Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 30)

Він ходив туди-сюди моїм робочим кабінетом, і в очах його бігали бісики, яких я не помічав раніше.

— Коротше кажучи, — зауважив я, — це одна з найвдаліших ваших авантюр?

Не відповівши мені безпосередньо, він правив далі:

— У цій справі є якісь нерозв’язні загадки. І навіть після того, як я вам усе пояснив, залишилося стільки незрозумілого! Навіщо знадобилось утікати? Чому вони не скористалися допомогою, яку я мимоволі надав їм. Адже так просто було заявити: «У сейфі лежали сто мільйонів, а тепер їх тут нема, бо ж їх хтось украв!».

— Ембери збилися з плигу.

— Так, справді, збилися з плигу... Проте, з іншого боку, адже правда, що...

— Що — правда?

— Так, нічого.

Що означала його недомовка? Адже він щось недоговорив, це було очевидно, і не хотів говорити. Я був заінтригований. Певно, йшлося про щось дуже серйозне, якщо у такої людини виникли сумніви.

І я навмання почав ставити йому різні запитання.

— Ви з ними більше не зустрічалися?

— Ні.

— А чи не відчуваєте ви часом щось на кшталт жалості до цього нещасливого подружжя?

— Я?! — вигукнув він, підскочивши.

Його обурення здивувало мене. Може, я потрапив у точку?

— Зрозуміло, — не вгавав я. — Якби не ви, вони, можливо, могли би протистояти небезпеці... або принаймні виїхати з повними кишенями.

— Докори сумління, саме цього ви від мене хочете, чи не так?

— Звичайно!

Він грюкнув по моєму столу.

— Отже, по-вашому, в мене повинні бути докори сумління?

— Називайте це докорами або жалем. Але бодай якісь почуття...

— Відчувати якісь почуття до людей...

— До людей, у яких ви забрали статки.

— Які статки?

— Хай там як... ці дві або три пачки цінних паперів!

— Дві-три пачки паперів! Я у них вкрав цінні папери, чи не так, частину їхньої спадщини, і в цьому моя вина, мій злочин? А чи не спало вам на думку, чорт забирай, що вони були фальшивими, ці нібито цінні папери?.. Чуєте? ВОНИ БУЛИ ФАЛЬШИВИМИ!

Я спантеличено втупився у нього.

— Чотири чи п’ять мільйонів — фальшиві?

— Саме так! — люто вигукнув він, — архіфальшиві! Фальшиві облігації, цінні державні папери, паризькі акції — все виявилося макулатурою, а нічим іншим! І жодного су! В цій масі паперів я не знайшов і су! А ви від мене вимагаєте якихось докорів сумління. Але їх повинні відчувати вони, а не я! Ця парочка обдурила мене як звичайного бевзя! Й облупила мов останнього тупого кретина!

Люпен був злий не на жарт, досада й уражене самолюбство, мабуть, не давали йому спокою.

— Але, як не крути, я програв зі самого початку! Вгадайте, яку роль я грав у цій справі, точніше, вони змусили мене грати? Роль Андре Брофорда. Так, любий друже, а я нічого не зрозумів! Тільки згодом, із газет і, зіставивши факти, я здогадався про це. У той час, як я вдавав зі себе добродійника, такого собі пана, ризикував своїм життям і вирвав Ембер із лап бандита, вони видавали мене за одного з Брофордів!

Чудово, чи не так? Оригінал, який розташувався в кімнаті на третьому поверсі, дикун, якого показували здалеку, був Брофордом, і цю роль грав я! Тільки завдяки мені й тій довірі, яку я викликав під ім’ям Брофорда, банкіри давали позики, а нотаріуси переконували своїх клієнтів у тому, що вони можуть відкрити кредит! Так, корисний урок для початківця! Запевняю вас, він став у пригоді.

Арсен раптом замовк, схопив мене за руку, а потім з люттю, в якій, утім, прозвучали нотки іронії і захоплення, вимовив немислиму фразу:

— Наразі, друже, Жервеза Ембер винна мені тисячу п’ятсот франків!

Цього разу я не зміг втриматися від сміху. Воістину це був дотепний жарт. Люпен і сам розсміявся від душі.

— Так, дорогий, тисячу п’ятсот франків! Мало того, що я не отримав за свою роботу жодного су, господиня примудрилася витягнути з мене півтори тисячі франків! Усе, що я призбирав замолоду! І знєте для чого? Нізащо не вгадаєте... Для її бідняків! Як я казав вам! Для так званих знедолених людей, яким вона допомагала потайки від Людовика!

І на цьому я попався! Ну хіба не смішно, га? Арсена Люпена підчикрижили на півтори тисячі франків, і зробила це мила дама, в якої він украв на чотири мільйони фальшивих паперів! До яких тільки комбінацій і геніальних хитрощів я не вдавався, щоби доп’ясти такого блискучого результату!

Ось так, один-єдиний раз у житті мене обцибушили. Дідька лисого! Обмахорили по-справжньому, начисто і за вищим розрядом!..

Чорна перлина

Сильний дзвін дзвіночка розбудив консьєржку будинку № 9 по вулиці Ош. Вона з бурчанням смикнула за мотузку і завважила:

— Мені здавалося, всі повернулися. Бо вже третя, не менше!

— Може, прийшли по доктора, — пробурчав її чоловік.

І справді, чийсь голос мовив:

— Доктор Арель... на якому поверсі?

— На четвертому, ліворуч. Але в нічний час турбувати його не дозволено.

— Доведеться все-таки потривожити пана доктора.

Невідомий увійшов у вестибюль, піднявся на другий, потім на третій поверх, і, навіть не затримавшись на сходовій кліті біля дверей мосьє Ареля, дістався шостого поверху. Тут він випробував два ключі. Першим відчинив замок, другим — засувку.

— Чудово, — прошепотів, — усе значно спрощується. Але перш ніж узятися за справу, потрібно забезпечити відступ. Так... за логікою речей, якийсь час треба було мені, щоб зателефонувати до доктора, котрий мав мене прогнати. Ще рано... трохи терпіння.

Десять хвилин по тому він спустився вниз і постукав у віконечко придворницької, лаючись на доктора. Незнайомцю відкрили, й він, виходячи, грюкнув дверима. Однак двері не зачинилися — пан спритно вставив залізяку в наличник замка, щоб язичок не ввійшов усередину.

Потім він безшумно увійшов знову, але його вже не помітили консьєржі. Відступ на випадок тривоги було забезпечено.

І ось незнайомець знову на шостому поверсі. У передпокої при світлі електричного ліхтарика він зняв пальто, капелюха і поклав їх на стілець. Сів на інший і натягнув на черевики товсті повстяні капці.

— Овва! Готово... І як легко пройшло! Цікаво все-таки, чому основна маса людей нехтує таким приємним ремеслом грабіжника? Якщо в тебе є бодай гран сміливості та розрахунку, то нема нічого кращого. Вельми спокійне ремесло... гідне будь-якого глави сімейства... Мабуть, навіть занадто легке... тож із часом це навіть набридає.

Він розгорнув докладний план квартири.

— Спочатку треба зорієнтуватись. Ось тут я бачу прямокутник — це передпокій, де я перебуваю. З боку вулиці — вітальня, будуар та їдальня. Тут — марна трата часу, смак у графині, здається, поганий... жодної вартісної цяцьки!.. Значить, ідемо прямо до мети... А! Ось план коридору, який веде у кімнати. За три метри я маю виявити у стіні двері одежної шафи, притуленої до спальні графині.

Він звернув свій план, погасив ліхтар і пішов коридором, відраховуючи відстань:

— Один метр... два... три метри... Ось і двері... Як усе вдало складається, Боже-світе! Проста засувка, маленька клямка відокремлює мене від спальні, та до того ж мені відомо, що ця засувка на висоті один метр сорок три сантиметри від підлоги... Досить трохи надрізати, і ми її позбудемося...

Він дістав з кишені потрібні інструменти і... застиг.

— Ану ж засувку випадково не закрили. Треба перевірити... Гірше не буде!

Він повернув ручку. Двері відчинилися.

— Молодчина, Люпене, тобі відверто щастить. Що ще потрібно? Тобі відомо розташування приміщень, в які ти збираєшся потрапити, ти знаєш, в якому місці графиня ховає чорну перлину... Отже, для того щоби перлина стала твоєю, треба просто бути тихішим за саму тишу і темнішим за нічну темряву.

Арсен Люпен промарудився щонайменше з пів години, відчиняючи наступні двері, що виходили у спальню. Але робив це так обережно, що графиню, навіть якщо б вона не спала, не потривожив би жоден незвичний звук.

Він тримався позначеного у плані маршруту, тож йому залишалося тільки обігнути шезлонг. Потім підібратися до крісла і далі — до нічного столика поруч з ліжком. На столі — шабатурка для поштового паперу, а в цій шабатурці любісінько лежить чорна перлина.

Він ліг на килим і поповз, огинаючи шезлонг. Але раптом завмер, намагаючись стримати серцебиття. Він не відчував жодного страху, але ніяк не міг упоратися з нервовим збудженням, викликаним мертвою тишею. Арсена це здивувало, адже, що не кажи, а йому доводилося переживати і не такі хвилюючі моменти, причому без будь-яких емоцій. Жодна небезпека йому не загрожувала. То чому ж серце билося, ніби скажений дзвін? Може, на нього подіяла ця спляча жінка, це життя, що б’ється поруч із його життям?

Люпен прислухався і, здавалося, розрізнив ритм дихання. Це заспокоїло його, як присутність друга.

Він намацав крісло, потім непомітно короткими ривками поповзом підсунувся до столика, витягнутою рукою нишпорячи в темряві. Нарешті він намацав ніжку стола. Чудово! Залишилося тільки підвестися, взяти перлину й піти. Слава богу! А то ж серце, як переляканий звір, знову забилося в грудях, та ще й так сильно, що, мабуть, могло розбудити графиню.