Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 18)

— По-перше, майже в усіх особняках такої доби є вікна з кватирками. І потім, так мало бути, інакше крадіжку просто годі пояснити.

— Кватирка таки є, але ж вона зачинена, так само, як вікно. Ніхто на неї й уваги не звернув.

— Це помилка. Якби її оглянули, то виявили б, що її відчиняли.

— Але як?

— Припускаю, що цю кватирку, як зазвичай, можна відчинити за допомогою плетеного металевого дроту, на кінці якого є кільце, чи не так?

— Так.

— І це кільце висіло між віконною рамою та креденцем?

— Так, але я не розумію...

— Ось. Через щілину, зроблену у вікні, легко було просунути залізну паличку з гачком на кінці, підчепити кільце, натиснути й відчинити кватирку.

Граф засміявся:

— Чудово! Браво! Як легко ви все розклали! Але забули, любий друже, лише про одне: у вікні не було щілини.

— Була.

— Облиште, ми б побачили її.

— Щоби побачити, треба придивитися, але ніхто цього не зробив. Щілина є, практично унеможливлено, що її не було між склом і китом... звісно, по вертикалі.

Граф устав, украй схвильований. Нервовим кроком він двічі-тричі пройшовся по вітальні й, підійшовши до Флоріані, мовив:

— Із того дня там нагорі нічого не змінилося... ніхто більше не входив у цей кабінет.

— У такому разі, мосьє, ви можете переконатися самі, що моє пояснення правдиве.

— Воно не збігається ні з одним фактом, встановленим слідством. Ви нічого не бачили, нічого не знаєте і стверджуєте протилежне всьому тому, чому ми були свідками і що нам відомо.

Флоріані, ніби не помітивши роздратування графа, сказав, посміхаючись:

— Боже мій, мосьє, я просто намагаюся побачити все, як є, не більше. Якщо помиляюся, доведіть це.

— Доведу, і то не відкладатиму... Врешті-решт, зізнаюся, ваша самовпевненість...

Мосьє де Дре пробурмотів ще кілька слів, потім раптом попрямував до дверей і вийшов.

Після чого не прозвучало ні слова. Всі застигли в напруженому очікуванні, як ніби справді ось-ось повинна була відкритися частка істини. І всією своєю вагою нависла тиша.

Нарешті у двернині постав граф. Він був блідий і напрочуд збуджений. Тремтячим голосом пан де Дре сказав своїм друзям:

— Даруйте мені... відкриття, що зробив пан Флоріані, такі несподівані... ніколи б не подумав...

Дружина, згораючи від нетерпіння, перебила його:

— Говори... благаю тебе... що там?

— Щілина є... — пробурмотів він, — точно в зазначеному місці... вздовж шибки.

Раптом він схопив кавалера за руку і звернувся до нього наказовим тоном:

— А тепер, мосьє, продовжуйте... я визнаю, що досі ви мали слушність; але тепер, не все ще скінчено... відповідайте... як воно по-вашому все було?

Флоріані тихенько вивільнився і за секунду мовив:

— Так-от, по-моєму, сталося ось що: людина, знаючи, що мадам де Дре поїде на бал і вдягне кольє, перекинула місток, поки вас не було. Спостерігаючи за вами через вікно, він побачив, як ви ховаєте коштовність. Щойно ви пішли, зловмисник вийняв шибку і потягнув за кільце.

— Припустимо, але відстань завелика для того, щоб він зміг через кватирку дотягнутися до ручки вікна.

— Якщо він не зміг відчинити вікно, значить, проліз через кватирку.

— Неможливо: таких худющих чоловіків, щоб пролізти через цю кватирку, не буває.

— Значить, це не чоловік.

— Як!

— Звичайно. Якщо отвір завузький для чоловіка, отже, це була дитина.

— Дитина!

— А чи не говорили ви, що у вашої подруги Анрієтти був син?

— Таки-так... син, якого звали Рауль.

— Цілком імовірно, що Рауль і скоїв крадіжку.

— Як ви це доведете?

— Як доведу? .. Доказів не бракує... Ось, наприклад...

Він замовк і на кілька секунд задумався. Потім продовжив:

— Ось, наприклад, цей місток... важко повірити, що дитина могла принести його звідкись і забрати так, щоб ніхто цього не помітив. Хлопчина, мабуть, використовував те, що було під рукою. У ніші, де Анрієтта готувала їжу, напевно висіли дошки, на які складали каструлі.

— Дві дошки, якщо пам’ять мене не зраджує.

— Треба перевірити, чи справді ці дошки прикріплені до дерев’яних опор, які їх підтримують. Коли ж ні, нам буде дозволено припустити, що дитина відчепила їх, потім зв’язала одну з одною. А що в кімнаті була плита, то ми, можливо, знайдемо і загрібачку, якою він, судячи з усього, скористався, відчиняючи кватирку.

Граф мовчки вийшов, але, на відміну від попереднього разу, присутні не відчули ні найменшого хвилювання перед невідомістю. Вони знали, знали абсолютно точно, що припущення Флоріані справедливі. Від нього виходила така непохитна впевненість, що, здавалося, він, переходячи від одного факту до іншого, не версію вибудовує, а викладає справжні події, які неважко буде перевірити з часом.

І ніхто не здивувався, коли граф, своєю чергою, оголосив:

— Це й справді дитина, все підтверджується.

— Ви бачили дошки... загрібачку?

— Бачив... дошки відкріплені... загрібачка ще там.

Мадам де Дре-Субіз вигукнула:

— Це він... Ви, напевно, хочете сказати, що це його мати. Анрієтта і є єдина винуватиця. Вона змусила свого сина...

— Ні, — заперечив кавалер, — мати тут ні до чого.

— Облиште! Вони жили в одній кімнаті, дитина не могла нічого зробити потай від Анрієтти.

— Вони жили в одній кімнаті, але сталось усе в сусідньому приміщенні, вночі, коли мати спала.

— А кольє? — запитав граф. — Його могли знайти в речах хлопчини.

— Вибачте! Він виходив з дому. Того самого ранку, коли ви застали його за робочим столом, він уже повернувся зі школи, і, можливо, правосуддю, замість витрачати енергію на допити невинної матері, варто було би спрямувати свої таланти на пошуки кольє там, у дитячому столі, серед шкільних підручників.

— Нехай так, але хіба дві тисячі франків, які Анрієтта отримувала щороку, не найкращий доказ її спільництва?

— Якби вона була спільницею, навіщо було їй дякувати вам за ці гроші? І крім того, за нею адже стежили, чи не так? Тоді як хлопець був вільний і міг спокійнісінько дістатися до найближчого містечка, змовитися там з якимось перекупником і віддати йому за мізерну ціну один, іноді два діаманти... за однієї умови: гроші слід надіслати з Парижа, тоді на наступний рік усе повториться.

Незрозуміле відчуття незручності скувало Дре-Субізів та їхніх гостей. І справді, в тоні й позі Флоріані було щось інше, ніяк не пов’язане з тією самовпевненістю, яка зі самого початку так дратувала графа. У них була іронія, й іронія радше ворожа, ніж дружня, якою вона повинна була би бути.

Граф підкреслено розсміявся:

— Я в захваті від того, як ви спритно все це упорали! Мої вітання! Яка багата уява!