Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 39)

Я йшов світ за очі і знав, що ніколи в житті не повернуся назад, до моїх дівчат. Я вирішив іти, скільки стане сил, а тоді упасти у якусь снігову кучугуру і померти. Я чув, що така смерть доволі приємна. Єдине хіба у ній неестетичне було те, що замерзлий мозок розриває череп на друзки, як було колись із пляшкою шампанського, що я її засунув до морозильника і забувся своєчасно витягти. Хоча і це було всім на руку — у такому випадку мене не зможуть ідентифікувати, а, отже, за якийсь час викинуть, наче геніального Амадеуса, до вигрібної ями, що убереже Віру і Аліну від грошових клопотів. Бо померти, скажу я вам, у цих краях коштує навіть дорожче, ніж жити.

Як ми ховали Жан-Люка, то на одні лише жалобні картки та відповідні сукні і капелюшки видали силу грошей. Я вже не кажу про труну, яка коштувала наче «мерседес» середнього класу. А вінки, а послуги отієї зграї працівників похоронного сервісу…

Єдине, чого мені перед смертю хотілося, то це з'їсти шмат доброго сала. Але останні гроші відібрала у мене та причеплена до мотузки янголиця і, видно, мені так і судилося померти, не задовольнивши своєї останньої примхи.

Я зайшов уже хто знає як далеко від цивілізації і почав приглядати у чистому полі такого-сякого кущика, де б мені примоститися, аж побачив попереду вогники. То була заправка із громадською вбиральнею і невеличким магазинчиком.

На касі сиділа літня жінка і в'язала шкарпетку. Я подумав, що ця добра душа може погодиться прийняти оту купюру, до речі я так і не дізнався, ліри то були чи ієни, чи ще яка проява, в усякому разі на якусь дещицю перед смертю я міг би за ті гроші сподіватися. Я поліз до маленької торбинки, куди вкинув свій заробіток, але з моїм сьогоднішнім щастям не варто було і сподіватися, що я знайду ті потом і кров'ю зароблені гроші. Тоді я подумав, що, може, вона поміняє виграного мною у янгола пістолет на пачку жувачок, аби мені не було дуже вже сумно замерзати попід кущиком. Бачите, з огляду на її вік і на те, що вона в'язала дитячу шкарпетку, я прийшов до висновку, що у неї є онук або онучка. У першому випадку я не виключав, що її зацікавить пістолет, такий схожий на справжній і одночасно такий легкий — якраз на дитячу руку.

Я витяг пістолет і показав їй, знаками пояснюючи, який ґешефт я її пропоную, бо від плачу і морозу голос у мене пропав. Стара жінка відкрила касу і так само, як і я, мовчки, поклала мені до торбинки купу грошей. Я і не знав, що вони так добре заробляють на бензині, жувачках і презервативах. І вже й гадки не мав, що натраплю на таку співчутливу душу, що одразу збагне, як мені кепсько ведеться, і так щедро підтримає у скрутну хвилину. Погодьтеся, далеко не кожен подарує незнайомій людині свій денний виторг. Вона була, певно, з біса добра фізіономістка і зрозуміла, що виконує останнє, передсмертне бажання найнещаснішої людини на світі. Правда, отримавши таку купу грошей, я перемінив своє рішення, чому вона, певно ж, була б іще більше рада.

З торбинкою і тим-таки пістолетиком в руках я вийшов надвір, де якраз іще одна добра душа, цього разу чоловічої статі, саме почала заправляти машину, але, побачивши мене, якось одразу зрозуміла, що вона мені нагально потребується, аби скоренько добутися додому. Він мав полагодити якісь нагальні справи на заправці, тож запропонував мені взяти машину і доїхати куди мені треба і там покинути. А він сам, якось за нагоди, її забере.

Бензину, на жаль, вистачило лише до найближчої станції електрички. Від усіх переживань я спітнів, тож перевдягнувся просто в салоні, знявши шолом, комбінезон і рукавички, та й забув оте все в машині. А сам поїхав назад на поїзді, іще устигши купити і наїдки, і подарунки, і ми відсвяткували Різдво мило і по-домашньому. А потім трохи посвинячили.

Отакі-то чудеса трапляються на Свят-вечір і то не тільки в Голівуді, бо люди стають тоді якимись особливо великодушними. Не всі, звичайно.

І наступний день пройшов дуже мило. Аліна моталася туди-сюди на велосипеді годувати своїх залицяльників, котрих назбиралося чималенько. Як у відсотках від загального числа пожильців того боговгодного закладу, то процентів десять, а як брати у відсотках до чоловічої статі, то й усі сто. І не тому, що та інституція віддавала перевагу клієнтам жіночої статі, а просто тому, що десь за межею семидесяти років чоловіки мруть, наче мухи. Але вже ті старі пердуни, що критичну межу подолали, живуть до ста років і вище.

Аліна, котру той контингент називав не інакше як «дівчинко», купалася у компліментах і подарунках. Вона отримувала любовні листи і вірші. Особливо їй подобалися вірші одного банкіра, бо він мав звичку приколювати такером сотенні купюри до кожної сторінки, від чого його поезія набувала вагомої цінності. Кілька дідусів зовсім втратили від кохання голову і пропонували їй руку і серце. Ми навіть усерйоз обговорювали трьох кандидатів. Один був дуже старий і багатий, другий — дуже старий і дуже багатий, а третій, дев'яностоп'ятилітній веселун, грошей мав катма, але це компенсувалось у Аліниних очах його графським титулом. У того останнього, із пам'яттю, яка працювала за принципом телескопа, себто, усе, що близько, їй не сила було вичленити і ідентифікувати, зате події, що про них можна було вичитати лише в підручнику історії, вимальовувалися у найменших подробицях, і от у того третього Аліна раптом закохалася.

То було її перше кохання, сказала вона, як не вважати найпершого, про яке Аліна ніколи мені не розповідала, хоча в усьому іншому стосовно минулого була завжди відвертою. І я дуже любив гортати із нею той альбом, як наша марафонка Віра накручувала кілометри лісами і горами.

Кожна фотографія була як мушка, вловлена у шматок бурштину. І до кожної з них існувала невеличка історія, що завжди слово в слово повторювалася. Ось Аліна — чарівне кругловиде дитя, на руках своєї матусі, смертельно вродливої жінки, і коли я кажу смертельно вродливої, то у буквальному смислі цього слова, бо її врода коштувала трьом чоловікам, кожному на свій лад, життя. Може я колись напишу про неї роман, як цей мій буде розкуплено і як мені, звичайно ж, не зітнуть голову на прохання тих дванадцяти знудьгованих безконечними судочинними іграми людей, що їх тримають уже стільки місяців, нехай і у комфортабельному, але відрізаному від світу готелі. Так от, ця жінка, у незліченних низках коралових намист і мальовничому трахті тримає на руках те миле дитя так, наче яке шолудиве кошеня, з якого боїться набратися бліх. І я чую, як вона говорить фотографу, що дуже погано, як перші діти не вмирають, бо одразу видно, скільки років матінці. Аліна і була саме тим першим дитям, що не вмерло.

Якби я мав коли таку гарненьку донечку як Аліна, я б любив її, утирав би носика і водив на прогулянки, тримаючи за пухку дитячу долоньку. І усі б милувалися нею і дивувалися, що у такого поганого з виду добродія уродилося таке ангельське створіння.

Але іще чарівнішим, хоч те і важко було уявити, наче знак, що стоїть за «фортіссімо», було іще одне дитя. Воно бігло кудись ловити метеликів чи ящірок, його ухопила чиясь рука ззаду за платтячко і затримала так на якусь мить перед об'єктивом аматора-фотографа. Те дитя, схоже на хлопчика, із збитими колінцями і хлопчачим чубчиком, обіцяло колись перетворитися на найпрекраснішу з жінок. Так воно врешті і вийшло, і мені пощастило її зустріти і покохати, і провести з нею не один день, тиждень і навіть місяць. Той альбом я пробував, до речі, віднайти опісля того, як я уже жив у своєму барлозі, а у Хольцланді, Нижньому і Верхньому, вибухнула новина, що дві заїжджі красуні-відьми були урешті покарані за своє чаклунство і розпусту, і то у такий жахливий спосіб, що ніхто не наважувався промовити, як саме. Одним словом, вони зникли, і над Хольцландом запанував мир і спокій.

Отоді-то я й поставив догори дном увесь будинок, від підвалу до горища, повивертавши усі шафи, шухлядки і коморки, шукаючи Алінин альбом. Але він зник так само безслідно, як і його власниця. І у домі було пусто і пахло смертю.

Я взяв із собою на згадку пару Аліниних панчох і Вірину нашийну хустинку, що і навело отих недоумків на думку, буцімто саме я причетний до їхньої смерті, і те звинувачення підкріплювалося тисячами відбитків пальців, які я полишив скрізь у домі. А панчохи і хустинка фігурували, до речі, на процесі як речові докази під номером один і два.

Але мене знову заносить із стежини спогадів, хоч я і поклав твердо не збивати хронологію.

Отож, я розповідав сам про те, як Аліна, закохана по вуха у старезного діда, їздила на Різдво годувати пожильців привілейованого старечого закладу для доісторичних князів, банкірів і тому подібного непотрібного мотлоху, а ми з Вірою готували чудову вечерю. То було і справді по-сімейному лагідно і зворушливо, аж мені здавалося, що ми з Вірою — стара подружня пара, яка скоро святкуватиме золоте весілля.

Нагодувавши утретє ту хронічно голодну зграю (важко навіть уявити, скільки вони з'їдали в день на дармовщину, бо, бачите, ті багатії і стали багатіями тому, що вони упродовж життя нещадно економили на милі, зубних щітках і хлібі), Аліна була урешті готова святкувати з нами Різдво за товстезною, наче підсвинок, гускою. За третім разом вона принесла купу подарунків, що їй вручили оті мумії, а від збіднілого графа, її кандидата номер один, вона отримала у подарунок його фотографію. До речі, дуже неякісну.