Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 13)

Чоловік сказав їй:

— Не гнівайся, люба, але у мене невідкладна зустріч, і я не можу більше чекати.

Він ніжно поцілував її і пішов. Дружина посилала йому поцілунки здаля і махала хусткою.

Але ось пролунав свисток. Потяг рушив.

Саме цієї миті, попри опір провідників, двері відчинились, і в нашому купе з’явився чоловік. Моя супутниця, що стоячи розкладала свої речі у вагонній сітці, скрикнула від страху і впала на сидіння.

Я не з боязких, зовсім ні, проте, зізнатися, такі вторгнення в останню хвилину завжди неприємні. Вони сприймаються перекручено, здаються не дуже природними. Так і чекаєш якогось підступу, інакше навіщо...

Утім, зовнішність і манери якоюсь мірою згладили неприємне відчуття, викликане його діями. Коректний, елеґантний, вишукана краватка, чисті рукавички, вольовите обличчя... Чорт забирай, десь я бачив його, але де? Не могло бути жодних сумнівів, я його бачив. У мені, якщо говорити точніше, наче прокинувся раптом якийсь спогад, котрий зазвичай залишає багаторазове споглядання портрета, якщо так і не пощастило побачити оригінал. І водночас я відчував, що ритися у голові марно: таким-то непевним, туманним був цей спогад.

Але коли я переніс свою увагу на даму, то був вражений тим, як вона пополотніла і як спотворилися риси її обличчя. Вона дивилася на свого сусіда — той сів поруч із нею — з відвертим жахом, і я помітив, що тремтлива рука жінки сягнула по саквояжик, котрий лежав на сидінні сантиметрів за двадцять від її колін. Урешті-решт вона дотяглася до нього і нервовим рухом пригорнула до себе.

Погляди наші зустрілися, і я побачив в її очах такий біль і тривогу, що, не втримавшись, запитав:

— Вам недобре, мадам? Може, відчинити вікно?

Нічого не відповівши, вона злякано вказала мені на нашого супутника. Я посміхнувся так само, як її чоловік, знизав плечима і знаками пояснив, що їй нема чого боятися, що я тут, поруч, і що цей пан, здається, невадливий, та й годі.

Цього моменту він обернувся до нас, оглянув мене та її з ніг до голови, потім скулився в кутку й більше не ворушився.

Запала тиша, але дама, мабуть, зібравши всю свою енергію перед відчайдушним кроком, прошепотіла мені ледве чутним голосом:

— Чи знаєте ви, хто їде у нашому потязі?

— Хто?

— Це ж він... він... я вас запевняю.

— Хто він?

— Арсен Люпен.

Вона не спускала очей з пасажира, і радше в його, ніж у мій, бік кинуто було це страшне ім’я.

Пасажир насунув капелюха на носа. Для того, щоби приховати збентеження чи просто збирався поспати?

Я спробував заперечити пані:

— Арсена Люпена вчора заочно засудили до двадцяти років каторжних робіт. І малоймовірно, що вже сьогодні він буде такий необачний, щоб з’явитися на людях. Окрім того, газети, якщо не помиляюся, повідомили, що цієї зими, після голосної втечі зі Сантé, його бачили в Туреччині.

— Він їде нашим потягом, — повторила жінка, намагаючись говорити голосніше, явно для того, щоб її почув наш супутник. — Мій чоловік — заступник начальника управління виправних установ, і сам комісар вокзалу повідомив нам, що шукають Арсена Люпена.

— Це ще не підстава...

— Його бачили в чекальні. Узяв квитка до Руана, в перший клас.

— Але ж його легко було заарештувати.

— Він як у воду канув. Контролер біля входу в чекальню не помітив його, припускають, що він пройшов через приміський перон та піднявся в експрес, який відходить на десять хвилин пізніше за наш потяг.

— В такому разі там його, напевно, і схопили.

— А якщо останньої миті він вистрибнув з вагона і перебрався сюди, на наш потяг... що цілком можливо... і цілком імовірно?

— Значить, його схоплять тут. Бо ж службовці вокзалу і поліцейські агенти не могли не помітити, як хтось стрибає з одного потяга в інший, і коли ми прибудемо до Руана, його неодмінно піймають.

— Його? Як на долоні волосся виросте! Він знову знайде спосіб утекти.

— У такому разі бажаю йому щасливої дороги!

— Але доти він такого накоїть!

— Тобто?

— Звідки мені знати? Тут можна очікувати чого завгодно!

Вона була вкрай схвильована; та й справді, обставини в купе якоюсь мірою сприяли такому сильному нервовому збудженню.

Та я ніби ненароком кинув їй: «Справді, бувають цікаві збіги... Але заспокойтеся. Коли навіть припустити, що Арсен Люпен їде в одному з вагонів цього потяга, сидітиме він тихо й смиренно; і щоб не стягнути на свою голову нових неприємностей, думатиме, напевно, тільки про те, як би уникнути небезпеки, що йому загрожує».

Мої слова аніскільки не заспокоїли її. Проте вона промовчала, не бажаючи, мабуть, здатися нескромною.

Я ж узявся гортати газети і прочитав звіти про процес Арсена Люпена. Позаяк у них не було нічого такого, про що б я не знав, то вони мене не надто зацікавили. Крім того, я втомився, не виспався й відчув, як повіки мої тяжчають, а голова хилиться набік.

— О, мосьє, тільки не засніть!

Дама вирвала з моїх рук газету і сердито подивилася на мене.

— Звичайно, — відповів я, — і не збираюся.

— Це було б украй необережно, — зауважила вона.

— Вкрай необережно, — повторив я.

І після цього з усіх сил боровся зі сном, чіпляючись поглядом за пейзаж, за хмари, що пливли небом. Та невдовзі все це розчинилося у просторі, образи збудженої дами та призаснулого пана вилетіли з моєї голови, і всім тілом розлилася нескінченна і глибока тиша сну.

Незабаром її наповнили розпливчасті й легкі видива, і певне місце в них посідала істота, що відігравала роль і мала ім’я Арсена Люпена. Він ішов за обрій, несучи на спині дорогоцінні предмети, перелазив через стіни і спустошував замки.

Але ось силует цієї людини, який уже не був Арсеном Люпеном, вималювався ясніше. Він ішов мені назустріч, чимраз вищаючи, з неймовірною спритністю стрибнув у вагон і впав мені просто на груди.

Гострий біль... несамовитий крик. Я прокинувся. Чоловік, пасажир, стискав мені горло, придавивши груди коліном.

Я насилу розгледів цю картину, бо очі мої були залиті кров’ю. Бачив хіба, що дама, забившись у куток, вигиналася у нервовому припадку. Я навіть не намагався пручатися. Та й сил у мене не було, в скронях стукало, я задихався... хрипів. Ще хвилину... і я б задушився.

Чоловік, видно, відчув це й відпустив моє горло. Однак, не відсунувшись, правою рукою він витягнув мотузку із заздалегідь заготовленим зашморгом і різким рухом стягнув мені зап’ястя. За одну секунду я опинився зв’язаний, паралізований, із затичкою у роті.

Усе це він проробив у спосіб найприродніший, зі спритністю, що виказала хист майстра, професійного злодія і злочинця. Жодного слова, жодного гарячкового руху. Спокій та відвага. І ось я уже на сидінні купе, зв’язаний, як мумія. Я! Арсен Люпен!

Їй-бо, сміх та й годі. Але хоча обставини були до мене жорстокі, я не міг не оцінити весь комізм і пікантність ситуації. Обдурити Арсена Люпена як жовторотика! Обібрати як першого зустрічного, бо бандит, звичайно ж, не знехтував моїм гаманцем і течкою! Арсен Люпен — жертва, обдурений, переможений... Оце так історія!

Зосталася дама. На неї він просто не звертав уваги. Тільки підняв сумочку, що валялася на килимку, і вийняв з неї коштовності, гаманець, золоті дрібнички і гроші. Дама відкрила одне око, затремтіла від страху, сама зняла каблучки та простягнула їх чоловікові, немов не бажаючи занадто його обтяжувати. Незнайомець узяв каблучки і глянув на жінку: вона знепритомніла.

Після цього, як і раніше, мовчки й спокійно, вже не звертаючи на нас уваги, він повернувся на своє місце, запалив сигарету і взявся ретельно оглядати здобуті скарби, що, судячи з усього, цілком його задовольнило.

Я ж був задоволений значно менше. Не кажу про дванадцять тисяч франків, яких мене так безцеремонно позбавили: з цією втратою я змирився лише ненадовго, не сумніваючись, що ці дванадцять тисяч невдовзі повернуться до мене, як і ті преважливі папери, що опинилися у вкраденій течці: плани, кошториси, адреси, списки кореспондентів, компромітовні листи. Цього моменту в мене був серйозніший, першочерговий привід для занепокоєння.

Що буде далі?

Як ви розумієте, метушню, викликану моєю появою на вокзалі Сен-Лазар, оминути мені не вдалося. Вирушаючи в гості до друзів, які знали мене під ім’ям Ґійома Берла і щиро жартували над моєю схожістю з Арсеном Люпеном, загримуватися як слід я не міг, тому-то моя поява і впала в око. Більш того, бачили одного чоловіка, що перескочив зі швидкого потяга в кур’єрський. Хто ж це міг бути, як не Арсен Люпен? Отже, поліцейський комісар Руана, попереджений телеграмою, в супроводі чималого загону агентів неминуче, фатально опиниться на пероні в очікуванні поїзда, розпитуватиме всіх підозрілих пасажирів і ретельно обстежуватиме всі вагони.

Все це я передбачав, але надто не переймався, будучи впевненим у тому, що поліція Руана не прозорливіша за паризьку і я зумію проскочити непоміченим — хіба не досить було б при виході недбало показати своє депутатське посвідчення, завдяки якому я вже викликав цілковиту довіру в контролера на вокзалі Сен-Лазар? Утім, обставини так змінилися! Тепер я не був вільний. І будь-який із моїх звичайних трюків тепер як мертвому кадило. В одному з вагонів комісар виявить пана Арсена Люпена, що його послав йому щасливий випадок, та ще й зі зв’язаними руками і ногами, смирного як овечка, упакованого, готового. Поліцейському залишиться тільки отримати вантаж, як отримують на вокзалі адресований вам поштовий пакунок, кошик з дичиною або городиною і садовиною.