Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 43)

Я жив за сценарієм, що його добре знають такі самітники як я — за тиждень починаєш говорити сам з собою, віднаходячи втіху у діалозі із рівним тобі за інтелектом співрозмовником, за два тижні — починаєш викладати свої філософські підвалини ящіркам, за три тижні — розумієш, що посіяне тобою зерно істини дає перші паростки і ящірки починають несміло вступати до розмови, а вже за місяць ти ведеш з ними цікаві дискусії і почуваєшся Платоном, оточеним палкими прихильниками.

Отак пройшов березень. Від того, що я пив, розум мій витончився неймовірно, і вже не лишалось жодної проблеми — від мікро- до макрокосмосу, яку б я не вирішив. Для мене не існувало ніяких загадок Всесвіту, а як раптом мене охоплював сумнів, я зачірпував тої чародійної рідини і вже бачив на дні алюмінієвої кружки, як трішечки розмикаються силові лінії якоїсь там мізерної мікрочасточки і у ній, наче джин у пляшці, нуртують нові світи, населені мільярдами мільярдів розумних істот, що народжуються аби, трішечки поживши, і то поживши недовго і негарно, померти, і то померти іще більш негарно і недостойно. І тоді я починав розуміти закони побудови Всесвіту, і його смисл, і його мету, а коли я допивав останнього ковтка, то розумів уже геть чисто все, знаходячи відповіді на усі питання. За винятком одного. Чому? Чому мене вигнали з раю?

І якщо я того часу не повісився, то лише тому, що стояв перед дилемою — яким чином. Розумієте, є два типи самогубців — одні, не-естети, кінчають життя, та й потому. Другі — естети — надають страшну вагу тому, що буде після їхньої смерті. Я маю на увазі, яке та смерть справить враження, як виглядатиме труп самогубця після смерті ну і таке інше. Я став естетом і тому, замість взяти мотузку і повторити експеримент на якійсь міцній гілці, детально обдумував сценарій, режисуру, мізансцену, костюм і світлові ефекти мого останнього спектаклю.

З одного боку я хотів нагнати жаху Аліні і хоч якось уразити професійну байдужість Віри до повішених, утоплених, зарізаних, задушених. З другого боку, я не хотів налякати нашого голубчика Алекса, і зовсім не бажав, аби ота пластикова Мері Лу, побачивши мене на гілляці поперед вікном колись моєї кімнати, знайшла іще одне потвердження своїй теорії про біологічну недоцільність збереження життя немовлятам із яскраво вираженими відхиленнями від загальноприйнятих норм.

І доки я пив, спілкувався із ящірками і детально обдумував, яким чином виманити до лісу Віру і Аліну на оглядини мого трупа (я уже майже вирішив повторити самогубство одного п'яниці-поета, ну, ви знаєте, того, що повісився голим, засунувши перед тим смішний віршик у відповідне місце, бо Аліна завжди дотримувалася думки, що добра копія завжди краща за поганий оригінал), закінчився березень із його морозами і завірюхами, а разом із ним закінчилася моя горілка.

Коли я прокинувся першого квітня, то побачив, що сніг, який перекривав усі шляхи до мого барлогу, розтанув, і тепер підступи до нього перекривало море прісної води, вода плюскотіла навіть на підлозі, а сам я, коли і не втопився, то лише тому, що спав у гамаку аби мені вночі криси не повідгризали носа і вуха.

Я сів у величезні дерев'яні ночви, де ми з дідом Панасом вимочували лозу на кошички, і наче Вінні-Пух, що про нього читала мені Аліна, коли їй здавалося, що на мене накочує всесвітня печаль, поплив світ за очі.

Я плив лісом, і то було б романтично, якби не те, що я ненавиджу воду, а особливо у такій кількості, і коли б не те, що мої руки тремтіли з перепою і я увесь час роняв саморобну тичку, а одного разу мало не проштрикнув собі живіт отією палицею, так що заледве не став схожим на іще одного, теж мені дуже симпатичного казкового героя, що простирчав самотньо на такій от палиці посеред води, доки його не знайшли вірні друзі, з тією лише відмінністю, що друзів у мене не було.

Я плив, і плив, і плив, підбираючи дорогою зайчиків, котів і білочок і, як добувся до сухого, то був схожим уже на третього казкового героя, забув, із біса, як його звали.

Я підплив до пагорбка, де стояло два самотніх будиночки. Ця місцина називалася Японія, і жили тут, відповідно, японці.

— Ой, мамин Бобсі повернувся! — сплеснула у долоні найчарівніша із дівчат, яких я колись бачив і що у неї я був свого часу закоханий, про що вона, звісно, не здогадувалася, — схуд, бідненький, змарнів, маленький!

Бобсі, товстелезний дурний котяра, із грацією сумо-борця вистрибнув на сухе, мало не потопивши мій човник і усіх звірят, і потерся об чарівні ніжки Доріс. Вона посміхнулася і стала іще чарівнішою.

Як ви уже добре знаєте, я був страшенним відлюдьком, але у Японії я бував час від часу, і навіть із декотрим задоволенням, бо, по-перше, мені ніколи, як то говорять, не лізли в душу, а, по-друге, у них завжди була напоготові тарілка із супом для гостя-заброди або баночка із котячими консервами для приблудного їжачка чи якої іншої звірини.

Уся Японія складалася з двох будинків. У тому, що ліворуч, як дивитися з луки, жив мисливець Лоренц із дружиною і трьома діточками. Дві дочки і синок були викапані матуся, чорняві і веселі. А у будинку праворуч жив чоловік, іще відлюдніший за мене, я не знав навіть його по імені, що і його трійко дітей, двоє хлопців і одна дівчинка, Доріс, скидалися на свою матінку, швидку на язик блондинку.

Інколи я думав, що найкраще було б, аби вони, себто діти, переженилися поміж собою, навели б купу малят і набудували б купу будинків, таким чином трохи збільшивши численність і площу Японії, що я її майже полюбив, коли зійшовся трохи ближче на полюванні із Лоренцом. Про останнього я вам, здається, уже розказував.

І отак сплив майже увесь квітень. Я жив у будиночку нещодавно померлого графа Моріца, що являв собою точну копію Віндзорського палацу, я і дванадцять качок. Вірніше, одна качка і одинадцять каченят. З ними мені було не так страшно ночами і не так самотньо удень. Мама-качка всиновила мене і брала на прогулянки лукою, правда, стояв я, як найслабший, останнім у колоні. Зате, як найменшого, вона і любила мене найбільше.

Із японцями я познайомився завдяки діду Панасу. Той Міклухо-Маклай, хай земля йому буде пухом, навчив мене хоч якось знаходити контакти із аборигенами, покладаючи на те велику вагу. На стіні у нього висів перелік найголовніших наших приятелів, що ми їх провідували із невеличкими дарами по черзі, від січня до грудня. Список рідів від десятиріччя до десятиріччя, не поповнюючись новими іменами, і на той час, як я прибився до діда, там залишалося усього троє з могікан.

Фішера ми провідували на Різдво і несли з собою у гарненькому, нами сплетеному кошичку, нами таки скопченої ковбаси і змаринованих грибочків. Вміст кошичка Фішер потім з'їдав, а самі кошички зносив до комори. Так вони і стояли у нього на поличках, п'ятдесят один кошик, ретроспектива творчості діда Панаса.

Кожного разу, як вони стрічалися, то випивали потроху, а тоді переказували одне одному, де, коли і як вони воювали. І так виходило, що майже день у день вони були на одних і тих само фронтах, і усякого разу вони піднімали чарку за те, що дід Панас жодного разу не поцілив із літака у діда Петера. Бо перший служив у повітряних військах, а другий — у піхоті. Забув сказати, що по різні боки фронту.

Лоренца ми провідували на Паску і приносили йому такий само кошичок із таким само вмістом, тільки додавши пару крашанок. Лоренца і Панаса поєднувало те, що перший ремонтував після війни військові літаки і майстерно матюкався мовою діда Панаса.

і третьою із могікан була крива Мар'яна, котру дід Панас провідував на Трійцю, але вже без мене.

— Уяви собі! Ото було кохання! — раз на рік казав дід Панас, пригладжуючи перед люстерком рідкого чубчика і густі брови.

Мені важко було уявити, що поєднувало тих двох людей — мого вродливого Тараса Бульбу і оту Кривеньку Качечку, і так само важко повірити, що її обличчя, тепер схоже на печене яблуко, колись нагадувало, за словами Панаса, росяну гілку калини.

— Шекспір, туди його трясця матері! — додавав дід уже на порозі і зникав аж до наступного ранку.

Хто зна, хто зна, як би виглядала красунечка Джульєтта у вісімдесят три роки?..

…І якщо я пережив той квітень, то лише завдяки Бобсі, що виявився не таким вже й дурним і що ми з ним стали нерозлучними приятелями. Він спав у мене на животі, важкий наче кабанчик, і м'який, наче подушка, подаючи мені приклад філософського ставлення до життя.

Нам приносили їжу і ставили її перед палацом Графа Моріца, котрий здох через надмірливе зажерство і був похований тут-таки неподаліку — скромний пам'ятничок із фотографією. У старому капелюсі Лоренца, той дикий кабан і справді скидався на аристократа, на обличчі якого лежала багатовікова печать спадкових хвороб і пороків його предків.

Отож, їжу нам приносили, а воду ми знаходили самі. У безлічі калюж навколо. Перші дні я страшенно соромився свого вигнання із замку, свого пропитого обличчя і старого дрантя, на яке перетворилася моя одіж. Але мало-помалу отой неспішний ритм життя японців і їхнє невороже ставлення до мене якщо і не залікувало мої невиліковні рани, то трохи притлумило біль.

Ми лежали із Бобсі у кущах жасмину, і я, прикидаючись що дрімаю, спостерігав за їхнім буколічним життям — дівчата, що виганяли гусей на луг, хлопці, що косили сіно, чоловіки, котрі поралися зі скотиною, жінки, які місили тісто і перемовлялися через перелаз.