Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 11)

— Дозвольте мені розглянути звинуваченого ближче. Тут криється якась таємниця, яку мушу розгадати.

Він підійшов до лави підсудних, і, знову сконцентрувавши усю свою увагу, влипнув очима в звинуваченого, потім повернувся до бар’єра для свідків; тут мало не урочистим голосом мовив:

— Пане голово, я стверджую, що людина, яка перебуває тут, проти мене, ніякий не Арсен Люпен.

У відповідь на ці слова запанувала мертва тиша.

Але приголомшений голова відразу вигукнув:

— Е! Та що ви таке говорите! Клепки ви позбулися!

Інспектор незворушно правив далі:

— На перший погляд можна пійматися на гачок, бо ж схожість справді є, це я визнаю, але варто на мить придивитися... Ніс, рот, волосся, колір шкіри... одне слово, це не Арсен Люпен. Ще й очі! Хіба у Люпена можуть бути очі пияка?

— Чекайте, чекайте, давайте з’ясуємо. Що ви конкретно стверджуєте, свідку?

— Що я можу стверджувати? Схоже, замість себе він підсунув нам якогось бідолаху, якого і засудять. Якщо тільки перед нами не його спільник.

У залі, розбурханій настільки несподіваним поворотом справи, пролунали крики, регіт, вигуки. Голова загадав викликати слідчого, начальника в’язниці, наглядачів і оголосив перерву.

Коли засідання поновилося, мосьє Був’є і начальник в’язниці, які опинилися віч-на-віч із звинуваченим, заявили, що схожості в рисах Арсена Люпена і цієї людини вельми небагато.

— Оце маєш! — розлютився голова. — Що ж це за людина? Звідки вона узялася? Як потрапила до рук правосуддя?

До зали запросили двох наглядачів Санте. Оце так штука: вони впізнали в’язня, якого по черзі охороняли!

Голова полегшено зітхнув.

— Так, так, я майже впевнений, що це він, — кинув один із охоронців.

— Як майже впевнені?

— Чорт забирай, бачив же я його мигцем. Злочинця привели до мене якось увечері й два місяці безперервно він пролежав на ліжку обличчям до стіни.

— А до цих двох місяців?

— О! Раніше він не сидів у 24-й камері.

Начальник в’язниці дав уточнення з цього приводу:

— Ми перевели ув’язненого в іншу камеру після його спроби до втечі.

— Ну а ви, пане начальнику в’язниці, ви бачили його в ці два місяці?

— У мене не було нагоди з ним зустрічатися ... тримався він спокійно.

— І ця людина зовсім не той в’язень, якого вам довірили?

— Ні.

— То хто ж він?

— Важко сказати.

— Отже, ми маємо до діла підміну, вчинену два місяці тому. Як ви це поясните?

— Бути цього не могло.

— Невже?

Загнавшись у безвихідь, голова повернувся до обвинуваченого і довірчим тоном запитав:

— Послухайте, звинувачений, не могли б ви пояснити мені, як і відколи ви перейшли під владу правосуддя?

Мабуть, таке доброзичливе звернення дало поштовх думці підсудного. Він спробував відповісти. Насилу, завдяки вмілому і м’якому допитові, він зумів скласти разом кілька фраз, з яких випливало таке. Два місяці тому його забрали до відділку. Там він перебув ніч і ранок. Що в заарештованого знайшли лишень сімдесят п’ять сантимів, то його відпустили. Але тієї миті, коли він перетинав двір, двоє охоронців скрутили йому руки і посадили в тюремний фургон. Відтоді він перебував у 24-й камері, де було не так уже й погано... годують добре... можна виспатися... тому він не протестував... усе це було схоже на правду. Голос голови, який відклав розгляд до наступного засідання через необхідність додаткового розслідування, потонув у дружному реготі розбурханої до межі публіки.

Розслідування відразу ж підтвердило цей факт, записаний у тюремній книзі: вісім тижнів тому якийсь Бодрю Дезіре провів ніч у поліцейському відділкові. Навзавтра звільнений, він вийшов зі своєї камери о другій пополудні. Але саме цього дня, о другій годині Арсен Люпен, якого востаннє допитували, вийшов із кабінету слідчого, щоби повернутися в Сантé у в’язничному фургоні.

А що, як охоронці допустили помилку? Чи не самі вони, бува, поміняли в’язня на цю людину? Це було б воістину таким недбальством, у якому важко запідозрити охоронців.

Чи не йшлося про заздалегідь підготовлену операцію? Крім того, що саме місце дії перетворювало її на майже нездійсненну авантюру, обов’язковою умовою успіху мало би бути спільництво Бодрю, який влаштував свій арешт із єдиною метою: зайняти місце Арсена Люпена. Але тоді яким дивом можна було втілити у життя такий план, побудований тільки на ряді неправдоподібно вдалих збігів, випадкових зустрічей і фантастичних помилок?

Дезіре Бодрю перевірили через антропометричну службу: карток, що містили б дані про нього, не виявилось. Утім, сліди цієї людини легко знайшлися. В Курбевуа, Аньєре, Леваллуа[14] він був відомий. Харчувався випрошеним хлібом, а спав ув одній з халуп лахмітників, яких повно біля Тернської рогатки. Втім, рік тому він як крізь землю провалився.

Може, його згодив Арсен Люпен? Припускати подібне жодних підстав не було. А якби таке і трапилося, до історії втечі в’язня нічого нового це не додавало. Загадка залишалась, як і раніше, нерозв’язною. З двадцяти гіпотез, що претендували на її пояснення, цілком не надавалася жодна. Безперечним залишався тільки факт втечі, незрозумілий і вражаючий; громадськість, так само, як правосуддя, здогадувалася, що це кульмінація ретельно готованого дійства, цілого плетива хтозна-як пов’язаних між собою подій, розв’язка яких покликана виправдати справедливість пихатого зауваження Арсена Люпена: «Я не збираюся бути на своєму процесі».

За місяць, попри ретельне розслідування, нерозв’язна загадка зберігалась і далі. Щоправда, нескінченно тримати під вартою бідолаху Бодрю не випадало. Судити було би смішно: в чому його оскаржиш? Слідчий підписав постанову про звільнення Бодрю. Але начальник в’язниці вирішив встановити за ним пильний нагляд.

Ідея виходила від Ґанімара. З його погляду, ні про спільництво, ні про випадковість тут і мови бути не могло: Бодрю виявився іграшкою в руках Арсена Люпена, який напрочуд тонко використав бідолаху. Бодрю звільнили, але через нього можна було дістатися до Арсена Люпена або щонайменше до когогось із його банди.

На допомогу Ґанімару виділили двох інспекторів — Фольанфана і Дьєзі. Й ось у млисті хвилини січневого ранку перед Бодрю Дезіре відчинилися двері в’язниці.

Спочатку він начебто збентежився і поплівся, не маючи, видно, жодного уявлення, чим тепер зайнятися. Пройшов вулицю Санте, потім Сен-Жак. У крамниці лахмітника скинув жилет, продав його за кілька су, вдягнув куртку і пішов.

Бодрю перейшов на інший берег Сени. Біля Шатле його обігнав омнібус. Він хотів сісти в нього. Та вільних місць не виявилося. Контролер порадив йому купити квиток, і він бадьоро увійшов до чекальні.

Цієї миті Ґанімар покликав своїх помічників і, не відводячи очей від каси, швидко їм кинув:

— Зупиніть коляску... ні, дві, так надійніше. Я поїду з одним із вас, простежимо за ним.

Інспектори зробили, як їм було загадано. Бодрю, проте, не з’являвся. Ґанімар увійшов до чекальні: нікого.

— Який же я ідіот! — прошепотів він. — Забув про другий вихід.

І справді, чекальня внутрішнім коридором з’єднувалася з таким само приміщенням на вулиці Сен-Мартен. Ґанімар кинувся туди. Добіг якраз вчасно, щоби побачити, як Бодрю на імперіалі[15] «Батіньоль — Ботанічний сад» повертає за ріг вулиці Ріволі. Ґанімар побіг і наздогнав омнібус. Але втратив своїх агентів. Відтак стежити далі доведеться самому.

У гніві він мало не схопив Бодрю за комір без будь-яких церемоній. Чи не навмисно, бува, за допомогою простого, але хитромудрого прийому цей, з дозволу сказати, кретин відірвав його від помагачів?

Інспектор подивився на Бодрю. Той хропів на лавці, й голова його хилилася справа наліво. Рот трохи відкритий, на обличчі — гримаса тупа не до подумання. Ні, такому противникові вже ніяк не обдурити старого Ґанімара. Просто йому допоміг випадок, і все.

На перехресті біля Ґалері-Лафаєт чоловік перескочив з омнібуса в трамвай, який ішов до ля-Мюет. Проїхали по бульвару Османа, проспекту Віктора Гюґо. Бодрю вийшов лише на станції метро «Ля Мюет». І сягнистим кроком попрямував до Булонського лісу.

Він переходив з однієї алеї на іншу, вертався назад, знову забігав далеко вперед. Що шукав? Чи була у нього мета?

За годину ці маневри, мабуть, неаябик його стомили. Тож побачивши лавку, він присів. У цьому місці, неподалік від Отей, на березі маленького, загубленого серед дерев озера, не було ані душі. Спливло пів години. Знетерпеливившись, Ґанімар вирішив зняти розмову.

Підійшовши до лавки, він сів поруч з Бодрю. Запалив цигарку, кінцем ціпка намалював кілька кіл на піску і сказав:

— Щось не жарко.

Мовчання. І раптом у тиші пролунав вибух реготу, але реготу веселого, задоволеного — так, помираючи від сміху, сміється дитина, що їй не до снаги стримати себе. Ґанімар чітко, фізично відчув, як йому їжиться волосся, відтягуючи шкіру на голові. Цей нестримний демонічний сміх був так добре йому знайомий!..

Різким рухом він схопив чоловіка за вилоги куртки і пильно, напружено, уважніше, ніж у суді, розгледів його, але перед ним була не та людина, яку він там бачив. Точніше, це була вона, але водночас інша, справжня.

Сконцентрувавши всю свою волю, Ґанімар поступово впізнавав очі, що палали життям, заново ліпив маску худого обличчя, намагався розгледіти справжню шкіру під пошкодженою епідермою, справжній рот — за усмішкою, що його спотворила. То були очі та рот іншої людини, а головне — вираз обличчя: проникливий, живий, глузливий, розумний, такий безтурботний і молодий!