Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 12)

— Арсен Люпен, Арсен Люпен, — пробурмотів інспектор.

І раптом, сповнившись злості, він здавив йому горло та спробував перекинути. Попри свої п’ятдесят років, Ґанімар мав силу ще нівроку, тоді як його супротивник здавався кволим. Яка це буде перемога, якщо вдасться відвести Люпена назад!

Боротьба тривала недовго. Арсен Люпен ледве захищався, але Ґанімар відірвався від нього так само швидко, як накинувся. Права рука поліцейського повисла, безживна, і зацупіла.

— Якби на набережній Орфевр вас навчали джиу-джитсу, — заявив Люпен, — ви б знали, що японською цей прийом зветься уді–ші–ґі.

І докинув холодно:

— Ще секунда, і я зламав би вам руку, втім, ви отримали б по заслугах. Подумати тільки, старий друг, якого я так поважаю, кому я, не роздумуючи, відкриваю своє інкогніто, зловживає моїм довір’ям! Кепсько... Ну, кажіть, що там у вас?

Ґанімар мовчав. Чи не він своєю сенсаційною заявою увів закон в оману? — Ця втеча, здавалося йому, ляже ганебною плямою на кар’єру. До його сивих вусів скотилася сльоза.

— Боже мій, Ґанімаре, не переймайтеся: не ви, то хто-небудь інший сказав би те ж саме, я б влаштував це. Годі-бо вам, не міг же я допустити, щоб засудили Бодрю Дезіре!

— Значить, — прошепотів Ґанімар, — там сиділи ви? І тут теж ви!

— Я, завжди я і тільки я.

— Хіба таке можливо?

— О! Для цього зовсім не треба бути чаклуном. Досить, як сказав наш славний голова, з десяток років потренуватися — і будеш готовий до будь-яких несподіванок.

— Ну а лице, очі?

— Ви ж прекрасно розумієте: вже якщо я півтора року пропрацював у Сен-Луї з доктором Альтьє, то зовсім не з любові до мистецтва. Я вирішив, що той, хто одного разу матиме честь називати себе Арсеном Люпеном, має звільнитися від диктату природних законів, які визначають зовнішній вигляд і вдачу. Зовнішність? Адже її можна змінювати на свій розсуд. Одна підшкірна ін’єкція парафіну — і шкіра надметься у вас на тому місці, де треба. Пірогалолова кислота перетворить вас на могіканина. Сік великого чистотілу прикрасить вас лишаями і пухлинами в кращому вигляді. Один хімічний препарат впливає на ріст бороди та волосся, інший — на тембр голосу. Додайте до цього два місяці дієти в камері № 24 і тисячу разів повторені вправи, щоб рот відкривався саме з такою ось усмішкою, щоб голова звикла триматися трохи набік, а спина згиналася під потрібним кутом. Нарешті, п’ять крапель атропіну в очі, щоби погляд став блудним, холодним, — і шито-крито.

— Я не розумію, як наглядачі...

— Перетворення відбувалося поступово. Щоденні зміни їм було не помітити.

— Ну а Бодрю Дезіре?

— Бодрю існує. Бідолаха цей — п’яте колесо до воза, я з ним познайомився торік, і справді в певній схожості зі мною йому не відмовиш. На випадок арешту — а він завжди можливий — я влаштував його в надійному місці й насамперед зайнявся виявленням рис, які відрізняють нас один від одного, з тим, щоби зробити їх, по змозі, непомітними в моєму зовнішньому вигляді. Мої друзі подбали, щоб він переночував у поліцейському відділкові, й випустили його десь під той час, коли виходив я, щоби збіг цей легко було встановити. Бо, зауважте, треба було залишити слід його перебування у відділку; якщо ж ні, правосуддя спробувало б дізнатися, хто я такий. Тоді як, піднісши їм цього дивовижного Бодрю, за якого конче, чуєте, конче слід було вхопитися і, попри непереборні труднощі такої заміни, краще було би повірити в неї, ніж розписатися в своєму безсиллі.

— Так, так, таки-так, — прошепотів Ґанімар.

— І потім, — вигукнув Арсен Люпен, — у мене в руках був приголомшливий козир, карта, що її я підсунув із самого початку: загальне очікування моєї втечі. Ось вона, груба помилка, що її ви й інші припустилися в захопливій грі, в яку я втягнув правосуддя і ставкою у котрій була моя свобода: ви вчергове припустили, що я дію з хвастощів і п’янію від власних успіхів, як шмаркач. Щоб я, Арсен Люпен, та був таким дріб’язковим! І так само, як у справі Каорна, ви не сказали собі: «Коли Арсен Люпен на весь світ кричить, що втече, значить, у нього є можливості, що змушують кричати про це». Чорт забирай, зрозумійте ж, для того, щоб утекти... не втікаючи, треба було змусити всіх заздалегідь повірити в цю втечу, моя втеча мала стати догмою, абсолютною переконаністю, істиною, ясною, як божий день. Так усе й сталося, згідно з моїм планом. Арсен Люпен мав утекти і, звичайно, не міг бути присутнім на своєму процесі. А коли ви підвелись і сказали: «Ця людина — не Арсен Люпен», було б протиприродним, якби всі тут же не повірили цьому. Якби бодай одна людина засумнівалася, бодай одна наважилася заперечити: «А раптом це все ж Арсен Люпен», тієї миті мені був би каюк. Досить було нахилитися до мене, але не з думкою про те, що я не Арсен Люпен, як зробили ви й інші, а просто припускаючи, що я міг бути й Арсеном Люпеном, то, попри всі мої хитрощі, мене б упізнали. Але я був спокійний. Логічно, психологічно ця проста ідея нікому не могла впасти у голову.

Ні з того ні з сього він схопив Ґанімара за руку.

— Ну зізнайтеся, Ґанімаре, за тиждень по нашій розмові в Санте ви ж чекали мене о четвертій у себе вдома, як я вас просив?

— А ваш в’язничний фургон? — мовив Ґанімар, уникаючи відповіді.

— Бляха! Мої друзі підлатали й підмінили старий, поламаний фургон, вони хотіли звільнити мене з його допомогою. Але я знав, що він без пуття, якщо не допоможуть особливо вдалі обставини. Та вирішив, що корисно буде програти мізансцену втечі до кінця і надати цій справі якнайбільшого розголосу. Зухвалість першої спроби гарантувала успіх другої втечі, бо всі повірили, що він уже стався.

— Те ж саме зі сигарою...

— Що я набив. Як і ніж.

— А записки?

— Їх теж написав я.

— А таємнича кореспондентка?

— Ми з нею одне ціле. Адже змінити письмо для мене — річ нехитра.

Ґанімар секунду подумав і заперечив:

— Але як же могло статися, що в антропометричній службі, коли дістали картку Бодрю, ніхто не помітив її схожість із карткою Арсена Люпена?

— Картки Арсена Люпена не існує.

— Отакої!

— Або в кращому випадку вона фальшива. Цю проблему я вивчав довго. Система Бертійона охоплює насамперед візуальні дані — ви самі бачите, що цей метод не є бездоганним, — а потім вимірювання: голови, пальців, вух і т. д. Отут уже нічого не вдієш.

— Тобто?

— Тобто, довелося заплатити. Ще перш ніж я вернувся з Америки, один зі співробітників цієї служби погодився вписати неправдиві дані в мою картку. Цього достатньо, щоб уся система розвалилась і щоб картка потрапила зовсім в іншу скриню, а не туди, куди мала потрапити. Отже, картка Бодрю не могла поєднатися з карткою Арсена Люпена.

Знову запала тиша, потім Ґанімар запитав:

— А тепер що ви збираєтеся робити?

— Тепер, — вигукнув Люпен, — я збираюся відпочити, підлікуватися, збільшивши харчування, і поступово стати знову самим собою. Дуже приємно побути Бодрю або кимось іншим, змінити свою сутність, як сорочку, вибравши ту чи іншу зовнішність, голос, погляд, письмо. Але часом після всього цього буває важко упізнати самого себе, і це сумно. Зараз я відчуваю щось подібне до того, що відчуває людина, яка втратила свою тінь. І намагаюся знайти себе... знайти знову своє «я».

Він пройшовся вперед і назад. Денне світло мало-помалу поступилося місцем легким сутінкам. Люпен зупинився перед Ґанімаром.

— Нам, гадаю, більше нічого сказати один одному?

— Так, — відповів інспектор, — я хотів би знати, відкриєте ви правду про вашу втечу... Помилка, якої я припустився...

— О! Ніхто ніколи не дізнається, що ви відпустили Арсена Люпена. Я вельми зацікавлений у тому, щоб ім’я моє було оповите найнепроникнішою таємницею, і тому не хочу позбавляти цю втечу її фантастичного ореолу. Нічого не бійтеся, мій добрий друже, і прощайте. Сьогодні я вечеряю у місті, а мені ще треба встигнути переодягнутися.

— А я вже повірив, що вам кортить відпочити.

— Гай-гай! Є світські обов’язки, яких неможливо уникнути. Відпочинок почнеться завтра.

— А де відбудеться вечеря?

— В англійському посольстві.

Таємничий пасажир

Напередодні я загадав перегнати мій автомобіль у Руан по шосе. А сам поїхав потягом, збираючись пересісти там за кермо й вирушити до друзів, які живуть на березі Сени.

Та в Парижі, за кілька хвилин до відправлення, в моє купе всунулося семеро чоловіків; п’ятеро з них курили.

І хай їхати швидким потягом треба було недовго, перспектива провести весь цей час ув такій компанії мені не надто подобалася, тим більше, що вагон наш належав до старих моделей і в ньому не було коридору. Тож узяв я пальто, газети, свій путівник і втік до одного зі сусідніх купе.

У ньому сиділа жінка. Варто було мені увійти, як вона скривилася, мов середа на п’ятницю, так що я відразу це помітив, потім схилилася до чоловіка, який стояв на підніжці, — напевно, того самого, що проводжав її на вокзалі. Цей пан оглянув мене, але огляд, завершився, мабуть, на мою користь, бо він з посмішкою, немов заспокоюючи налякану дитину, щось тихо сказав дружині. Своєю чергою і вона посміхнулася, скинувши на мене дружнім поглядом, ніби раптом зрозуміла, що я належу до тієї породи ґалантних чоловіків, з якими жінка може провести дві години у замкненій комірчині — шість кроків у довжину, шість завширшки — без жодного побоювання.