Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 24)
Яка чарівна безцеремонність! Мій кореспондент, здається, навіть не сумнівається в моїй згоді! Але ні за що на світі я не хотів би розчарувати його або відповісти невдячністю на довіру.
О восьмій, тільки-но пішов мій слуга, якому я подарував квиток у театр, прибув Даспрі. Я показав йому телеграму.
— І що? — запитав він.
— Як що? Я залишу ґрати в сад відчиненими, щоби можна було увійти.
— А самі підете?
— Ні за що на світі.
— Але ж вас просять...
— Мене просять зберігати таємницю. Я її збережу. Але мені шалено хочеться побачити, що станеться.
Даспрі розсміявся:
— Чесно кажучи, ви маєте слушність, я теж залишаюся. Мені здається, нудьгувати не доведеться.
Його перервав дзвінок.
— Вони вже тут? — пробурмотів він. — На двадцять хвилин раніше! Не може бути.
Із передпокою я потягнув за мотузку, що відчиняла хвіртку. Жіноча фігура перетнула сад: мадам Андерматт.
Вона, мабуть, була чимось вражена і, задихаючись, мовила:
— Мій чоловік... він іде... у нього зустріч... йому повинні віддати листи...
— Як ви про це дізналися? — запитав я.
— Випадково. З послання, яке мій чоловік отримав під час вечері.
— Телеграма?
— Телефонограма. Слуга передав її мені помилково. Чоловік одразу ж відібрав її у мене, але було вже пізно... я прочитала.
— Ви прочитали...
— Приблизно таке: «Сьогодні увечері, о дев’ятій будьте на бульварі Майо з документами стосовно справи. В обмін — листи». Після вечері я піднялася до себе, потім вийшла з дому.
— Нічого не сказавши мосьє Андерматтові?
— Так.
Даспрі зиркнув на мене.
— Що ви про це думаєте?
— Думаю те саме, що і ви. Мосьє Андерматт — один із викликаних супротивників.
— Хто його викликав? І з якою метою?
— А ось це ми скоро дізнаємося.
Я провів їх у велику залу.
У крайньому разі всі троє могли розміститися під навісом біля коминка і сховатися за оксамитовим драпуванням. Влаштувалися. Мадам Андерматт сіла між нами. Крізь просвіти наш погляд охоплював усю кімнату.
Пробило дев’яту. За кілька хвилин скрипнули завіси садової хвіртки.
Зізнаюся, я не міг позбутися дедалі більшої тривоги і гарячкового збудження, що раптом мене взяло. Ще трохи — і мені відкриється таємниця! Загадкова авантюра з дивовижними поворотами, яку я спостерігав уже кілька тижнів, постане нарешті у правдивому світлі, а зараз на моїх очах дійде до вирішальної битви.
Даспрі взяв мадам Андерматт за руку і прошепотів:
— Головне — жодного руху! Що б ви не почули, не побачили, тримайтеся незворушно.
Хтось увійшов. І з незвичайної схожості з Етьєном Вареном я відразу зрозумів, що це його брат Альфред. Та ж важка хода, такий самий землястий колір обличчя, зарослого бородою.
Він увійшов, озираючись із такою тривогою, ніби звик побоюватися пасток, усюди розставлених на його шляху, пасток, на які він має нюх і яких уникає. Потім Варен поглядом окинув кімнату, і мені здалося, що коминок, загороджений оксамитовою запоною, йому явно не сподобався. Він зробив три кроки в наш бік, але якась думка, без сумніву, важливіша за цей намір, відволікла його, він повернув до стіни, зупинився перед мозаїчним портретом старого сивобородого короля з блискучим мечем і, вставши на стілець, довго розглядав його, проводячи пальцем по контуру плечей, обличчя та промацуючи все зображення.
Раптом він зістрибнув зі стільця й відскочив од стіни. Почулися кроки. На порозі постав пан Андерматт.
Банкір скрикнув од подиву:
— Ви! Ви! Це ви мене викликали?
— Я? Де там, — запротестував Варен скрипучим голосом, що нагадав мені голос його брата, — мене змусив прийти сюди ваш лист.
— Мій лист!
— За вашим підписом лист, в якому ви пропонуєте мені...
— Я не писав вам.
— Не писали?!
Варен інстинктивно насторожився, побоюючись, мабуть, не банкіра, а невідомого супротивника, який заманив його в цю пастку. Вдруге погляд Варена звернувся в наш бік, і він кинувся до дверей. Пан Андерматт перегородив йому дорогу.
— Ви куди, Варене?
— Мені не подобаються підозрілі діла, якими тут запахло. Я йду. Прощайте.
— Зачекайте хвилину!
— Послухайте, мосьє Андерматт, не наполягайте, нам нічого сказати один одному!
— Навпаки, багато, і випадок надто вже зручний...
— Дозвольте пройти.
— Ні, ні й ні, ви так не підете.
Вигляд у банкіра був настільки рішучий, що Варен, спасувавши, оступився назад і промимрив:
— Добре, давайте поговоримо, але швидко, і на цьому край!
Мене дивувала тільки одна обставина, й, напевно, двоє людей, які сиділи поруч зі мною, відчували те саме розчарування, що і я. Як могло статися, що тут не виявилося Сальватора? Значить, сам він і не думав втручатися? Хотів зіштовхнути банкіра з Вареном, та й годі? Мені чомусь стало дуже прикро. Самим фактом відсутності Сальватора ця влаштована та здійснена з його волі дуель набувала трагічного забарвлення, властивого подіям, викликаним і підпорядкованим суворому законові фатуму, і сила, що зіштовхнула цих двох людей, здавалася надто вражаючою тому, що діяла звідкись ззовні.
За хвилину пан Андерматт підійшов до Варена впритул, вони стояли лицем до лиця, дивлячись один одному просто в очі.
— Тепер, коли спливли роки і боятися вам уже нема чого, скажіть, будь ласка, чесно, Варене: що ви зробили з Луї Лякомбом?
— Ну і запитання! Звідки мені знати, що з ним сталося!
— Вам це відомо! Відомо! Ви з братом ходили за ним по п’ятах, мало не жили в його будинку, тому самому будинку, де ми зараз перебуваємо. Ви були в курсі всіх його робіт, усіх проєктів. І останнього вечора, Варене, проводжаючи Луї Лякомба до дверей, я помітив дві фігури, які ховалися в тіні. Готовий у цьому заприсягтися.
— І що потім? Кому потрібна ваша клятва?
— Це були ви з братом, Варене.
— Доведіть.
— Але ж найкращий доказ у тому, що за два дні ви самі показували мені папери і креслення, які витягли з портфеля Лякомба, і пропонували купити їх. Як ці папери потрапили до ваших рук?
— Я вам уже говорив, мосьє Андерматт, ми знайшли їх на столі Луї Лякомба вранці наступного дня, коли він зник.
— Неправда.