Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 14)

Але як же мені, обплутаному вірьовками, уникнути такої неприємної розв’язки?

А кур’єрський, залишивши позаду Вернон і Сен-П’єр, мчав у бік Руана, останньої і вже близької станції.

Турбувала мене й інша проблема, хай вона прямо до мене і не стосувалася, та пробуджувала суто професійну цікавість. Які заміри мав наш супутник?

Був би я сам, то в Руані він би встиг абсолютно спокійно вийти з вагона. Але дама? Варто було дверцятам відкритися, як вона, така наразі слухняна й тиха, закричала б, заметушилася, стала б кликати на допомогу!

Ось це мене і здивувало! Чому він не позбавив її, так само, як мене, можливості діяти, що дало б йому змогу спокійно зникнути до того, як випливе його подвійний злочин?

Наш супутник і раніше курив, втупившись у вікно, на яке довгими косими лініями лягали несміливі краплі дощу. Одного разу він, утім, обернувся, схопив мого залізничного довідника і щось по ньому перевірив.

Дама старанно зображувала непритомність, щоб обдурити ворога. Але напади кашлю, викликані димом, зраджували її.

Що ж до мене, то мені було мулько на душі, нещадно нили суглоби. А я знай думав... прикидав...

Пон-де-л’Арш, Уассель[16]... Кур’єрський весело мчав уперед, немов п’яний од швидкості.

Сент-Етьєн... Цієї миті чоловік підвівся і зробив два кроки в наш бік, на що дама відразу ж відреагувала новим криком і справжньою непритомністю.

Але все-таки що задумав наш попутник? Ось він опустив вікно з нашого боку. Дощ лив тепер як з відра, і чоловік вочевидь подосадував на себе, що не має ні парасольки, ні пальта. Кинув погляд на сітку: в ній лежала дамська парасолька. Він узяв її, потім моє пальто, одягнув його.

Потяг мчав над Сеною. Чоловік загорнув закавраші штанів, потім, перехилившись, підняв засувку зокола.

Чи не збирається він, бува, плигонути на ходу? На такій швидкості це нехибна смерть. Потяг увірвався в тунель, проритий під пагорбом Сент-Катрін. Чоловік відчинив дверцята, намацав ногою першу сходинку. Яке навіженство! Темрява, дим, гуркіт — усе це надавало його спробі шалених рис! Але раптом потяг сповільнив хід, повітряні гальма компанії «Westinghouse» стримували обертання коліс. Якась хвилина, і потяг уже рухався повільно, потім — ледь-ледь. Певно, в цій частині тунелю здійснювали зміцнювальні роботи, звідси і необхідність сповільнювати хід потягів; імовірно, роботи почали кілька днів тому, і наш попутник про це знав.

Таким чином, йому залишалося поставити іншу ногу на верхню сходинку, спуститися на другу і тихо-мирно ушитися, не забувши спершу опустити клямку й замкнути дверцята.

Тільки-но він зник, як димова завіса аж зблиснула білосніжним згустком у денному світлі. Потяг виїхав у долину. Ще один тунель — і ось ми вже в Руані.

Дама миттю отямилась і насамперед заходилась оплакувати свої втрачені коштовності. Я благав її поглядом. Зрозумівши, на що натякаю, вона звільнила мене від затички. Потім хотіла розв’язати пута, але я заперечив.

— Ні, ні, нехай поліція побачить усе, як є. Хочу, аби вони знали, що це за дрань.

— А може, мені натиснути на стоп-кран?

— Запізно, про це треба було думати, коли він на мене накинувся.

— Та він убив би мене! О, мосьє! Чи не казала я вам, що він їде нашим потягом! Я тут же його впізнала з портрета. А тепер він звіяв. І ще й мої коштовності прихопив.

— Його знайдуть, не бійтеся.

— Знайти Арсена Люпена! Ніколи.

— Це залежить від вас, мадам. Послухайте. Тільки-но ми приїдемо, встаньте біля дверцят і кличте на допомогу, підніміть галас. Потім кількома словами розкажіть про все, що бачили: про напад, жертвою якого я став, і про втечу Арсена Люпена, опишіть його, згадавши про м’якого капелюха, парасольку — вашу парасольку — і сіре приталене пальто.

— Ваше пальто, — уточнила вона.

— Як моє? Нема його, мого. В мене не було пальта.

— Мені здалося, що він, коли увійшов, був теж без пальта.

— Та отож... якщо тільки хтось не забув свій одяг у сітці. В усякому разі, коли він утікав, воно на ньому було, а це головне... сіре приталене пальто, запам’ятайте... О! Забув... передовсім назвіть своє ім’я. Стан вашого чоловіка піджене старанність цих панів.

Під’їхали. Вона вже висунулася з дверцят. Я знову заговорив твердим, майже наказовим тоном, щоб мої слова закарбувалися як слід у неї в пам’яті:

— Назвіть і моє ім’я — Ґійом Берла. Якщо треба, скажете, що я — ваш знайомий... Це дасть нам змогу вигадати час... Треба швидко упоратися з попереднім розслідуванням... Головне — наздогнати Арсена Люпена... ваші коштовності... Ви ж не помилитеся, еге ж? Ґійом Берла, друг вашого чоловіка.

— Домовилися... Ґійом Берла.

Вона вже кликала на допомогу, розмахуючи руками. Тільки-но потяг зупинився, як якийсь пан у супроводі кількох осіб зайшов у вагон. Критичний момент наближався.

Задихаючись, дама вигукнула:

— Арсен Люпен... він накинувся на нас... поцупив мої коштовності... Я — мадам Рено ... Мій чоловік — заступник начальника управління в’язниць... О! Дивіться, ось і мій брат, Жорж Ардель, директор Руанського банку... ви маєте його знати...

Вона поцілувала молодика, який щойно підійшов та з яким привітався поліцейський комісар, і плаксивим голосом повела далі:

— Так, Арсен Люпен... коли мосьє заснув, він кинувся на нього і схопив за горло... Мосьє Берла, друг мого чоловіка.

— Але де ж Арсен Люпен? — запитав комісар.

— Вистрибнув з поїзда в тунелі, за Сеною.

— Ви упевнені, що це був він?

— Чи впевнена я! Я його прекрасно упізнала. До того ж бачили його на вокзалі Сен-Лазар. На ньому був м’який капелюх…

— Та ні ... капелюх з жорсткого фетру, як ось цей, — поправив її комісар, показавши на мій капелюх.

— М’який капелюх, ось вам хрест, — повторила мадам Рено, — і сіре приталене пальто.

— Справді, — пробурмотів комісар, — у телеграмі згадане сіре пальто, приталене і з чорним оксамитним коміром.

— Правильно, з чорним оксамитним коміром, — переможно вигукнула мадам Рено.

Я полегшено зітхнув. О! Моя хоробра, моя чудова супутнице, як ви прийшлися до ладу!

Тим часом поліцейські звільнили мене від пут. Я жорстоко покусав собі губи, потекла кров. Зігнувшись дугою, з хусткою на вустах, як личить людині, що довгенько просиділа у незручній позі, та зберігаючи на обличчі криваві сліди від затички, змученим голосом сказав комісарові:

— Мосьє, це був Арсен Люпен, сумнівів нема... Якщо не баритися, його ще можна упіймати... Сподіваюся, зможу вам чимось прислужитися...

Вагон, який мав стати об’єктом розслідування, був відчеплений. Потяг вирушив до Гавра. Нас повели в кабінет начальника вокзалу крізь натовп зацікавлених, які заповнили перон.

У цей момент я сповнився сумніву. Мені легко було вийти під яким-небудь приводом, знайти свій автомобіль — і шукай вітра в полі!.. Чекати далі було небезпечно. Досить було статись якомусь інцидентові або прийти телеграмі з Парижа — і мені каюк.

Так, але як же мій злодій? Змушений покладатися тільки на власні кошти, опинившись у незнайомому місці, я навряд чи міг сподіватися, що його знайду.

«Що ж! Ризикнемо, — подумав я, — і залишимося. Виграти партію важко, а от пограти в неї так кумедно! Та й ставка того вартує».

А що нас просили ще раз повторити свідчення, то я вигукнув:

— Пане комісаре, зараз Арсен Люпен нас випереджає. У дворі стоїть моє авто. Якщо ви зробите мені ласку і сядете в нього, ми спробуємо...

Комісар з хитрим виглядом посміхнувся:

— Ідея непогана... така непогана, що вже здійснюється.

— Тю!

— Так, мосьє, деякий час тому... два моїх агенти вже вирушили на велосипедах...

— Але куди?

— До виходу з тунелю. Там вони пошукають сліди, зберуть свідчення і поїдуть слідом Арсена Люпена.

Я не втримався і знизав плечима.

— Ваші два агенти і слідів не знайдуть, і свідчень не зберуть.

— Хіба?

— Арсен Люпен подбав про те, щоб ніхто не побачив, як він виходить із тунелю. Він добереться до найближчої дороги і звідти...

— І звідти — в Руан, де ми його і спіймаємо.

— Не піде він у Руан.

— Значить, бродитиме в його околицях, де ми почуваємося ще впевненіше.