гумору.

— Я зараз вам щось покажу, — сказала вона з божевільним поглядом, зірвалась на рівні і побігла до спальні.

— Ось, дивіться, — вона відкрила альбом майже напочатку. — Бачите це фото?

— Сто разів ти нам його показувала і сто разів ту історію розказувала, — Віра взяла на півоктави вище і Аліниним голосом почала: «Того ранку, як я прокинулася, то одразу відчула, що на мене чекає найпрекрасніший день у моєму житті, і що того дня я стріну моє кохання. І я вбралася у свою найкращу і, до речі, єдину сукню»…

— … і поїхала до Дніпра, і гуляла його схилами, відчуваючи наближення щастя…

— Теж мені Маргарита! — Віра доїла свою порцію і підсунула до себе тацю із трьома четвертими гуски. — Не прогулювала б уроки, не завалила б вступні іспити, і твоє б життя склалося інакше. Ну добре, що там було далі у твоїй серцероздираючій розповіді? Коли ти саме хотіла звернути до пам'ятника Володимиру-Ясне-Сонечко, якийсь фотограф-аматор тебе сфотографував…

— То був не фотограф.

— Авжеж, то був інопланетянин, але з фотоапаратом, до речі, не найкращої якості.

— То був навіть не інопланетянин. То була моя безталанна доля, котра навмисне відвернула мою увагу на якусь мить. Гляньте іще раз на фото. Що ви тут бачите?

Я бачив дівчинку із тонкими литками і зап'ястями, із припухлими щічками і ліктиками, на тій невловимій грані між дитям і жінкою, що її красі французи придумали спеціальний термін beaute du diable.

— Ми тут бачимо тінейджера…

— Я маю на увазі на задньому плані.

— Бабусю, що торгує насінням, дитя, що їсть морозиво, собаку, що ось-ось вкусить за литку те дитя…

— А оце?

— Що оце?

— Що це таке?

— Звідки я знаю? Чиясь постать, дуже розмита, у світлому плащі і капелюсі.

— Так от, це і був — він.

— Мій батечко?

— До чого тут твій батечко? Історію ту придумала твоя покійна матінка, Царство їм обом небеснеє. Я була закохана у нього три роки у дитячому садку, а потім ми просто дружили. Окрім того, плащі і капелюхи — не його стиль. То був Берр!

— Який Берр?

— Із Altenheim'y!

— О-о! — сказала Віра. — А я і не думала, що альцгеймер до такої міри заразна хвороба. Ну добре, і тепер ти твердиш, що у результаті такого збігу обставин той невідворотний сторічний дідусь і є щасливим батечком твоєї дитини?

— Нічого такого я не тверджу. Ти просто не даєш мені сказати і слова. Я все-таки старша тебе за віком.

— Приємно почути, що ти врешті змушена визнати цей очевидний факт. Але хто ж тоді являється, повторю знову цю банальність, щасливим батечком дитини?

— Думаю, що той гарненький кельнер.

— Який кельнер?

— Із траторії.

— Із якої саме?

— Там, де нам подали смачнющі равіолі і я ще поспитала, яким чином вони готують той божествений соус.

— І за той час, що гарненький хлопчик втаємничував тебе у рецепти італійської кухні…

— От-от, щось приблизно так, Віронько. Слухай, я піду до себе у кімнату, а то мені не сила бачити і нюхати оцю гуску.

Я пішов слідом за Аліною, підтримуючи її попід ліктик наче дорогоцінну вазу, і ще ніколи в житті не почувався таким щасливим, вірніше, таким причетним до найбільшої таїни на світі.

Наступний день був найщасливішим у моєму житті. То був день, коли мені здалося, що у нас склалася справжня сім'я. Таке потьмарення розуму можна було пояснити лише тим, що своєї сім´ї у мене ніколи не було.

А іще на один день пізніше, як усі католики відпразнували Різдво і взялися до роботи, Фішер привіз нам пошту і ранкову газету.

— Віронько, — сказала Аліна, — дивися який гарненький комбінезончик на цьому бандитові. Такий, здається був колись і у тебе. І шапочка така сама. І взагалі, цей тип видається мені дуже знайомим.

Я хотів вихопити газету, але Віра випередила мене, і я скоренько побіг до туалетної кімнати, бо в животі у мене раптом наче бомба розірвалася.

Я сидів, зачинившися із середини на защібку і розумів, що рано чи пізно маю таки звідти вийти, якщо мені не пощастить сточити із шнурків мотузку і повіситися на зливному бачку.

А там, за дверима туалетної кімнати збиралось на грозу. Віра шурхотіла сторінками газети і, як дійшла до останньої, де була розміщена моя найефектніша фотографія, а фантазія кореспондента досягла апогею і він називав мене поперемінно то арабським терористом, то російським мафіозі, небо розломило навпіл, і я побачив крізь віконце попід стелею, як на землю спускається янгол-месник із блискавкою-шаблюкою, аби позбавити врешті моїх милих дівчат такого небезпечного товариства. Але, трохи повагавшись, він засунув шаблюку до піхов і піднявся назад, до неба.

Я зрозумів, що шнурків на мотузку не вистачить, і спустився до вітальні, де саме Аліна стримувала Віру і просила нікого не вбивати, а вислухати усе спокійно і знайти якесь розумне рішення.

І я все розповів як воно було, і вони вислухали історію моїх поневірянь і справді знайшли розумне рішення — ми з Вірою поїхали до Конрада, а він так само сидів перед комп'ютером і їв своє сало, і Віра зайшла до його скляного бюро, а я слідкував за тим і страшенно боявся, особливо як Конрад встав на повен зріст, але ж недарма моя королева боролась свого часу із злочинцями усих мастей і за очі співробітники називали її Ліліт. Того разу я уперше і, на жаль, в останнє побачив її у роботі. Господи, скажу я вам, я одразу ж повірив усім розповідям Юргена і навіть пожалів трохи Конрада.

— Отак-то, котику-братику, — Віра підійшла до мене своєю незабутньою ходою манекенниці, — треба вирішувати усі конфлікти. Тримай свої грошики і відтепер нічого не бійся.

Вона взяла мене за руку, і ми пішли додому, і я уперше в житті нічого не боявся.

і лише тепер, власне, я і підійшов до початку усієї історії, бо те, що я розповідав так довго, було лише приказкою, розгорнутим вступом. Усе те я міг би і опустити, а почати просто з тої ночі, як до нас прийшов той, кого ми так довго шукали — Четвертий.

— …і той діагноз був — афект патологічний, себто, короткочасний психічний розлад, що виникає у відповідь на інтенсивну раптову психічну травму з концентрацією свідомості на тих переживаннях, що завдали травму, із наступним афективним розрядом, за я ким настає виснаження психічних сил, байдужість і міцний сон, що супроводжується втратою пам'яті про попередні події.