Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 42)

І усякого разу, як я заплющую очі, мені здається, що то наді мною, огидно чмокнувши, змикається рідкий бетон, куди мене вкинуть після ешафоту, давши попід пахву відчикрижену голову.

… бо нам було весело і затишно.

Увесь той час я не міг спати і дуже плідно працював над Прикордонним ефектом, розвинувши його до універсальної теорії у рамках семантично значимого простору. Ну, ви знаєте, що я маю на увазі. Іще середньовічні теологи уявляли світ у вигляді тексту, що його написав Господь Бог. І коли взяти якісь два явища, то конфронтація між ними тим менша, чим та відмінність більша, тоді як по мірі семантичного зближення в якомусь локусі конфронтація росте і переходить до конфлікту, бо дві інтерпретації намагаються посісти одне і те ж місце в семантичному просторі. Не дарма ж оберхольцландка Патриція сказала якось, що їй найпослідущий абориген Австралії миліший за найкращого нідерхольцландця.

Я занотовував до грубезного блокнота багатий фактичний матеріал, та, на жаль, ті начерки щезли після трагічної загибелі моїх королев.

Але не буду відволікатися від розповіді, а скажу лише, що теорія Аліни про стіл на чотирьох ніжках зазнала краху. Ми, четверо, були не те що різними, ми були попарно протилежними. Віра — Північ. Аліна — Південь. Я — Захід. Алекс — Схід. Ми так і сиділи завжди за ломберним столиком, попарно зрівноважуючи одне одного, і наша конгеніальність досягла такого рівня, що нам уже не потребувалось вербальне спілкування.

О, Господи (в якого я починаю, про всяк випадок, вірити), той клятущий годинник на башті церкви, що стоїть неподалік від нас, вибив пів на третю. Це означає, що мені залишилося усього три години, аби ужмакати до рукопису іще силу подій і передати їх раненько через прибиральницю моїм американкам. Бо тоді мені не дадуть і хвилинки побути наодинці із собою. Судячи з мого невеликого досвіду, увесь той день пройде, наче перед весіллям, бо нікого не гладять так ніжно, як жертовного агнця. Його вам пострижуть, побриють, зроблять манікюр і педікюр, визолотять вуса, почистять вуха, обміряють голову і заглянуть до горлянки, принесуть до камери костюм і випрасовану сорочку (без краватки), начищені черевики (без шнурків), свіжу нижню білизну і навіть носовичок, що пасував би теоретично за кольором до краватки, якої не дадуть, тоді приведуть священика на вибір — мусульманського, православного чи якого вам заманеться, у цьому питанні вони найбільш педантичні, світ догори дригом поставлять, а притягнуть священика потрібної тобі конфесії, нагодують святковими наїдками, а наприкінці, як ти уже розімлів і втратив пильність, до тебе запустять підкупленого адвоката, що має якомога більше винюхати і настроїти тебе на кооперативний лад, аби ти не зіпсував у залі суду, перед журналістами і поважною публікою, спектакль. Як то було зі мною минулого разу.

Але ті добродії мають терпець і витримку, аби приборкати непокірного. Мого сусіду по камері, того, що був поперед новозеландцем, п'ятнадцять разів — п'ятнадцять разів! — наче впертого віслюка виганяли до присяжних, і те тривало, скажу я вам, не один і не два, а цілих три роки, то ж його до тих пір випихували у вогні рампи, доки той один із кращих у світі знавців пулярсько-фульської морфеміки, що вивчав її довгі десятиріччя, не вилазячи із продушеного крісла, а тоді, закохавшись у одну студенточку за її захоплення граматичними навантаженими чергуваннями початкових приголосних, що так нагадувало, як ви здогадалися, кельтські мови і приводило до просто таки разючих наукових наслідків, отже закохавшись на старості по самі вуха, отой старий телепень повіз її до Західної Сахари, аби там вона вдосконалила свою вимову, а вона — візьми, та й завійся із якимось бедуїном, чи хто він там був такий, що наш бідолаха усі попередні чотирнадцять разів і пробував втовкмачити присяжним, а як його випустили у п'ятнадцятий раз, то він щиросердно визнав, що убив її серед барханів, розчленувавши і згодувавши гієнам. Він мусив іще психологічно мотивувати, чому він те зробив. І він придумав.

І той мотив був таким переконливим — йшлося про їхнє розходження у трактовці редуплікації у вигляді гемінації останньої приголосної кореня при утворенні лексем з інтенсивним інтерактивним значенням, — що його одностайно визнали винним і скоренько, здається того таки дня, повісили. А розчленована ним студентка, певно, народила на той час вже купу нащадків своєму красеню-кочівнику і думати забула про старезного діда, що привіз її до Сахари.

Мене дуже засмутила його смерть, бо ми із ним саме почали досліджувати схожість редублікації, а саме немотивованої редублікації, у мовах новозеландців і африканців, оте туа-туа, бірі-бірі і таке інше, що так чарівно звучить у жіночих вустах, у цьому ми були одностайні, аж доки не торкнулися триплікаціїї, і отут-то між нами почав назрівати конфлікт, і він би таки призвів до справжньої війни, бо його висхідні позиції були помилковими, але я вже не встиг оте йому довести, бо його, здається, повісили. Коли я про те дізнався, мене охопив безпросвітний сум через те, що ми так і не закінчили нашу дискусію. А хай йому грець, тому дурню, що повторював наче папуга — думм віта суперест — бене ест — а усього лише на п'ятнадцятому разі у нього не витримали нерви і що я на нього витрачаю зараз стільки дорогоцінного часу.

Але я знову перервав свою розповідь про найкращий місяць мого життя, упродовж якого я був довершено щасливим, тому, думаю, його доцільно просто опустити із опису, бо читати цікаво лише про нещастя і терзання, а повторювати — ах-ах, як то було прекрасно! — просто несмак і неповага до високих літературних Anschpruch'iв мого читацького кола. Тому, перейду одразу до приїзду тієї целулоїдної ляльки.

Вона приїхала без того, аби написати лист чи потелефонувати, чи дати який факс, чи мейл, чи просто прислати поштового голубка. Ні, то була не її манера. Її манерою було відкривати двері ногою і пробивати стіни головою. То була жінка, яка знала чого хоче і завжди те отримувала. Висока, із великим черепом з фронтальною доліхоцефалією і світлою пігментацією шкіри, вона була живим наочним засобом до політичної антропології. Я був першим, кого вона стріла у домі, який вона апріорі вважала своїм. Вона зненавиділа мене з першого погляду, лише я відкрив їй двері. Я думав, що то Аліна, котра пішла погуляти з Фішером до озера, був дуже радий її поверненню і по-дурному щасливо посміхався. Бачите, ніщо не викликає у сторонньої людини такої ненависті до тебе як твоє щасливе обличчя.

А вже за тиждень, як я вам уже, здається, розказував, мене вигнали.

Це було так — Віра і Аліна поїхали полагоджувати справи із своїм адвокатом, Алекс і новоприбула кобилиця, позашлюбна дочка Жан-Люка, що її звали дуже по-американські, Мері Сміт, грали у якусь незнайому мені карткову гру, а мене послали за булочками до нідерхольцландців. Коли я повернувся, перед Мишачим деревом стояла моя дорожня валізка і вазон з азалією, що мені подарував якось марселець-п'яниця. Я переглянув поспіхом зібрані речі, шукаючи мої нотатки і кілька дорогих мені, а взагалі нікчемних дрібничок, і натиснув кнопку дзвоника, аби попросити якщо не пояснення, то хіба решту належних мені речей. Але дім мовчав. Здавалося, він був пустий і мертвий, навіть миші не шурхотіли горищем, навіть шашіль не точив старовинний буфет на кухні.

Я полишив булочки на ґанку і пішов до тої хижки, де ми жили колись з дідом Панасом. Хоча вона нам і не належала, але місце, де вона стояла, було таким болотистим і відлюдним, а сама хижка такою ні на що вже навіть для нордландців непридатною, що я міг не боятися якогось спадкоємця, котрий снігом звалиться мені на голову і відбере ту нічию не-власність.

і ви поспитаєте, як я жив отой час у своїй халупі?

Самотньо.

Самотньо.

Самотньо.

Як людина, що її, сплячу, викинули, ні сіло ні впало, з корабля посеред безмежного океану, і якій пощастило досягти безлюдного острова. Без усякої надії іще колись опинитися на тому люксус-лайнері і звідати його райських розкошів.

Єдиною втіхою для мене була випивка. На гроші, що я повитягував із кишень моїх костюмів, котрі мені акуратно спакували до валізки, я купив мішок муки і бочку рутландської самогонки, і як мені ранком було на душі погано, або як уночі від мене біг сон, або як час від часу серед днини мене охоплювала туга, я зачірпував алюмінієвою кружкою того неперевершеного напою і відпивав ковточок-другий. О, то була горілка! Настояна на сорока семи травах, вона допомагала від сорока шести недугів і від сорок сьомого, найтяжчого, — чорної депресії, що на неї страждають отакі пасивні маргінали як я.

Від тої горілки була іще одна користь — вона гріла не тільки душу, а й тіло. Я і раніше не був мерзляком, а завдяки рутландському трунку міг би, якби сюди набігли йоги, позмагатися з ними, висушуючи на спині простирадла. Але у цій глухомані не було не те що йогів, тут марно було б шукати простирадло чи інші ознаки цивілізації.

Коли я, час від часу, виповзав на світ Божий аби трохи посидіти на ґанку, і голову мені напікало березневим сонцем (березень того року був і справді скаженим — стояли сибірські морози, від яких з дерев падали свіжоморожені білочки, а сонце сліпило так, що аж на обрії виникали міражі), і я міг час від часу помилуватися природними рекламними кліпами. Про що це я? Ага, про йогів. І я сидів на ґаночку босоніж, і під моїми йогівськими ступнями танув сніг, і якщо я, бувало, засинав, то прокинувшись за чверть годинки бачив, як на відталому круг мене лужочку зеленіє перша травичка і нею шмигають гарненькі ящірки.