Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 16)
І побіг стежкою, прокладеною дном яру.
За двадцять хвилин путівець, який я зауважив під час переслідування, вивів мене до машини.
О четвертій я телеграфував моїм друзям у Руан, що непередбачений випадок змушує мене відкласти візит. Тільки між нами, але я дуже побоююся, що після того, як їм стало багато відомо, цей візит доведеться відкласти хтозна-наскільки. Яке жорстоке розчарування для них!
О шостій я повертався в Париж через Іль-Адам, Анґен і ворота Біно.
Із вечірніх газет я дізнався, що нарешті вдалося схопити П’єра Онфре.
Наступного дня — не будемо нехтувати корисними властивостями розумної реклами — «Écho de France» опублікувала таку сенсаційну замітку:
Кольє королеви
Двічі-тричі на рік з нагоди великих урочистостей, як-от бал в австрійському посольстві або вечори у леді Біллінґстоун, графиня де Дре-Субіз прикрашала свої білі плечі знаменитим «Кольє королеви».
Це було те саме легендарне кольє, що його придворні ювеліри Бомер і Бассанж виготовили для графині дю Баррі; невдовзі кардинал Роан-Субіз збирався піднести його королеві Франції Марії-Антуанетті, а тим часом авантюристка Жанна де Валуа, графиня де ля Мотт, разом зі своїм чоловіком та їхнім спільником Рето де Вілетт[17] роз’єднала кольє на частини лютневого вечора 1785 року.
Щиро кажучи, зі справжнього в кольє лишалася тільки оправа. Рето де Вілетт зберіг її, тоді як пан де ля Мотт і його дружина — сущі варвари — протринькали вийняті з оправи коштовності, чудові камені, що їх так майстерно підібрав Бомер. Згодом, в Італії, Рето де Вілетт продав оправу Ґастонові де Дре-Субізу, небожеві й спадкоємцю кардинала, який врятував дядька від руїни, викликаної скандальним банкрутством будинку «Роан-Ґемене», і на пам’ять про свого родича високого стану викупив кілька діамантів, які опинилися в колекції англійського ювеліра Джеффріса, доповнив їх іншими, того ж розміру, але значно меншої цінності, й зумів відтворити чудесне «кольє, що потрапило в рабство» в первісному вигляді, себто таким, яким воно вийшло з рук Бомера й Бассанжа.
Майже усе століття рід Дре-Субіз пишався цією дорогоцінною історичною реліквією. І хай через низку обставин статки родини помітно зменшувалися, власники кольє не бажали продавати королівський скарб, а натомість скорочували штат челяді. Останній граф Дре-Субіз дорожив ним так, як дорожать домівкою предків. З метою обережності він зберігав його в сейфі «Креді Ліоне». Коли дружина збиралася вдягнути кольє, він сполудні вирушав до банку, забирав його, а другого дня повертав назад.
Того вечора, на прийомі в Кастільському палаці — діється все на початку століття — графиня викликала фурор; сам король Крістіан, на честь якого було влаштовано свято, звернув увагу на її незвичайну вроду. На витонченій шийці сяяли коштовні камені. У променях світла діаманти виблискували й мінилися тисячами граней. Здавалося, жодна інша жінка не зуміла б з такою витонченістю і шляхетністю носити на плечах цей дорогоцінний тягар.
То був подвійний тріумф. Граф де Дре насолодився ним цілком, а коли подружжя повернулося в свій, розміщений у передмісті Сен-Жермен, старий особняк і увійшло в спальню, граф відверто тріумфував. Він пишався своєю дружиною і, можливо, аж ніяк не менше, дорогоцінним кольє, що дарує славу вже четвертому поколінню в його роді. Дружина висловлювала свою радість дещо стриманіше, що, звичайно, свідчило про її горду вдачу.
Неохоче зняла вона кольє зі своїх плечей і простягнула чоловікові, який із захопленням оглянув скарб так, ніби раніше його не бачив. Потім, уклавши реліквію в червону шкіряну скриньку з гербом кардинала, граф зайшов у сусідній кабінет, точніше, маленький альков: повністю ізольований від спальні, він мав один-єдиний вхід, який містився в ногах їхнього ліжка. Своїм звичаєм, господар сховав скриньку на височенькій полиці серед капелюшних коробок і стосів білизни. Відтак зачинив двері й роздягнувся.
Уранці граф встав годині о дев’ятій, щоби до сніданку побувати в «Crédit Lyonnais». Він одягнувся, випив філіжанку кави і спустився у стайню. Тут зробив деякі розпорядження. Його непокоїла одна кобила. Він наказав провести її і пустити тюпки двором. Потім повернувся до дружини.
Графиня ще не виходила зі спальні, покоївка допомагала їй укладати волосся.
— Ви йдете? — запитала вона чоловіка.
— Так... у цій справі...
— О! Справді... так надійніше...
Граф увійшов до кабінету. Але за кілька секунд без найменшого подиву спитав:
— Ви взяли його, люба?
— Що? Ні-ні, нічого я не брала, — відказала дружина.
— Ви ж його переклали.
— Де там... я навіть двері в кабінет не відчиняла.
Граф постав на порозі, помінившись на лиці; ледве чутним голосом він пробурмотів:
— У вас його нема?.. Це не ви?.. Тоді...
Графиня підбігла до нього, і вони заходилися гарячково шукати, кидаючи коробки на підлогу і розкидаючи гори білизни. Граф раз у раз повторював:
— Марно... все, що ми робимо, марно. Поклав я його ось сюди, на цю полицю.
— Ви могли помилитися.
— Ні, сюди, на цю полицю, і ні на яку іншу.
Вони запалили свічку, бо в цій кімнатці було темнувато, винесли білизну і прибрали всі речі, що захаращували приміщення. Коли в кабінеті нічого не залишилося, вони з відчаєм визнали той факт, що знамените кольє, «Кольє королеви, що потрапило в рабство», пропало, як сіль у воді.
Рішуча за характером графиня, не марнуючи часу на безплідні бідкання, послала за комісаром поліції паном Валорбом, проникливість і розсудливість якого в подружжя вже була нагода оцінити. Його докладно поінформували про все, і він одразу ж запитав:
— Чи впевнені ви, пане графе, що ніхто не міг пройти вночі через вашу спальню?
— Абсолютно впевнений. Сон у мене дуже чуйний. До того ж, двері спальні були замкнені на засув. Сьогодні вранці, коли дружина задзвонила, викликаючи покоївку, мені довелося його відсувати.
— А чи не можна проникнути в кабінет у якийсь інший спосіб?
— Аж ніяк.
— Вікна нема?
— Є, але воно зароблене.
— А що, коли я це перевірю?..
Запалили свічки, і мосьє Валорб тут же вказав на те, що вікно лише до середини було загороджене скринею, та, крім того, вона була не надто щільно притиснута до рами.
— Скриня стоїть так близько біля вікна, що без гуркоту її не зрушиш, — заперечив мосьє де Дре.
— А куди виходить це вікно?
— У внутрішній дворик.
— А під вами є ще поверх?
— Два поверхи, але на рівні кімнат для прислуги встановлені ґрати з дрібними вічками, що відгороджують їх від дворика. Ось чому в нас так мало світла.
До того ж, коли відсунули скриню, виявилося, що вікно зачинене, а цього не могло бути, якби хтось проліз у кімнату зовні.
— Хіба що цей «хтось» вийшов через нашу спальню, — зауважив граф.
— Але в такому разі вона не була б замкнена на засувку.
Комісар на хвилю замислився, потім, обернувшись до графині, запитав:
— Мадам, чи було відомо у вашому середовищі, що ви збиралися вдягнути це кольє вчора ввечері?
— Звісно, я цього не ховала. Але ніхто не знав, що ми замикаємо його в цьому кабінеті.
— Ніхто?
— Ніхто... Хіба що...
— Прошу вас, мадам, уточніть. Ця деталь — одна з найважливіших.
— Я подумала про Анрієтту, — сказала графиня чоловікові.
— Анрієтта? Вона знає про це не більше за інших.
— Ти впевнений?
— Хто ця дама? — запитав мосьє Валорб.
— Моя подруга з монастиря; зі своєю сім’єю вона порвала стосунки, щоб вийти заміж за чоловіка простого роду, мало не робітника. По чоловіковій смерті я взяла її разом зі сином до себе, умеблювала їм квартирку в цьому будинку.
І докинула зніяковіло:
— Вона надає мені деякі послуги. Руки у неї золоті.
— На якому поверсі вона живе?
— На нашому, недалеко звідси... в кінці коридору... До речі, здається... вікно її кухні...
— Виходить на цей дворик, чи не так?