Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 38)
Ото буде насолода лежати на її ліжку і дивитися як вони наміряють панчохи, шарфики і рукавички. Я твердо поклав прикупити на здачу добрих наїдків, бо ті булочки з джемом лізли мені уже через вуха.
І ми накриємо на стіл і запалимо свічки і святкуватимемо тихо і по-сімейному. А може, навпаки, я куплю на додачу пляшку горілки, і ми зробимо коктейль з шампанським, як тоді, коли на Віру накотило, і трохи посвинячимо, що мені б також сподобалося. Бо іще, здається, Авіценна радив своїм пацієнтам принаймні раз на місяць влаштовувати ґрунтовну пиятку. Оті старовинні рецепти, що нам час від часу прописувала Аліна, мали дійсно чудодійну силу.
Тільки тепер я осягнув, у чому полягає сенс тяжкої фізичної роботи. То така ж, урешті, радість, дійти до кордону своїх можливостей, а тоді піти далі, хоча здавалося, що межа уже досягнута і за нею ти просто помреш від перенапруги, і не померти, а піти далі, ще далі, і так долати бар'єр за бар'єром, аж до фінішу, де на тебе чекає винагорода.
Того дня я працював легко і майже натхненно, наче Рафаель чи да Вінчі за розписом капели. Зрештою, і вони були, в біса, нічим іншим, як трудягами, що цілими днями стояли, задерши голови і руки догори, оце як я зараз, і водили своїми пензлями, наче я квачем, прив'язаним до ручки від вантуса. І я почав наспівувати. Спочатку оту знамениту тему із Карміни Бурани, ну, ви знаєте:
І виявилося, що у пустих холодильних камерах, де можна було за необхідності зберігати морожені туші гурту мамонтів — чудова акустика. Тоді я проспівав трохи із Равеля, потім спробував 2-й фортепіанний концерт Прокоф'єва, а уже як останню стіну закінчував, то вжарив нашу з дідом Панасом улюблену пісню «їхав козак за Дунай». Попередній репертуар я вивчив, до речі, завдяки моїм королевам.
Здається, я вам жодного разу не розповідав про це їхнє захоплення — вони були пристрастні меломанки. Для них музика несла ту само емоційно-інформаційну палітру, що для мене запахи. Не знаю навіть, чому я, власне, про те не розказував.
Моя видавниця знову написала мені листа. Той брехун-наглядач, що і дня прожити не може аби мені якось не зіпсувати життя, довго не передавав його, запевняючи увесь час, що Америки як континента більше не існує, бо його рознесли ущент терористи, і то так переконливо, що я мало йому не повірив. А як давав мені сьогодні каструльку з блідою рідиною, яку вони назвали у меню «російський борщ», то я побачив під нею знайомий уже за формою авіаконверт. Якби ті добродії скуштували коли українського борщу, бо борщ — то ніякий не винахід, нехай і такої великої держави, як Росія, о, коли б вони хоча б побачили і понюхали той кулінарний шедевр, то назавжди б зарубали собі на носі, що борщ — то вінець української кухні.
А може, то була іще одна із психологічних тортур, котрих вони мають невичерпну кількість про запас. Сповіщають мене напередодні — завтра буде на обід борщ, аби я увесь час не міг ні спати, ні писати, чекаючи на розкішний наїдок, на поверхні якого плавають золоті монетки наваристого жиру, а сам він пахне тринадцятьма — не більше і не менше! — складниками, де абсолютним королем має бути буряк — розумієте, буряк? — підтушений із морквою, цибулею і томатами буряк, а як я на нього цілу добу чекаю, неспроможний склепити очі чи написати бодай рядочок, а отримую замість часником і салом засмаженого, сметаною приправленого і зеленню притрушеного борщику оту забовтану мукою жижку, то це і є тортура номер один із їхнього репертуару.
Але лист, уже як довго той клятущий наглядач не тягав із собою у засмальцьованих штанах, він змушений був віддати, бо страх не виконати якийсь із тюремних приписів переважив у ньому ненависть до мене. Тягав він той лист у задній кишені штанів, від чого конверт набув округлості його товстих сідниць і смердів його нижньою білизною, аж я спершу мусив засунути конверт якомога далі попід матрац і лише наприкінці дня спромігся його розпечатати. Господи, який він і справді мерзотник. Я тільки сподіваюся, що його чорти у пеклі годуватимуть тією блідою бовтанкою…
Моя мила видавниця так хвалить мої начерки, що я на радостях аж простив тому виродку погано зварений борщ. Врешті, не він сам його варить, а потім, може бідолаха і не знає, що ж то воно таке, ота райська їжа. Від любих слів видавниці я так розчулився, що аж поклав по закінченню романа детально описати рецепт приготування борщу і подарувати йому на прощання, як мене кінець кінцем виправдають.
Єдине, що не зовсім зрозуміло моїй видавниці, то це моя щира любов до двох жінок, котрі мене як чогось і навчили, то хіба жлуктити пиво, горілку і шампанське у різних комбінаціях та ще різатися в карти. Не знаю, коли і у вас склалося таке враження, то я дуже доречно почав описувати достоїнства моїх королев.
Перше — меломанки, як я уже про те писав, і то — найвищого ґатунку. Вони вже по яким тільки концертам мене не тягали. Друге — театралки, і я мусив їх так часто супроводжувати на прем'єри, що аж мій костюм витерся на сідницях і ліктях. Бачите, вони навіть костюм театральний мені справили, і то ще до того, як я знайшов оті пізніше по-дурному втрачені мільйони. Третє — у кожної з них були тисячі хоббі. Аліна, приміром, вишивала хрестиком, збирала гербарії і пекла добрі пироги. Віра була чудовою спортсменкою, ловила жуків і метеликів, а ще була пристрасною мандрівницею по Інтернету.
І оте усе, по мірі своїх здібностей, я переймав у них. А якщо ми час від часу випивали пляшку-другу за картами, то лише для того, аби пофілософувати і поспілкуватися. І останнє, мало не забув, вони обидві божественно малювали — Аліна олійними фарбами, а Віра — аквареллю. До речі, той портрет, що ви побачили, купивши книгу, намалювала саме вона. На ньому — Аліна, іще до того, як підтягла обличчя, чому вона виглядається трохи старшою, аніж опісля, як слідчий за моєю допомогою складав її словесний портрет, з на руках у неї — її котик-любчик, іще до того, як його переїхало машиною, і місце якого я посів опісля у її серці.
Не знаю, може я і забув перелічити іще які їхні обдарування, але і цього, думаю, досить, аби зрозуміти — не покохати ті довершені створіння було неможливо, і я кохатиму їх вічно, у якому б переродженні ми з ними не стрілись.
Отож-то, доспівавши про козака, що поїхав за Дунай і сказав дівчині прощай, я закінчив ту Богом мені послану роботу. Сьогодні мені працювалося весело і легко, може через очікування заробітку а може через чудову екіпіровку, що дала мені Віра. Той її комбінезон, немов жіноча панчоха, прийняв форму мого тіла і сидів, наче улитий, ніде не муляючи і не заважаючи. Бо хоч я був нижчим за Віру, зате товщим, а, отже, за об'ємом таким само. Я вирішив навіть не знімати його, так добре він грів мені поперек і нирки. І шапочка-шолом, із прорізами для очей і носа страшенно пасувала мені. Її я, правда, зняв, бо занадто вже войовничо у ній виглядався — викапаний агент спецпідрозділу по боротьбі із відмиванням нечесно нажитих грошей.
Я накинув на комбінезон куртку, поклав штани та светра до великої торби, а шапочку і рукавички — до маленької торбинки, де лежав мій іграшковий пістолет, і почимчикував до свого роботодавця Конрада.
Він сидів у скляному бюро перед комп'ютером і нарізав на підкладочці до мишки сало. Я стояв поруч, споглядав, як він його наминає, із помідорами і чорним хлібом, запиваючи пивом із бляшанки, і ще ніколи в житті мені так не кортіло сала.
— Гей, — врешті озвався я, бо він був, здається, так заглиблений у процес поїдання сала, що геть не помічав мене.
— Угу, — плямкнув він мені масними губами.
— То я, того, закінчив.
— И-ги, — на нього напала гикавка.
Бачите, якби я вибрав інший момент, якби не оте товсто нарізуване на підкладці до мишки сало і недурна гра слів — «сало на мишці — сало для мишки» — якби не те, що мені так хотілося їсти, то я б не впустив ініціативу розмови, і діалог склався б інакше.
— То я, той, піду.
— Катай, пінгвіне, катай, — сказав він він лагідно і відригнув мені в обличчя салом з помідорами і учорашньою тушкованою капустою.
— А гроші?
— Які, голубе, гроші?
— Ми ж домовлялися про тисячу…
Він почав шарити по кишенях спецівки, вивертаючи їх одна за одною, знизу уверх.
— Нема, голубе, як пред Богом кажу, нема.
Він нависнув наді мною, кошлатий і здоровий, і відригнув в обличчя позавчорашнім гороховим супом.
— Ми ж домовлялися про тисячу, — канючив я далі.
— Ото пристав з ножем до горла. О, от тобі і маєш — обіцяна тисяча.
Він витяг урешті із верхньої нагрудної кишені купюру незнайомої мені валюти.
— Бачиш, одиниця і три нулі. То і є тисяча.
Він тицьнув мені до рук ту пожмакану купюру, тоді розвернув мене, наче тряпчану ляльку, на сто вісімдесят градусів, дав коліном доброго стусана, аж я пролетів метрів з двадцять, а тоді всівся їсти сало.
Я зрозумів, що мала на увазі Віра, як говорила, що із моїм рівнем віктимності на світі не заживаються. Святий вечір, трясця його матері, був до тої міри холодним, що сльози замерзали на моїх нижніх повіках бурульками, і я мав час від часу відламувати їх, аби плакати далі. Цього разу приниження набуло такого ступеня, що я уперше в житті заплакав. І, коли б сльози не замерзали, у цьому була б певна втіха — плакати наче дитя. У мене потекло з носа і навіть з вух, і, аби не задубіти, я натяг на голову Вірину шапочку-шолом, а на руки оті диво-перчатки.