Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 21)

— Гаразд, — відказав я. — Скільки часу вам знадобиться?

— О! Хвилини зо три, не більше. За три хвилини я повернуся до вас.

Я вийшов з кімнати. Внизу дістав годинник. Спливла хвилина. Дві хвилини... Але що ж мене так гнітить? Чому ці миті здаються мені такими урочистими?

Дві хвилини з половиною... Дві хвилини три чверті... І раптом тріснув постріл.

Перескакуючи через сходинки, я кількома стрибками вискочив нагору й увійшов. Крик жаху вирвався у мене з грудей.

Посеред зали нерушно, на лівому боці, лежав чоловік. Із його голови текла кров, змішана зі шматочками мозку. Біля долоні лежав ще повитий димом револьвер.

Тіло пересмикнулося в конвульсії, і все скінчилося.

Але ще сильніше, ніж ця жахлива картина, мене вразило інше, те, через що я не покликав одразу ж на допомогу, не впав на коліна, щоби перевірити, чи дихає ця людина. За два кроки від неї на підлозі лежала червова сімка!

Я підняв карту. На семи гострих кінцях червоних значків були дірочки...

За пів години прибув комісар поліції Нейї, потім судово-медичний експерт, а слідом за ними — начальник поліцейського управління пан Дюдуї. Звісно, я намагався не торкатися трупа. Ніщо не могло стати на заваді належному обстеженню.

Огляд тривав недовго, тим більше, що спочатку не знайшли нічого або майже нічого. У кишенях мерця — жодних документів, на одязі — жодного імені, на білизні — жодних ініціалів. Коротше кажучи, жодного показника, за яким можна було б встановити його особу. І в залі все залишалося як воно було завжди. Меблі не зрушені, всі предмети на звичних місцях. Однак не прийшов же сюди цей незнайомець з єдиною метою накласти на себе руки, вирішивши, що мій будинок куди кращий для самогубства, ніж будь-який інший! Напевно якась причина штовхнула його на цей відчайдушний крок, і цією причиною стала нова обставина, що її він виявив за ті три хвилини, котрі залишався на самоті.

Який факт? Що він побачив? Чим був вражений? Що за жахлива таємниця відкрилася йому? Вгадати було неможливо.

Але в останній момент сталося те, що здалося нам надзвичайно важливим. Коли двоє поліціянтів нахилилися для того, щоб підняти труп і покласти його на ноші, вони помітили, що ліва долоня, досі прихована від очей і стиснута в кулак, розтулилась і з неї випала зіжмакана візитка.

На ній було написано: Жорж Андерматт, 37, вулиця де Беррі.

Що б це значило? Жорж Андерматт був відомим паризьким банкіром, засновником і президентом Металургійного банку, значно впливав на розвиток металообробної промисловості Франції. Він жив на всю губу, мав поштовий вагон, автомобіль, скакових коней. На прийняття в його будинку сходилося повно людей, а мадам Андерматт славилася витонченістю і красою.

— Може, так звали небіжчика? — прошепотів я.

Начальник поліції нахилився до нього.

— Це не він. У мосьє Андерматта бліда шкіра і є трохи сивини.

— Але тоді до чого тут ця картка?

— У будинку є телефон, мосьє?

— Так, у передпокої. Ходімо, я вас проведу.

Поліціянт погортав довідник і попросив з’єднати його з номером 415-21.

— Пане Андерматт удома? Будьте люб’язні, перекажіть йому, що пан Дюдуї просить його мерщій прибути за адресою: бульвар Майо, 102. Терміново.

За двадцять хвилин мосьє Андерматт виходив зі свого автомобіля. Йому виклали причини, через які знадобилася його присутність, а потім підвели до трупа.

Обличчя його на секунду спотворилося від хвилювання, потім тихим голосом, наче знехотя, він вимовив:

— Етьєн Варен.

— Ви були з ним знайомі?

— Ні... себто я його знав... але тільки в обличчя. Його брат…

— У нього є брат?

— Так, Альфред Варен... Колись він приходив до мене просити... вже не пам’ятаю, що саме...

— Де він живе?

— Брати жили разом... на вулиці Прованс, здається.

— І ви не здогадуєтеся про причину, яка штовхнула його на самогубство?

— Аніскілечки.

— Але чому ваша картка опинилася у нього в руці?.. Картка з вашою адресою.

— Тут я нічого не розумію. Очевидно, це випадковість, яку пояснить слідство.

Цікава випадковість, нічого не скажеш, подумав я і відчув, що в усіх присутніх склалося таке саме враження.

Наступного дня думка ця промайнула в газетах, її ж висловлювали і ті з моїх друзів, з якими я обговорював приключку. Серед загадок, які ускладнювали справу, — по тому, як знайшлися дві червові сімки зі сімома проколами, що так вразили всіх, а в моєму будинку сталися дві однаково таємничі події, — ця візитка здавалася відкриттям, які обіцяють пролити хоч трохи світла на те, що трапилося. Через неї можна було докопатися до істини.

Але всупереч очікуванням мосьє Андерматт жодних пояснень не дав.

— Я розповів усе, що мені відомо, — повторював він. — Що від мене ще треба? Я більше за інших здивований, що тут знайшли цю картку, і так само, як усі інші, чекаю, коли з’ясують дану обставину.

Але цього не сталося. Слідство встановило, що брати Варени, швейцарці з походження, під різними іменами вели бурхливе життя, відвідували кишла, підтримували контакти з бандою іноземців, які перебували під поліцейським наглядом і зникли після серії пограбувань, — згодом було встановлено, що вони причетні до цих злочинів. У будинку № 24 на вулиці Прованс, де брати Варени справді жили шість років тому, про їхню подальшу долю нічого не було відомо.

Зізнатися, справа здавалася мені такою заплутаною, що я абсолютно не вірив ув успіх розслідування і намагався зовсім не думати про нього. Але Жан Даспрі, з яким я тоді часто зустрічався, навпаки, з кожною дниною дедалі більше захоплювався.

І саме він показав мені в одній іноземній газеті замітку, що її передруковувала й коментувала вся преса:

«Незабаром при Імператорові відбудуться перші випробування підводного човна, який зробить революцію в характері майбутніх морських боїв. Місце випробувань зберігатиметься в таємниці до останньої хвилини. Витік інформації дав нам змогу встановити назву човна: «Червова сімка»».

Сімка черв’яків? Чи випадковий такий збіг? Чи нема якого зв’язку між назвою субмарини і згаданими подіями? Але якого роду зв’язку? Те, що сталося тут, не могло мати жодного стосунку до того, що відбувається там.

— Звідки вам знати? — заперечував мені Даспрі. — Найнезрівнянніші факти часто пояснюються однією і тією ж причиною.

За день до нас дійшов інший відгук:

«Припускають, що конструкцію підводного човна «Червова Сімка», випробування якого пройдуть найближчим часом, розробили французькі інженери. Ці інженери, які марно шукали підтримки у своїх співвітчизників, імовірно, звернулися потім, — але також безуспішно, — до англійського адміралтейства. Ми повідомляємо ці новини, не ручаючись за їхню правдивість».

Я не вважаю за можливе довго зупинятися на фактах надзвичайно делікатного розбору, що викликали, пам’ятається, велике хвилювання. Однак тепер, коли будь-яка небезпека ускладнити ситуацію усунена, мені все ж необхідно розповісти про статтю в «Écho de France», що наробила свого часу багато галасу і внесла у справу про Червову сімку, як її називали, деяку ясність... і нову плутанину.

Наводжу статтю за підписом Сальватора у тому вигляді, в якому вона опублікована:

«Справа про Червову сімку. Завіса таємниці трохи відгорнулася.

Висловимося коротко. Десять років тому гірничий інженер Луї Лякомб, бажаючи покласти свій час і статки на дослідження, якими займався, пішов у відставку і зняв на бульварі Майо, № 102, будиночок, що незадовго до цього побудував і оздобив італійський граф. Завдяки посередництву двох людей, братів Варенів із Лозанни, один з яких асистував йому при проведенні дослідів, готуючи їх, а інший шукав для нього кредиторів, Луї Лякомб познайомився з паном Жоржем Андерматтом, який тільки-но заснував Металургійний банк.

По кількох зустрічах йому вдалося зацікавити останнього проєктом підводного човна, над яким він працював, і було вирішено, що тільки-но винахід цілком розроблять, пан Андерматт застосує свій вплив і спробує домогтися від Міністерства морського флоту дозволу на серію випробувань.

Два роки Луї Лякомб регулярно бував у будинку Андерматта, виставляючи банкірові перед очі удосконалення, які він впроваджував у конструкцію; так тривало до того дня, коли, задоволений своєю роботою (нарешті-бо був знайдений остаточний варіант), інженер попросив мосьє Андерматта зробити те, що той обіцяв.

Того дня Луї Лякомб обідав у будинку Андерматта. Увечері, десь о пів на дванадцяту, він пішов. Відтоді його більше не бачили.

Якщо перегорнути газети того часу, то можна натрапити на повідомлення про те, що сім’я молодого інженера звернулася за допомогою до правосуддя і що прокуратура запіклувалася. Але ні до чого певного це не привело, і врешті зійшлися на тому, що Луї Лякомб, який мав славу чудасія й фантазера, просто подався в подорож, не попередивши нікого.

Повіримо в це припущення... хоча воно і неправдоподібне. Але виникає питання, що має першорядне значення для нашої країни: що сталося з кресленнями субмарини? Чи не прихопив їх Луї Лякомб зі собою? Чи не знищені вони, бува?

Вельми серйозне розслідування, до якого ми вдалися, показало, що креслення ці наявні. І, з’ясувалося, що вони — у братів Варенів. Чому? Встановити це остаточно нам поки не вдалося, точно так само нам невідомо, чому вони не намагалися мерщій їх спекатися. Боялися, що виникне питання: як вони до них потрапили? В усякому разі таке побоювання утримувало їх недовго, і ми цілком певно можемо стверджувати таке: кресленнями Луї Лякомба володіє іноземна держава, і ми маємо змогу опублікувати листування між братами Варенами і представником згаданої держави з цього приводу. Нині «Червову сімку», що винайшов Луї Лякомб, зібрали наші сусіди.