Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 25)
— Доведіть це.
— Правосуддя могло би довести.
— Чому ж ви не звернулися до правосуддя?
— Чому? О! Чому...
Він замовк, обличчя спохмурніло. А той заговорив знову:
— Бачите, мосьє Андерматт, якби ви бодай на гріш були впевнені у тому, що говорите, вам би, напевно, не завадила незначна загроза з нашого боку...
— Яка загроза? Листи? Хіба ви уявляєте, що я хоч на секунду міг повірити?..
— Якщо ви не повірили в ці листи, навіщо пропонували мені сотні й тисячі за те, щоб я віддав їх вам? І чому відтоді на нас із братом, як на звірів, нацьковували шукачів?
— Хотів повернути креслення, які були мені потрібні.
— Та невже?! Ні, ви це робили через листи. Якби вони потрапили до вас, то ви б нас виказали. Тієї ж миті, варто було лише поступитися!
І він розреготався, але раптом різко обірвав сміх.
— Ну годі. Скільки б ми не торочили одне й те саме, до згоди не дійдемо. Отже, зупинимося на цьому.
— Ні, не зупинимося, — кинув банкір. — А позаяк заговорили про листи, то ви не вийдете звідси, поки не віддасте їх мені.
— Вийду.
— Ні, ні.
— Послухайте, мосьє Андерматт, раджу вам...
— Ви не вийдете.
— А оце подивимося, — сказав Варен із такою люттю, що мадам Андерматт мимоволі тихенько скрикнула.
Варен, видно, почув її і спробував силоміць прокласти собі дорогу. Пан Андерматт різко відштовхнув його. Тоді я помітив, як Варен опустив руку в кишеню піджака.
— Востаннє!
— Спочатку листи.
Варен вихопив револьвер і, цілячись у мосьє Андерматта, сказав:
— Так чи ні?
Банкір різко нахилився.
Тріснув постріл. Револьвер упав.
Я був уражений. Куля просвистіла повз мене! І це Даспрі, вистріливши з пістолета, вибив зброю з рук Альфреда Варена!
Несподівано вставши між противниками, віч-на-віч з Вареном, Даспрі посміювався:
— Вам пощастило, мій друже, неймовірно пощастило. Я цілився в руку, а влучив у револьвер.
Розгублені банкір і Варен остовпіло дивилися на Даспрі.
— Даруйте, мосьє, за те, що втручаюся у справи, що мене не стосуються. Але, правду кажучи, ви надто кепсько граєте свою партію. Дозвольте мені здати карти.
І повернувшись до іншого, сказав: — Граємо ми вдвох, приятелю. І прошу — з відкритими картами. Козир — черва, я ставлю на сімку.
І за три дюйми від свого носа він провів залізною пластинкою, на якій червоніли сім сердечок.
Ніколи ще мені не доводилося бачити такого збурення. Збліднувши, витріщивши очі, з перекошеним від страху обличчям Варен, здавалося, був загіпнотизований фігурою, що постала перед ним.
— Хто ви? — пробурмотів він.
— Я вже сказав: пан, який займається справами, що його не стосуються... але займається він ними впритул.
— Що вам треба?
— Те, що ти приніс.
— Я нічого не приносив.
— Ні, без цього ти б не прийшов. Сьогодні вранці ти отримав листа із запрошенням прийти сюди на дев’яту, і тобі наказано було захопити зі собою всі, що є у тебе, папери. Отже, ти тут. Де ж папери?
У голосі Даспрі, його поведінці з’явилася владність, що збила мене з пантелику, ця зазвичай безтурботна й м’яка людина трималася тепер зовсім інакше.
Абсолютно приборканий Варен показав на одну зі своїх кишень.
— Папери тут.
— Усі?
— Авжеж.
— Усі папери, що ти знайшов їх у портфелі Луї Лякомба і продав майорові фон Лебену?
— Так.
— Копії або оригінали?
— Оригінали.
— Скільки хочеш за них?
— Сто тисяч.
Даспрі розреготався:
— Ти з глузду з’їхав. Майор дав тобі за них лише двадцять. І викинув їх на вітер, бо ж випробування зійшли на пси.
— Кресленнями не зуміли скористатися.
— Це не всі креслення.
— Тоді навіщо вимагаєте їх у мене?
— Мені вони потрібні. Пропоную тобі п’ять тисяч франків. Ні на су більше.
— Десять тисяч. Ні на су менше.
— Згода.
Даспрі підійшов до пана Андерматта.
— Будь ласка, випишіть чек, мосьє.
— Але в мене нема…
— Вашої чекової книжки? Ось вона.
Ошелешений пан Андерматт обмацав книжку, яку простягнув йому Даспрі.
— Справді, моя... Як це вийшло?
— Не марнуйте часу на порожні розмови, прошу вас, дорогий мій мосьє Андерматт, поставте підпис — і все.