Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 25)

— Доведіть це.

— Правосуддя могло би довести.

— Чому ж ви не звернулися до правосуддя?

— Чому? О! Чому...

Він замовк, обличчя спохмурніло. А той заговорив знову:

— Бачите, мосьє Андерматт, якби ви бодай на гріш були впевнені у тому, що говорите, вам би, напевно, не завадила незначна загроза з нашого боку...

— Яка загроза? Листи? Хіба ви уявляєте, що я хоч на секунду міг повірити?..

— Якщо ви не повірили в ці листи, навіщо пропонували мені сотні й тисячі за те, щоб я віддав їх вам? І чому відтоді на нас із братом, як на звірів, нацьковували шукачів?

— Хотів повернути креслення, які були мені потрібні.

— Та невже?! Ні, ви це робили через листи. Якби вони потрапили до вас, то ви б нас виказали. Тієї ж миті, варто було лише поступитися!

І він розреготався, але раптом різко обірвав сміх.

— Ну годі. Скільки б ми не торочили одне й те саме, до згоди не дійдемо. Отже, зупинимося на цьому.

— Ні, не зупинимося, — кинув банкір. — А позаяк заговорили про листи, то ви не вийдете звідси, поки не віддасте їх мені.

— Вийду.

— Ні, ні.

— Послухайте, мосьє Андерматт, раджу вам...

— Ви не вийдете.

— А оце подивимося, — сказав Варен із такою люттю, що мадам Андерматт мимоволі тихенько скрикнула.

Варен, видно, почув її і спробував силоміць прокласти собі дорогу. Пан Андерматт різко відштовхнув його. Тоді я помітив, як Варен опустив руку в кишеню піджака.

— Востаннє!

— Спочатку листи.

Варен вихопив револьвер і, цілячись у мосьє Андерматта, сказав:

— Так чи ні?

Банкір різко нахилився.

Тріснув постріл. Револьвер упав.

Я був уражений. Куля просвистіла повз мене! І це Даспрі, вистріливши з пістолета, вибив зброю з рук Альфреда Варена!

Несподівано вставши між противниками, віч-на-віч з Вареном, Даспрі посміювався:

— Вам пощастило, мій друже, неймовірно пощастило. Я цілився в руку, а влучив у револьвер.

Розгублені банкір і Варен остовпіло дивилися на Даспрі.

— Даруйте, мосьє, за те, що втручаюся у справи, що мене не стосуються. Але, правду кажучи, ви надто кепсько граєте свою партію. Дозвольте мені здати карти.

І повернувшись до іншого, сказав: — Граємо ми вдвох, приятелю. І прошу — з відкритими картами. Козир — черва, я ставлю на сімку.

І за три дюйми від свого носа він провів залізною пластинкою, на якій червоніли сім сердечок.

Ніколи ще мені не доводилося бачити такого збурення. Збліднувши, витріщивши очі, з перекошеним від страху обличчям Варен, здавалося, був загіпнотизований фігурою, що постала перед ним.

— Хто ви? — пробурмотів він.

— Я вже сказав: пан, який займається справами, що його не стосуються... але займається він ними впритул.

— Що вам треба?

— Те, що ти приніс.

— Я нічого не приносив.

— Ні, без цього ти б не прийшов. Сьогодні вранці ти отримав листа із запрошенням прийти сюди на дев’яту, і тобі наказано було захопити зі собою всі, що є у тебе, папери. Отже, ти тут. Де ж папери?

У голосі Даспрі, його поведінці з’явилася владність, що збила мене з пантелику, ця зазвичай безтурботна й м’яка людина трималася тепер зовсім інакше.

Абсолютно приборканий Варен показав на одну зі своїх кишень.

— Папери тут.

— Усі?

— Авжеж.

— Усі папери, що ти знайшов їх у портфелі Луї Лякомба і продав майорові фон Лебену?

— Так.

— Копії або оригінали?

— Оригінали.

— Скільки хочеш за них?

— Сто тисяч.

Даспрі розреготався:

— Ти з глузду з’їхав. Майор дав тобі за них лише двадцять. І викинув їх на вітер, бо ж випробування зійшли на пси.

— Кресленнями не зуміли скористатися.

— Це не всі креслення.

— Тоді навіщо вимагаєте їх у мене?

— Мені вони потрібні. Пропоную тобі п’ять тисяч франків. Ні на су більше.

— Десять тисяч. Ні на су менше.

— Згода.

Даспрі підійшов до пана Андерматта.

— Будь ласка, випишіть чек, мосьє.

— Але в мене нема…

— Вашої чекової книжки? Ось вона.

Ошелешений пан Андерматт обмацав книжку, яку простягнув йому Даспрі.

— Справді, моя... Як це вийшло?

— Не марнуйте часу на порожні розмови, прошу вас, дорогий мій мосьє Андерматт, поставте підпис — і все.