Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 9)

— Однак це шикарна сигара.

— Облиш її, і підемо повідомимо про це шефу.

За дві хвилини мосьє Дюдуї оглядав шухляду. Спочатку він виявив у ній добірку статей, вирізаних із газет і присвячених Арсену Люпенові, потім — кисет для тютюну, люльку, тонкий та прозорий, як цибулиння, папір і, нарешті, дві книги.

Він прочитав їхні назви. Це був «Культ героїв» Карлейля в англійсь­кому виданні й чарівний ельзевір[12] у палітурці того часу: «Бесіди» Епіктета, німецький переклад, опублікований 1634 року. Перегорнувши їх, Дюдуї зазначив, що на всіх сторінках були позначки, записи, підкреслені рядки. Чи були вони умовними знаками або просто вказували на старанність, з яким була прочитана книга?

— Ми детально вивчимо це, — зауважив мосьє Дюдуї.

Він оглянув кисет, люльку. Потім схопив горезвісну сигару зі золотим обідком.

— Матері його ковінька! Некепсько живеться нашому приятелю! — вигукнув він. — Ну просто як Генрі Клею[13]!

Машинальним жестом курця Дюдуї підніс сигару до вуха, надломив її. І вмент скрикнув од подиву. Сигара зігнулася під натиском пальців. Дюдуї уважніше оглянув її і відразу ж помітив щось біле між тютюновими листками. Обережно, за допомогою шпильки поліціянт витягнув рулончик з тонесенького паперу завбільшки зі шпичку. Це була записка. Дюдуї розгорнув її і прочитав такі слова, написані дрібним жіночим начерком.

— «Ворон зайняв місце іншого. Вісім з десяти підготовлені. Коли натиснути на підніжку зі зовнішнього боку, по всій площині дошка піднімається. З дванадцятої до шістнадцятої К. С. чекатиме щодня. Але де? Негайно дайте відповідь. Не хвилюйтеся, ваша подруга оберігає вас».

Мосьє Дюдуї на секунду задумався і сказав:

— Це зрозуміло... ворон... вісім кліток... Від дванадцяти до шістнадцяти значить між полуднем і четвертою...

— Але цей К. С., який буде чекати?

— К. С. у даному разі має означати: автомобіль, кінська сила, чи не так спортивною мовою позначають силу мотора? Двадцять чотири К. С. — це автомобіль у двадцять чотири кінські сили.

Дюдуї встав і запитав:

— Ув’язнений закінчував сніданок?

— Так.

— І напевно, це послання ще не прочитав, про що свідчить зовнішній вигляд сигари; він, імовірно, щойно її отримав.

— Але як?

— У харчах, хлібі або картоплині, хто знає?

— Неможливо. Ми дозволили йому замовляти їжу тільки для того, щоб упіймати його в пастку, але нічого не знайшли.

— Сьогодні увечері ми пошукаємо відповідь Люпена. А наразі потримайте його де-небудь поза цією камерою. Я зараз віднесу цю записку панові слідчому. Якщо він погодиться зі мною, ми відразу ж сфотографуємо лист, і за годину ви зможете знову покласти його до шухляди разом з іншими предметами, точно такою сигарою і справжнім посланням усередині. Треба, щоб ув’язнений нічого не запідозрив.

Дещо заінтригований, мосьє Дюдуї знову прийшов увечері в канцелярію в’язниці в супроводі інспектора Дьєзі.

У кутку на плиті стояли три тарілки.

— Він уже поїв?

— Так, — відповів начальник в’язниці.

— Дьєзі, потрудіться розрізати на найтонші шматочки ці залишки макаронів і розламати хлібну кульку... Нічого?

— Нічого, шефе.

Мосьє Дюдуї оглянув тарілки, виделку, ложку, нарешті, ніж із заокругленим кінчиком, як приписує статут. Покрутив ручку ліворуч, потім праворуч. Ручка крутонулася праворуч, аж раптом відійшла і розкрутилася. Всередині ніж був порожнистим, і в ньому, як у футлярі, лежав аркуш паперу.

— Ото диво яке! — зауважив Дюдуї. — Не надто й хитро, як на такого хлопця, як Арсен. Але не марнуватимемо час. Дьєзі, вирушайте-но на розвідку в ресторан.

Потім він прочитав:

«Я покладаюся на вас, К. С. має йти на віддалі щодня. Я піду назустріч. До скорого побачення, дорога моя й чудова».

— Нарешті, — вигукнув мосьє Дюдуї, потираючи руки, — здається, все триває добре. Маленький поштовх із нашого боку — і пощастить утекти... принаймні настільки, щоб дозволити нам схопити спільників.

— А якщо Арсен Люпен прослизне у вас між пальців? — засумнівався начальник в’язниці.

— Ми залучимо необхідну кількість людей. І якщо все-таки він виявиться занадто моторним... їй-бо, тим гірше для нього! Що ж до його зграї... якщо шеф відмовляється говорити, заговорять інші.

І справді, Арсен Люпен був не надто балакучий. Кілька місяців слідчий Жюль Був’є бився з ним як риба об лід. Допити перетворювалися на безглузді суперечки зі слідчим і адвокатом — метром Данвалем, одним із корифеїв адвокатської спільноти, який, між іншим, знав про звинуваченого нітрохи не більше першого-ліпшого.

Час од часу Арсен Люпен недбало кидав для годиться:

— Так, звичайно, пане слідчий, я з вами згоден: пограбування Ліонського банку, крадіжка на Вавилонській вулиці, запуск фальшивих грошових знаків, справа про страхові поліси, пограбування замків Арменіль, Ґуре, Емблевен, Грозейє, Малакі — все це утнув ваш покірний слуга.

— Тоді не могли б ви мені пояснити...

— Пусте, я зізнаюся в усьому відразу, в усьому і навіть у десять разів більше, ніж ви припускаєте.

Знетерпеливившись, слідчий припинив нудні допити. Але, ознайомившись із двома знайденими записками, відновив їх. І регулярно опівдні Арсена Люпена разом з групою в’язнів привозили у в’язничному фургоні зі Санте на поліцейську дільницю. І вивозили назад о третій-четвертій дня.

Одного разу вдень це повернення відбувалося за особливих обставин. Що інших ув’язнених Санте ще не допитали, то було вирішено спочатку відправити назад Арсена Люпена. Таким чином, у фургон він сів сам.

Тюремні фургони, по-простому кажучи — «чорні ворони», всередині розділені за довжиною центральним проходом, куди відчиняються дверцята десяти кліток — п’ять праворуч і п’ять ліворуч. Кожна комірка влаштована таким чином, що в ній можна тільки сидіти, й отже, п’ятьох ув’язнених садять одного по одному, а паралельні перебірки розділяють їх. Охоронець із муніципальної поліції, якого посадили в кінці проходу, спостерігає за всім, що діється всередині.

Арсена посадили у третю кліточку справа, і важкий фургон рушив. В’язень зауважив, що фургон уже поминув набережну Орлож і під’їздить до Палацу правосуддя. Тоді посеред мосту Сен-Мішель він правою ногою, як робив це завжди, натиснув на залізну плиту в підлозі його клітки. Тут же щось клацнуло, і плита відійшла. Він устиг помітити, що розташована вона між коліс.

Люпен чекав, поглядаючи у віконце. Фургон повільно поїхав бульваром Сен-Мішель. Але на перехресті Сен-Жермен зупинився. Поперед якогось повоза упав кінь. Рух призупинився, і дуже скоро виник затор з фіакрів і омнібусів.

Арсен Люпен вистромив голову. Інший в’язничний фургон зупинився поруч. Люпен сильніше підняв плиту, поставив ногу на обід великого колеса і зістрибнув на землю.

Арсена побачив якийсь візник, пирснув од сміху, потім вирішив покликати на допомогу, але його голос потонув у гуркоті возів: ті покотили знов. Утім, Арсен був уже далеко.

Він пробіг трохи, але, діставшись тротуару по лівий бік вулиці, обернувсь і подивився на все навколо, як людина, що не знає, куди йти, і перевіряє, звідки вітер дме. Потім з рішучим виглядом засунув руки в кишені штанів і недбалою ходою ледачого волоцюги рушив угору бульваром.

День видався чудовий, осінній день приємний, м’який. Кафе були заповнені. Арсен Люпен влаштувався на терасі одного з них.

Він замовив пиво і пачку сигарет. Маленькими ковтками спустошивши келих, Люпен спокійно викурив цигарку і закурив іншу. Нарешті підвівшись, попросив офіціанта покликати порядчика.

Останній прибув, і Арсен Люпен голосно, так, щоб чули всі, сказав йому:

— Дуже шкодую, мосьє, але я забув гаманець. Можливо, моє ім’я вам досить добре відоме, і ви погодитеся надати мені кредит на кілька днів. Я — Арсен Люпен.

Порядчик втупився у нього, гадаючи, напевно, що це жарт. Але Арсен повторив:

— Люпен, в’язень Санте, наразі — на втіках. Смію сподіватися, що це ім’я викликає у вас повну довіру.

І він пішов під дружний регіт, а порядчик і не подумав гукнути його.

Люпен навскіс перетнув вулицю Суффло й повернув на Сен-Жак. Спокійно прогулюючись по цій вулиці, він зупинявся біля вітрин і курив. На бульварі Пор-Рояль прикинув, куди йти, розпитав перехожих та попрямував просто в бік Санте. Аж ось перед ним виросли високі похмурі стіни в’язниці. Арсен пішов уперед уздовж цих стін й опинився біля жандарма, який стояв на стійці. Скинувши капелюха, запитав:

— В’язниця Санте, це тут?

— Так.

— Я хотів би повернутися в свою камеру. В’язничний фургон не довіз мене, я загубився дорогою, але не хотів би зловживати...

Охоронець спаленів:

— Послухайте-но, йдіть куди йшли, і хутчіш.

— Даруйте, будь ласка, але дорога моя пролягає через ці двері. І якщо ви, друже мій, заважаєте Арсену Люпенові переступити цей поріг, це може вам дорого коштувати.

— Арсен Люпен! Що ви тут плетете!

— Шкода, що я не захопив візитки, — відказав Арсен, вдаючи, що шпортається у кишенях.

Ошелешений вартовий оглянув його з ніг до голови. Потім, не кажучи ні слова, знехотя потягнув за шнурок дзвінка. Залізні двері прочинилися.

За кілька хвилин, розмахуючи руками і вдаючи неабиякий гнів, у канцелярію вбіг начальник в’язниці. Арсен усміхнувся: