Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 19)
— О ні, ні, — заперечив Флоріані серйозніше, — я нічого не уявляв, я викладав події, які напевно відбувалися так, як кажу.
— Що ви про них знаєте?
— Те, що ви самі розповіли. Уявляю собі життя матері й дитини там, в далекій провінції; мати захворює, дитина придумує всілякі хитрощі, викручується, щоби продати камінчики, аби врятувати матір або принаймні полегшити останні миті її життя. Хвороба її забирає. Вона помирає. Минають роки. Дитина виростає, доходить літ. І тоді... але цього разу я готовий визнати, що даю волю уяві — припустимо, що ця людина відчуває потребу повернутися в ті місця, де жила в дитинстві, побачити їх знову, подивитися на тих, хто підозрював, звинувачуючи його мати... уявляєте собі, який гострий інтерес могла пробудити в ньому подібна зустріч у старому будинку, де розгорталися перипетії цієї драми?
Його слова кілька секунд звучали в напруженій тиші, а на обличчях мосьє і мадам Дре-Субіз було написано відчайдушне бажання зрозуміти й разом з тим страх, тривога від того, що вони їх зрозуміють.
— Хто ж ви все-таки, мосьє? — прошепотів граф.
— Я? Кавалер Флоріані, з яким ви познайомилися в Палермо і якого з добрості неодноразово запрошували до себе.
— Тоді що означає ця історія?
— О! Нічогісінько! З мого боку це просто гра. Я намагаюся уявити собі, з якою радістю син Анрієтти, якщо він усе ж існує, сказав би вам, що лише він сам був винен і скоїв крадіжку тільки тому, що його мати була нещасна, боялася втратити місце... прислуги, яке тримало її якось на цьому світі, та ще тому, що дитина страждала, дивлячись на бідолашну матір.
Він говорив зі стриманим хвилюванням, підвівшись і нахилившись до графині. Жодного сумніву бути не могло. Кавалер Флоріані був не хто інший, як син Анрієтти. Усе в його поведінці, словах кричало про це. Утім, щоб його впізнали — чи не в цьому полягав його очевидний намір, навіть примха?
Граф зніяковів. Як поводитися з цим завзятцем? Задзвонити йому? Влаштувати скандал? Викрити того, хто колись пограбував його? Але це було так давно! І хто ж повірить у цю безглузду історію про дитину-грабіжника? Ні, краще вже залишити все як є, вдавши, що ти не втямив справжнього сенсу сказаного. І граф, підійшовши до Флоріана, весело мовив:
— Ваша цікава історія вельми мене потішила. Запевняю вас, вона мене просто захопила. Але, як по-вашому, що сталося з цим милим юнаком, цим зразковим сином? Сподіваюся, на такому славному шляху він не зупинився.
— О! Звичайно, ні.
— Ще б пак! Після такого дебюту! У шість років потягнути кольє королеви, знамените кольє, про яке мріяла Марія-Антуанетта!
— І потягнути його, — зауважив Флоріані, — вступивши у гру з графом, потягнути, не набравшись жодного лиха, так, що нікому і в голову не спало оглянути шибки або здогадатися, що підвіконня занадто чисте, бо ж він витер його, щоб не залишилося слідів на шарі пилу... Погодьтеся, що дитині його віку могло в голові заморочитися. Чи так уже це просто? Невже треба було лише захотіти простягнути руку?.. Так, він захотів...
— І простягнув руку.
— Обидві руки, — докинув кавалер зі сміхом.
Граф здригнувся. Яку таємницю приховував так званий Флоріані? Яким незвичайним було, напевно, життя цього авантюриста, в шість років геніального злодія, який сьогодні в пошуках витонченої насолоди або, більше того, щоб задовольнити почуття злостивості з’явився в будинок своєї жертви, щоб кинути їй виклик, вступивши сміливо, шалено і тим не менш зберігши коректність ґалантного візитера!
Флоріані підвівся й підійшов попрощатися до графині. Вона мало не сахнулася. Він посміхнувся:
— О! Мадам, ви боїтеся! Невже я настільки переграв у цій маленькій комедії, зображуючи салонного чаклуна?
Вона запанувала над собою й відповіла з такою ж злегка глузливою невимушеністю:
— Анітрохи, мосьє. Навпаки, легенда про доброго сина мене дуже зацікавила, і я щаслива, що моє кольє започаткувало настільки блискучу кар’єру. Але чи не вважаєте ви, що син цієї... жінки, Анрієтти, по суті, йшов за своєю натурою?
Він здригнувся, відчувши, що його зачепили, й відказав:
— Я в цьому переконаний і навіть уважаю, що якби не була його натура серйозною, він би до неї збайдужів.
— Це ще чому?
— Бачите, камінці виявилися здебільшого підробними. Справжніми були тільки діаманти, куплені в англійського ювеліра, інші ж власники продавали їх по одному, коли цього вимагали суворі життєві обставини.
— І все ж це було кольє королеви, мосьє, — чванькувато відказала графиня, — а цього, як мені здається, не міг зрозуміти син Анрієтти.
— Він, мабуть, зрозумів, мадам, що, підробне чи теперішнє, це кольє служило для того, щоб виставляти його напоказ, було чимось на кшталт вивіски.
Мосьє де Дре спалахнув, але дружина його випередила.
— Мосьє, — сказала вона, — якщо у людини, на яку ви натякаєте, є бодай крапля совісті...
Вона замовкла, спокійний погляд Флоріані збентежив її.
— Якщо у цієї людини є бодай крапля совісті...
Вона відчула, що нічого не допне, так висловлюючись, і, переборовши себе, упокоривши свій гнів і обурення, але й далі тремтячи від приниження, майже ввічливо продовжила:
— Мосьє, легенда свідчить, що, заорудивши в свої руки кольє королеви, Рето де Вілетт разом з Жанною Валуа повиймали з нього всі діаманти, але не наважилися зачепити оправу. Він зрозумів, що алмази — лише прикраса, аксесуар та й годі, а головне у виробі — його оправа, справді мистецький витвір, і де Вілетт зберіг її. Ви думаєте, людина, про яку ми говоримо, теж це зрозуміла?
— Не сумніваюся, що оправа збереглася. Дитина не продала її.
— Так ось, мосьє, якщо вам пощастить зустрітися з хлопцем, скажіть йому, що він не має права зберігати одну з тих реліквій, що є власністю і становлять славу деяких сімей, і хоча йому вдалося вирвати камінці з кольє королеви, воно все одно належить роду Дре-Субіз. Це надбання нашої сім’ї, таке ж, як прізвище та честь.
Кавалер відповів просто:
— Це я йому скажу, мадам.
Потім вклонився їй, попрощався з графом, з іншими і вийшов.
За чотири дні мадам де Дре виявила на столі в спальні червону скриньку з гербом кардинала. Відчинила її. Це було «Кольє королеви, що потрапило в рабство».
Але що в житті людини, яка живе за законами єдності та логіки, все повинно служити одній і тій самій меті, а невелика реклама ніколи не зашкодить, то другого дня в «Écho de France» було опубліковано таке сенсаційне повідомлення:
«Кольє королеви, знамениту дорогоцінну реліквію, вкрадену колись у сім’ї де Дре-Субіз, знайшов Арсен Люпен. Він похопився повернути його законним власникам. Не можна не захопитися настільки делікатним і лицарським учинком».
Червова сімка
Мені часто ставлять природно виникле запитання: як я познайомився з Арсеном Люпеном?
Ніхто не сумнівається, що ми знайомі. Відомі мені подробиці життя цього химерника, достовірні відомості, що їх я наводжу, інтерпретація деяких його вчинків, про які судили лише за зовнішніми проявами, не вникаючи в їхні приховані причини і таємний механізм, — усе це доводить, що ми з ним якщо не близькі друзі, що за того приватного життя, яке провадив Арсен Люпен, було б неможливо, то в кожному разі давні знайомі, що довіряють один одному.
Але як я познайомився з ним? Чому мені було учинено повагу і зроблено його біографом? Мене, а не когось іншого?
Відповідь проста: тільки випадок визначив цей вибір, і моєї заслуги тут нема. Випадком я став у нього на дорозі. Зовсім випадково я виявився причетним до однієї з найдивніших та найзагадковіших його пригод і так само випадково став актором у драмі, що поставив цей чудовий режисер, таємничій і заплутаній драмі, багатій на стільки перипетій, що тепер, збираючись розповісти про них, я почуваюся трохи розгубленим.
Перший акт розігрували тієї горезвісної ночі з 22 на 23 червня, ночі, яку перетирали всі на язиках. Що ж до мене, то вважаю за необхідне відразу ж зробити застереження: не надто нормальну свою поведінку в тих обставинах я можу приписати лише цілком незвичайній налаштованості розуму, в якій я перебував, повернувшись додому. Ми з друзями обідали в ресторані «Каскад» й увесь вечір, покурюючи, слухаючи циганський оркестр, який грав меланхолійні вальси, говорили тільки про злочини і грабежі, моторошні й темні історії.
А вони, як відомо, не вельми схиляють до доброго сну.
Сен-Мартени поїхали на автомобілі. А ми зі Жаном Даспрі, — милий, безтурботний Даспрі, за шість місяців по тому йому судилося загинути в Марокко за таких трагічних обставин — одне слово, ми з Даспрі вертали додому пішки темної і прохолодної ночі. Коли підійшли до опрічного будиночка на бульварі Майо, де я жив уже рік з моменту приїзду в Нейї, він запитав:
— А вам ніколи не буває тут страшно?
— Ну, от іще!
— Господи, та ж цей будиночок такий відрубний! Сусідів нема... пустирі... Скажу вам чесно, хоч я не з боягузливих, однак...
— Авжеж, ви не боягуз, а веселун!
— О! Я сказав про це просто так, між іншим. Сен-Мартени вплинули на мене своїми розповідями про грабіжників.
Потиснувши мені руку, Даспрі пішов. А я дістав ключ і відчинив двері.
— Отакої! Антуан забув запалити мені свічку, — прошепотів я.
І відразу ж згадав: Антуана в будинку нема, я відпустив його.
Тієї ж миті темрява і тиша стали мені неприємні. Навшпиньки, мерщій я піднявся в спальню та, проти звичаю, повернув ключ у замку, потім замкнув двері на засув і запалив свічку.