Наталья Кушнерова – Прірва для Езопа (страница 37)

Тоді підземні куранти вибивали пів на восьму, дівчата швиденько допивали каву і зникали за дверима тої чарівної установи, яка пропонувала сам те, чого так бракує мужчинам — дружбу. За якихось чверть години звідти випурхувала зграйка райських пташок, що вже відбули свою зміну. З-попід товстого шару гриму світилася втома, довжелезні приклеєні вії із кожним помахом тихо клацали, але й вони були молоденькими, і той професійний макіяж їх майже не псував. Вони теж пили каву і перемовлялися про перебіг робочої зміни, Поставлене перед ними завдання було з біса складним, як і будь-де у сфері сервісу, бо клієнти трапляються усякі, і майже кожен вимагає максимум послуг за мінімум грошей. Я пожадливо дослухався до тих розмов і поклав собі того дня, як я таки дошарую бескінечні кубометри холодильних камер і отримаю «на лапу» свої тяжко зароблені грошики, я завітаю до них і, хто зна, може й сам торгуватимуся за знижку, наче турок на базарі.

Аліна, зробивши комплімент моїй свіжопоголеній і зраненій голові, задрімала. Мої пташки спали коло мене, поскладавши наче крилечки руки поверх ковдри. У мене стислося серце, як я споглядав їхні натруджені і порепані пучки. У дівчаток із закладу, який містився поміж громадською вбиральнею і відділком «Червоного хреста», вони були ніжними, як пелюстки яблуневого цвіту. І це було несправедливо. Як і усе наше теперішнє життя. Єдине хіба добре у цьому каторжному труді було для мене те, що слово «депресія» зникло із мого лексикону. Може у тому і полягає сенс фізичної праці?

Я натомлювався наче віл. Мені навіть снилося іноді, що я — віл, запряжений до великого воза, який тягне чумаків за сіллю до Криму. Дід Панас розповідав мені свого часу, яка то сумирна і трудяща скотинка — волики. Вони були для його народу наче «мерседеси» для хольцландців. Про них, я маю на увазі волів, а не «мерседеси», складали пісні і легенди. До слова віл існувало більш як півсотні синонімів. Так, білий віл звався, приміром, білан, віл, що косив ногами — блиндар, віл чорний із білими боками або ж, навпаки, віл білий із чорними боками — боклій, віл темно-сірий — зозуля, той, у якого роги стирчали догори — заєць, а у котрого дивилися у протилежні боки і до середини закручувалися — козирьок, а як вони закручувалися назовні — козій, віл із білим животом і кінчиком хвоста — ласій, як був маленьким, із рогами наперед — рачок, як його задні ноги не покривали сліду передніх — недоступ, як перекривали — переступ. І так дід міг перелічувати мені ті поетичні назви по кілька разів на день, чого вони так і запали мені до пам'яті. Уже на цьому лексичному прикладі видно було, що за миролюбний та працьовитий був той народ. Не те що, скажімо, древні римляни, чия лексика була упорядкована одній меті — розбити ворога вщент, і то у сотню різноманітних способів.

Отож, Вірочка спала, закопиливши дитячу верхню губку. Заснула і Аліна, і її вдало проопероване обличчя було безхмарним і гладеньким, наче яєчко. Одна із них пахла лавандою, інша — мімозою, і те заколисало мене, і я знову обернувся на вола, що дотяг таки воза до Коктебеля, тої райської місцинки, що про неї розказував мені дід Панас, усипаної яшмою і смарагдами, пахучої, іншої такої на світі не знайдеш, бо там якраз змішується настояний на травах степовий вітер із морським бризом, і той дух п'янить сильніше за добрий первач…

— Цоб-цобе, карамане, — лагідно промовляє дід Панас. — Ой, як наваримо зараз кулешику… Га, Степане?

Степан, схожий на одну знайому мені жінку, не хочу розповідати про неї докладно, аби не опуститися до образ, скажу лише, що звали її Брайтенайхнер і що більш безсердечного створіння не стрічав зроду, отож Степан висякався у рукав, стьобнув мене боляче батогом і розсік шкіру межи очима.

— А коби ти здох, редька ти клятий!

Струмочок крові полився мені між очима і червоними сльозами закапав додолу.

— То й наваримо, Панасе, — відповів він. — Приріжемо цього редьку, то й з м'ясцем кулешик буде…

Я прокинувся із почуттям безсилля, приниження, люті і болю. Бо редькою, бачите, чумаки називали невдало кастрованого вола.

— Святи Господи, що у тебе з головою?! — жахнулася Аліна. — Ти її геть у кров розчесав.

Мені свербіло і боліло усе тіло, а найбільше на маківці.

— Це у тебе на нервовому ґрунті, — поставила вона діагноз.

Віра, що принесла саме тацю із кавою і булочками, оглянула мою голову і спитала, чи видають мені під час дезинфекції захисну одежу і рукавички.

— Тільки респіратор, аби не задихнувся.

— А шапочку?

Я похитав головою, і кров від того побігла іще сильніше.

— Бачиш, тобі із стелі капає та хімія на голову і руки. Через те і волосся повилізало, і виразки скрізь.

— Кинь ту роботу, голубе, — порадила Аліна. — Усіх грошей не заробиш.

Усіх не заробиш, але ж уже зароблені я мав забрати. Мені залишилося продезинфікувати іще два холодильники, себто іще одна, остання ходка.

— Ну добре, іще одна ходка, — погодилася Аліна, — але візьми із собою принаймні якого брилика на голову. Хочеш, я дам тобі свого чорний, з вуалькою, той що надягала на похорон Жан-Люка…

Ото було б видовище — я у брилику з вуалькою за модою минулого року. Ми поснідали, і Аліна, котрій велося з-поміж нас найкраще і котра розбила вже не одне старече серце, була настроєна на грайливий лад і спробувала заохотити нас, скажімо, до обговорення Сутри Довершеного Пробудження, але Віра, мій бідний волик-швейнога (вона ходила, наче манекенниця, чарівно плутаючи ногами, і те, що для вола може і було ґанджем, для молодої жінки — аж ніяк) зирнула на Аліну скоса і проказала:

— Довершене Пробудження — це коли просинаєшся ранком, а у тебе болить горло і тобі дозволяють не йти до школи.

Вона поставила чашку із недопитою кавою на тацю і на цілий день зникла у своїй кімнаті.

Усі троє, ми були тяжкими жертвами свого дитинства.

А наступного дня я побачив янгола. Вірніше, спочатку я почув небесну музику. А іще за мить до того на голову мені сіла лапата, завбільшки з футбольний м'яч, сніжинка і, ледь доторкнувшись до моєї голеної маківки, розсипалася на мільйони холодних іскорок. Я підняв голову на звуки райської арфи і побачив янгола, що ширяв наді мною, перебираючи золоті струни.

— О-о! — подумав я сам собі. — Отак воно і починається.

А янгол жіночої статі, хоча я завжди думав, що янголи статі не мають, опустився трохи нижче і простягнув мені кружку для пожертв. Я, зачарований тим акробатичним трюком, бо спочатку не побачив мотузки, яка охоплювала її талію, і не помітив, що на ній були дешеві колготки, що, погодьтеся, також розбивало чари цього Veranschtaltung'a, отож, я, приголомшений свідок чуда, вкинув туди останню монету і отримав від дівчинки, бо то був ніякий не янгол, а дівчинка років дванадцяти-тринадцяти, квиточок до лотереї-томболи.

Бач, на які тільки хитрощі і обмани не йдуть члени тої могутньої організації, не буду навіть називати її імені, бо остерігаюся їхньої помсти, підкажу лише вам, що одна із її філій якраз знаходилася у підземному переході, праворуч від любого моєму серцю закладу, де із незнайомців кували когорти друзів. Отак прив'язати бідне дитя за поперек на мотузку до білизни і спускати його за допомогою стріли баштового крану до перехожих, аби розчулити їх і видурити останні гроші. Я ніскільки б не здивувася, аби раптом взнав, що ту дитину було викрадено іще немовлям і з того часу муштровано для такого роду акцій. Хай їм грець, грошей своїх я уже позбувся, бо коли слідом за першим, щирим, а отже дурним, поривом жертовності мене охопив другий, практичний і розважливий, і я думав скоренько ту монету забрати назад, машиністка баштового крану, вдягнута у форму тієї могутньої організації, натисла на кнопочку і дитину стрімко понесло догори.

Я став до черги обдурених за призами лотереї-томболи. Хто отримував олівчик, хто соску або льодяник, а мені випав пластиковий дитячий пістолетик, дуже схожий на справжній, але значно легший. Я спустився до підземного переходу і побачив у вітрині поміж вбиральнею і «Червоним хрестом» фотографію нової, незнайомої мені дівчинки. Хотів би я колись мати отаку гарненьку донечку — розчісувати їй кіски, водити за ручку до театру ну і таке інше. Відмантулю останню зміну, заберу кривавим трудом зароблені гроші і завітаю до неї, поклав я твердо.

Цього разу, нехай і останнього, я мав урешті належну екіпіровку. Віра дала мені свій еластичний і водокуленепроникний комбінезон, зручні, з тієї ж матерії, рукавички, підбиті із середини легкою бавовною, і таку само шапочку-шолом, що надягалася на голову, наче панчоха, із прорізами для очей, рота і носа. То була її робоча форма, бо коли її звільнили з роботи в прокуратурі, вона заробляла на життя як агент спеціального підрозділу по боротьбі з відмиванням нечесно нажитих грошей.

Отак я і йшов, з двома святковими торбинками — форма для агентів спецпідрозділів в одній руці, пластиковий пістолет марки «Беретта» — у другій, і нічим не відрізнявся від натовпу таких само обвішаних торбинками людей. Як не рахувати моєї зраненої маківки, що нагадувала якийсь чудернацький плід, щось середнє між авокадо і хурмою. Отож, усі тягли торбинки і я раптом згадав, що сьогодні — Святий вечір, і страшенно зрадів, що саме сьогодні отримаю чесно зароблені гроші і куплю на них своїм красунечкам купу подарунків, і покладу їх під ялинку, котра росла у Аліни попід вікнами.