Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 28)

— Ще одне питання: ви нічого не знали про листи до того як мадам Андерматт...

— Заговорила про них при мені? Не знав. Окрім шкатулки, я знайшов у сейфі тільки листування братів, з якого дізнався про їхню зраду.

— Коротше кажучи, те, що вам довелося зацікавитися історією братів, а потім розшукувати креслення і документи стосовно підводного човна, — це чиста випадковість?

— Випадковість.

— Але з якою метою ви зайнялися цими пошуками?

Даспрі зі сміхом перебив мене:

— Боже мій! Як же зацікавила вас ця справа!

— Вона мене захопила!

— Добре, просто сьогодні, після того, як проведу мадам Андерматт і пошлю в «Écho de France» замітку, яку збираюся написати, я повернуся, і ми все обговоримо в деталях.

Він сів і написав одну з тих дрібних заміток, де так блискуче відбилася фантазія її автора. Хто не пам’ятає галасу, що прокотився усім світом після її опублікування?

«Арсен Люпен розв’язав загадку, яку поставив перед ним недавно Сальватор. Маючи оригінальні креслення інженера Луї Лякомба, він передав їх у руки міністра військово-морських сил. У зв’язку з цим Люпен відкриває передплату, мета якої — передати державі підводний човен, побудований за цими кресленнями. Сам він підписується першим на суму двадцять тисяч франків».

— Двадцять тисяч франків, отриманих за чеками мосьє Андерматта? — запитав я, коли він дав мені прочитати папір.

— Точно так. Буде справедливо, якщо Варен хоч частково компенсує свою зраду.

Ось так я і познайомився з Арсеном Люпеном. Так дізнався, що Жан Даспрі, мій приятель по клубу, світський знайомий, був не ким іншим, як Арсеном Люпеном, джентльменом-грабіжником. Так зав’язалися нитки вельми приємної дружби з нашим видатним героєм, і так поступово завдяки довірі, якою він мене ущедряє, я став дуже скромним, вірним та вельми вдячним його біографом.

Сейф мадам Ембер

О третій ранку перед будиночками художників, що вишикувалися по одній лінії вздовж бульвару Бертьє, ще стояло зо шість екіпажів. Двері одного з будиночків відчинилися. Вийшла група гостей — чоловіки та жінки. Чотири коляски роз’їхалися в різні боки, і на вулиці не залишилося нікого, крім двох панів, які попрощалися на розі вулиці Курсель, де жив один із них. Інший вирішив пройтися до застави Майо.

Отже, він перетнув вулицю Вільє і пішов далі по тротуару, паралельним земляному валу. Такої гарної зимової ночі, коли повітря холодне й свіже, йти було приємно. Дихалося легко. Весело вистукували кожен крок підбори.

Але за кілька хвилин виникло неприємне відчуття, ніби ззаду хтось іде. І справді, обернувшись, юнак зауважив людську тінь, яка промайнула між дерев. Він був не з боязких, але, однак, набавив ходи, щоб якнайшвидше дістатися до Тернської рогатки. Незнайомець побіг за ним. Стривожившись не на жарт, молодик вирішив, що краще дати відсіч переслідувачеві, й витягнув револьвер.

Але не встиг він зробити це, як чоловік стрімко накинувся на нього, і на пустельному бульварі зав’язалася бійка врукопаш. Той, на кого напали, відразу відчувши, що сила не на його боці, узявся кликати на допомогу, відбиватися, але був відкинутий на купу каміння. Противник стиснув йому горло і заткнув рот хусткою. Очі у переможеного заплющились, у вухах зашуміло, і він мало не знепритомнів, аж раптом лещата розтиснулись, і людина, яка його чавила, схопилася, щоби, своєю чергою, захиститися від несподіваного нападу.

Удар ціпком по руці, удар чоботом по кісточці... Незнайомець двічі завив од болю та, кульгаючи й лаючись, утік геть.

Не маючи наміру переслідувати його, переможець нахилився і запитав:

— Ви не поранені, мосьє?

Він був не поранений, а сильно приголомшений, не міг зіп’ястися на ноги. На щастя, на крики прибіг один із службовців рогатки. Знайшли екіпаж. І наш пан сів у нього разом зі своїм рятівником; їх повезли на проспект Ґран Армі, де жив потерпілий.

Біля дверей будинку, абсолютно отямившись, господар обсипав свого супутника виразами вдячності.

— Я завдячую вам життям, мосьє, смію вас запевнити, що ніколи цього не забуду. Зараз не хочу лякати дружину, але наполягаю на тому, щоб вона сама, вже сьогодні, могла висловити вам нашу вдячність.

Він запросив його на сніданок і назвав своє ім’я: Людовик Ембер, потім докинув:

— Чи можу я запитати, з ким маю честь...

— Звичайно, — відповів той. І відрекомендувався: — Арсен Люпен.

У той час Арсен Люпен не мав ще тієї популярності, що її принесли йому справа Каорна, його втеча зі Санте і багато інших гучних вчинків. Він навіть не був поки Арсеном Люпеном. Це ім’я, що так уславилося надалі, було спеціально вигадане для рятівника мосьє Ембера, і можна сказати, що саме у цій справі воно отримало бойове хрещення. Готовий до боротьби, повністю озброєний, але, щиро кажучи, без коштів, без авторитету, які дають успіх, Арсен Люпен був щонайбільше початківцем у професії, якою незабаром опанує як справжній майстер.

Саме тому, прокинувшись, він просто затремтів од радості, коли згадав про нічне запрошення! Нарешті він наблизився до мети! Нарешті зробить учинок, гідний його вміння і таланту! Мільйони Ембер! Яка чудова здобич, до пари його апетитам!

Він одягнувся відповідним чином: потертий сюртук, поношені штани, капелюх з поруділого шовку, обшарпані манжети і пристібуваний комірець — усе дуже чисте, але з ознакою бідності. Замість краватки — чорний бант, приколотий шпилькою з фальшивим діамантовим оком. Так, вишатувавшись, він спустився сходами будинку на Монмартрі, де недавно оселився. На четвертому поверсі, не зупинившись, постукав головкою ціпка по стулці якихось зачинених дверей. Вийшовши на вулицю, пішов бічною алеєю бульвару. Якраз нагодився трамвай. Арсен піднявся в салон, і хтось, хто йшов за ним, а саме мешканець із четвертого поверху, сів поруч.

За секунду ця людина звернулася до нього:

— Ну що, шефе?

— Порядок, справу зроблено.

— Це ж як?

— Я у них снідаю.

— Ви там снідаєте?

— Сподіваюся, ти не хочеш, щоб мій дорогоцінний час було змарновано. Я вирвав мосьє Людовика Ембера з лап смерті, яку ти йому підготував. А мосьє Людовик Ембер — людина вдячна. Він запросив мене на сніданок.

Мовчання. Потім сусід наважився запитати:

— Значить, ви від цього не відмовилися?

— Малий, — відказав Арсен, — вже коли я сьогодні вночі організував цей сміховинний напад, якщо завдав собі праці о третій ранку неподалік від земляного валу нагородити тебе ударом палиці по руці та стусаном по нозі, ризикуючи у такий спосіб покалічити мого єдиного друга, то робив це, звичайно ж, не для того, щоб тепер відмовитися від зиску за такий майстерно організований порятунок.

— Але подейкують недобре з приводу їхніх статків...

— Нехай собі говорять. Ось уже шість місяців я займаюся цією справою, шість місяців збираю відомості, вивчаю, розставляю тенета, розпитую прислугу, боргувальників та підставних осіб, шість місяців живу в тіні чоловіка й дружини. Отже, знаю, що треба робити. Дісталися ці статки від старого Брофорда, як вони стверджують, або з іншого джерела — не має значення. Головне: переконаний, що вони є. А якщо вони є, вони — мої!

— Чорт, сто мільйонів!

— Припустимо, десять або навіть п’ять, це не грає ролі! У сейфі — великі пачки цінних паперів. Чорт мене забирай, якщо однієї чудової днини я не добуду ключа.

Трамвай зупинився на площі Зірки. Чоловік прошепотів:

— Отже, що робити зараз?

— Зараз? Нічого. Я попереджу тебе. У нас ще є час.

За п’ять хвилин Арсен Люпен піднімався парадними сходами особняка Ембер, і Людовик відрекомендував його дружині. Жервеза була добротливою панійкою, дуже товстенькою і вельми балакучою. Вона прийняла Люпена надзвичайно люб’язно.

— Я наполягла на тому, щоб на святі на честь «нашого рятівника» не було нікого зі сторонніх, — сказала вона.

І з самого початку «рятівника» трактували як давнього друга. До десерту встановилася повна довіра, й відвертих зізнань не бракувало. Арсен розповідав про своє життя, життя батька — непідкупного судді, про гризоти дитинства, труднощі теперішнього моменту. Жервеза, зі свого боку, згадувала про молодість, заміжжя, доброчинність старого Брофорда, про сотню мільйонів, що вона успадкувала, про перешкоди, що заважають обняти посідання, позики, які вона змушена була зробити під немислимі відсотки, нескінченні чвари з племінниками Брофорда. А конфлікти! А секвестри! І таке інше.

— Подумайте лише, мосьє Люпене, папери тут, поруч, у столі мого чоловіка, але якщо ми візьмемо звідти бодай один купон, ми втратимо все! Вони тут, у нашому сейфі, але ми не можемо навіть доторкнутися до них.

Гість злегка здригнувся від думки про таке сусідство. Й абсолютно чітко зрозумів, що душі Арсена Люпена ніколи не піднятися до висот педантичності, властивих цій гідній пані.

— О! Вони тут, — прошепотів Арсен; у роті в нього пересохло.

— Так, вони тут.

Стосунки, що почалися в подібних обставинах, неминуче повинні були зв’язатися в міцніший вузол. Під час делікатного допиту Арсен Люпен зізнався, що загруз у злиднях і йому хоч лобом у стіну бийся. І тут же нещасний юнак був призначений особистим секретарем чоловіка й жінки з платнею сто п’ятдесят франків на місяць від кожного. Житиме він у колишній квартирі, але щодня повинен приходити, щоб отримувати розпорядження, а для більшої зручності йому під робочий кабінет виділять одну з кімнат третього поверху.