Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 22)

Чи задовольнить дійсність оптимістичні очікування тих, хто був причетний до цього зрадництва? У нас є підстави сподіватися на зворотне, і хотілося б вірити, що майбутня подія нас не розчарує».

До цього тексту був доданий постскриптум:

«Останнє повідомлення. — Сподівалися ми слушно. Наші особливі інформатори дозволяють повідомити, що випробування «Червової сімки» виявилися незадовільними. Цілком можливо, що у кресленнях, які передали брати Варени, не вистачало останнього матеріалу, котрий приніс Луї Лякомб панові Андерматту того вечора, коли він зник, — матеріалу, необхідного для розуміння проєкту в цілому, щось на кшталт резюме, в якому містяться остаточні висновки, розрахунки й вимірювання, закладені в інших паперах. Без цього документа креслення як би невикінчені; так само як без креслень сам цей документ не потрібен.

Таким чином, ще є час діяти і повернути те, що нам належить. У цій делікатній справі ми неабияк покладаємося на допомогу пана Андерматта. Він напевно вважатиме своїм обов’язком пояснити незрозумілу поведінку, якої тримався від самого початку. Пан Андерматт не тільки розповість, чому приховав те, що йому було відомо в момент самогубства Етьєна Варена, а й не збуде мовчанням причину, що спонукала його ніколи нікому не розповідати про зникнення паперів, хоча про це він знав. Також пан Андерматт пояснить, чому шість років погоджені з ним агенти стежили за братами Варенами.

Ми чекаємо від нього не слів, а справи. Коли ж ні...».

Загроза була грубою. Але в чому вона полягала? Яким засобом для залякування Андерматта розпоряджався Сальватор, автор статті... людина з вигаданим прізвищем?

Хмара репортерів накинулася на банкіра, але у відповідь на ультиматум той у десяти інтерв’ю виказав цілковите презирство до загрози. На що кореспондент «Écho de France» відреагував такими трьома рядками:

«Хоче того пан Андерматт чи ні, але віднині він є нашим помічником в авантурі, котру ми зачали».

Того дня, коли з’явилася ця репліка, ми з Даспрі обідали разом. Увечері, розклавши газети на столі, обговорювали справу, аналізували її усіма сторонами і були роздратовані до межі, немов подорожні, які бредуть невідомо куди в темряві й раз у раз натрапляють на одні й ті самі перешкоди.

І раптом, хоча слуга не доповідав і дзвінок не дзвонив, відчинилися двері й увійшла дама під густою вуаллю.

Я миттю встав і підійшов до неї.

— Це ваш будинок, мосьє? — запитала вона.

— Так, мадам, але зізнаюся...

— Хвіртка, що виходить на бульвар, виявилася незамкненою, — зауважила вона.

— А двері в передпокої?

Вона не відповіла, і я подумав, що їй довелося обійти будинок і піднятися затильними сходами. Отже, вона знала, як пройти?

Запанувало ніякове мовчання. Вона подивилася на Даспрі. За інерцією, як зробив би це в будь-якій вітальні, я відрекомендував його. Потім попросив даму сісти і викласти мету її візиту.

Незнайомка зняла вуаль, і я побачив, що вона брюнетка з доладними рисами обличчя, може, й не красуня, але, в кожнім разі, на диво чарівна жінка, що випливало здебільшого від її очей, серйозних і сумних.

— Я мадам Андерматт, — сказала вона просто.

— Мадам Андерматт! — повторив я, досі дивуючись.

І знову — мовчання, але ось вона заговорила тихим голосом, дедалі більше спокійніша:

— Прийшла я з приводу відомої вам справи. Подумала, що, можливо, зможу отримати від вас які-небудь відомості...

— Боже мій, мадам, я знаю про все це щонайбільше стільки, скільки пишуть у газетах. Коли ваша ласка, скажіть точніше, чим я можу вам прислужитися.

— Я не знаю... Не знаю...

Тільки тоді я помітив, що її спокій удаваний, а самовладання є тільки подобою, за якою ховається страшенна розгубленість. І ми замовкли, почуваючись однаково незручно.

Але Даспрі, який увесь цей час спостерігав за гостею, підійшов до неї і сказав:

— Ви дозволите, мадам, поставити вам кілька питань?

— О так! — вигукнула вона. — Так я зможу все розповісти.

— Ви будете говорити... хоч би які питання вам ставили?

— Так, хоч би які.

Він подумав і сказав:

— Ви знали Луї Лякомба?

— Так, через чоловіка.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Коли він з нами вечеряв.

— Того вечора ніщо не могло навести вас на думку, що ви його більше не побачите?

— Ні. Він справді згадав про подорож до Росії, але просто так, мимохідь!

— Значить, ви вважали, що побачите його знову?

— Через день за обідом.

— І як ви пояснюєте його зникнення?

— Я ніяк не можу його пояснити.

— А мосьє Андерматт?

— Без поняття.

— І все ж...

— Не питайте мене про це.

— Стаття в «Écho de France», здається, натякає...

— Вона натякає на те, що брати Варен мають якийсь стосунок до цього зникнення.

— Ви теж так думаєте?

— Так.

— На чому ґрунтується ваше переконання?

— Коли Луї Лякомб ішов від нас, у руці він тримав течку з усіма паперами, що стосуються його проєкту. За два дні мій чоловік зустрічався з одним із братів Варенів, з тим, що живий, і під час цієї зустрічі чоловік отримав доказ того, що папери в руках братів.

— І він їх не видав поліції?

— Ні.

— Чому?

— Тому що в течці, крім паперів Луї Лякомба, лежало дещо інше.

— Що?

Вона зніяковіла, зібралася відповісти, але врешті воліла мовчати. Даспрі правив далі.

— Ось, значить, яка причина, що змусила вашого чоловіка не звертатися в поліцію і встановити стеження за братами. Він сподівався повернути папери і разом з ними те, інше... щось компромітовне, чим скористалися брати, щоб впливати на нього, шантажувати...

— Його... і мене.

— О! Вас також?

— Здебільшого мене.

Вона вимовила ці слова глухим голосом. Даспрі подивився на мадам Андерматт, пройшовся кімнатою і знову повернувся до неї:

— Ви писали Луї Лякомбові?

— Звичайно... мій чоловік був пов’язаний...

— Ви не писали Луї Лякомбові... інших листів, окрім офіційних? Даруйте в’їдливість, але мені необхідно знати всю правду. Писали ви інші листи?