Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 27)

Варен закрив обличчя люто стиснутими кулаками. Потім сказав:

— Що ж, мене добряче обдурили... Залишимо це. Тільки скажіть... одне слово, я хочу знати...

— Слухаю.

— Чи була у схованці... в тій, більшій, шкатулка?

— Була.

— Коли ви прийшли сюди вночі з 22 на 23 червня, вона була ще там?

— Авжеж.

— І в ній лежало?..

— Усе, що сховали туди брати Варени, — вельми симпатична колекція коштовностей, діамантів і перлів, яких згадані брати примудрилися натягати звідусіль, де можна.

— І ви їх забрали!

— Звичайно! Постав себе на моє місце.

— Отже... мій брат укоротив собі віку, виявивши, що шкатулка пропала?

— Можливо. Зникнення вашого листування з майором Лебеном було б недостатньо. Але зникнення шкатулки... Більше нічого не хочеш у мене дізнатися?

— Ще одне: як вас звуть?

— Ти сказав це так, ніби маєш намір взяти реванш.

— Ще б пак! Щастя мінливе. Сьогодні ви перемогли. Завтра...

— Ти?

— Я дуже розраховую на це. Ваше ім’я!

— Арсен Люпен.

— Арсен Люпен!

Ніби хто обухом зацідив Варена, і він захитався. Судячи з усього, ці два слова позбавляли його будь-якої надії.

Даспрі розреготався:

— Ото маєш! Невже ти допускаєш, що таку гарну аферу міг прокрутити який-небудь Дюран або Дюпон? Облиш, будь ласка, для цього потрібен щонайменше Арсен Люпен. А тепер, коли ти все знаєш, малий, іди, готуйся до реваншу. Арсен Люпен чекає на тебе.

І він мовчки виштовхав його на вулицю.

— Даспрі, Даспрі! — покликав я, мимоволі вимовивши те ім’я, до якого звик, і відсунув оксамитову портьєру.

Він кинувся до мене.

— Що? Що трапилося?

— Мадам Андерматт зле.

Він заметушився, дав їй понюхати сіль і, метушачись навколо мадам, розпитував мене:

— Ну що ж усе-таки відбулося?

— Листи, — відказав я, — листи Луї Лякомба, що ви передали її чоловікові!

Він ляснув себе по лобі.

— Вона подумала, що я це зробив... Ну, звісно, вона і справді могла так подумати. Який же я бовдур!

Мадам Андерматт, яка вже отямилася, жадібно вбирала його слова. Він дістав з гаманця маленьку пачку — ні дати ні взяти та, що її забрав пан Андерматт.

— Ось ваші листи, мадам, справжні.

— А ті... інші?

— Ті майже такі самі, як ці. Але сьогодні вночі я все переписав і ретельно підправив. Ваш чоловік буде на сьомому небі від щастя, коли їх прочитає, він не здогадається про підміну, адже все, здається, відбувалося у нього на очах...

— Рука...

— Не існує рук, почерк яких не можна було б підробити.

Вона подякувала йому тими словами, що їх зазвичай добирають люди її кола, і я зрозумів, що мадам Андерматт, напевно, не чула останніх фраз, якими обмінялися Варен й Арсен Люпен.

Мені ж було трохи ніяково дивитися на нього, я не знав, що сказати старому приятелеві, який постав переді мною в такому несподіваному світлі. Люпен! Це був Люпен! Мій друг, людина з нашої компанії виявилася не ким іншим, як Арсеном Люпеном! Я не міг отямитися. А він, анітрохи не бентежачись, заговорив так:

— Ви можете попрощатися з Жаном Даспрі.

— Ет!

— Так, Жан Даспрі вирушає у мандри. Я посилаю його в Марокко. Цілком можливо, що він знайде там гідний його кінець. Ніде правди діти навіть, що такий його намір.

— Але Арсен Люпен залишається з нами?

— О! Неодмінно. Кар’єра Арсена Люпена тільки починається, і він розраховує...

Нездоланний порив цікавості змусив мене кинутися до нього, й, відтягнувши його на деяку відстань від місіс Андерматт, я сказав:

— Отже, ви все-таки знайшли другу схованку, в якій лежали листи?

— Довелося нагріти чуба! Сталося це тільки вчора, після обіду, поки ви спали. Хоча, бог свідок, усе було так просто! Але про найпростіші речі завжди думають в останню чергу.

І він показав мені червову сімку:

— Я правильно вгадав, що відчинити сейф можна натисканням картою на меч дідугана на мозаїці...

— Як ви здогадалися?

— Легко. За допомогою моїх особливих каналів інформації. Коли я 22 червня прийшов сюди вночі, то вже знав...

— Після того, як попрощалися зі мною...

— Привівши вас за допомогою навмисно обраної теми розмови в певний стан, щоб така нервова й вразлива людина, як ви, дозволила мені діяти на власний розсуд і не вставала з ліжка.

— Розрахунок був правильним.

— Отже, прибувши сюди, я знав, що в сейфі зі секретним замком захована скринька і що ключ, відмикачка сейфа, — це червова сімка. Треба було тільки накласти цю сімку на те місце, яке їй призначено. Мені було достатньо години огляду.

— Години!

— Подивіться на мозаїчного діда.

— Старого імператора?

— Цей старий імператор — точна копія червового короля з будь-якої колоди — Карл Великий.

— Справді... Але чому червова сімка відчиняє то великий сейф, то маленький? І чому спочатку ви відчинили тільки великий сейф?

— Чому? Та тому, що я наполегливо накладав свою сімку в одному і тому ж положенні. І тільки вчора помітив: якщо перевернути її, тобто якщо покласти сьоме сердечко, те, що всередині, вгору, а не вниз, розташування семи знаків зміниться.

— Ти диви!

— Ото ж бо й воно, але треба було здогадатися.