Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 32)

Доївши свій суп, чоловік перевів погляд на Данеґра і довго дивився на нього.

Данеґр пополотнів. Ця людина напевно з тих, хто стежив за ним в останні тижні. Що йому від нього треба? Данеґр спробував устати, але не зміг. Ноги у нього тремтіли.

Чоловік налив собі склянку вина і наповнив склянку Данеґра.

— Цокнемося, приятелю?

— Авжеж, авжеж, — пробурмотів Віктор, — ваше здоров’я, приятелю.

— Ваше здоров’я, Вікторе Данеґре.

Той підскочив:

— Я!.. Я!.. Та ні... присягаюся вам...

— У чому ви присягаєтеся? Що ви — це не ви? Ви не слуга графині?

— Який слуга? Мене звуть Дюфур. Запитайте господаря.

— Дюфур Анатоль — так, для господаря, але Данеґр — для правосуддя. Вікторе Данеґр!

— Неправда! Ні! Вас обдурили.

Незнайомець дістав з кишені візитку і простягнув її йому. Віктор прочитав:

«Ґрімодан, колишній інспектор поліції. Таємний розшук».

Віктор затремтів.

— Ви з поліції?

— Тепер ні, але моє ремесло мені подобалося, і я займаюся цим далі... на значно вигіднішій основі. Час од часу вишукую «золотоносні» справи... такі, як ваша.

— Моя?

— Атож, ваша, ця справа дуже прибуткова, якщо, звичайно, ви погодитеся бути бодай на дрібку поступливішим.

— А якщо не погоджуся?

— Доведеться. Ви опинилися у ситуації, в якій ні у чому не зможете мені відмовити.

Страх непомітно підкрадався до Віктора.

— У чому ж справа? Кажіть, — попросив він.

— Добре, — відповів його співрозмовник, — на цьому скінчимо. Коротко скажу таке: мене прислала мадемуазель де Сенклев.

— Сенклев?

— Спадкоємиця графині д’Андійо.

— То й що?

— А от що: мадемуазель де Сенклев доручила мені зажадати у вас чорну перлину.

— Чорну перлину?

— Ту, що ви вкрали.

— Але у мене її нема!

— Є.

— Якби вона була у мене, це означало б, що я вбивця.

— Ви і є вбивця.

Данеґр силувано хихикнув.

— На щастя, найдорожчий мосьє, суд присяжних був іншої думки. Усі засідателі, ви чуєте, визнали мене невинним. А коли совість чиста і дванадцять добропорядних людей ставляться з повагою...

Колишній інспектор узяв його за руку:

— Не патякайте, приятелю. Слухайте мене дуже уважно і зважте мої слова, вони того варті. Данеґре, за три тижні до злочину ви вкрали на кухні ключ від дверей чорного ходу і замовили такий самий у слюсаря Утара на вулиці Оберкан, 244.

— Неправда, ні, — пробурчав Віктор, — ніхто цього ключа не бачив... його нема.

— Ось він.

Помовчавши, Ґрімодан продовжував:

— Ви убили графиню ножем із закільцьованою металом ручкою, його ви купили на ринку на площі Республіки того ж дня, коли замовляли ключа. Лезо ножа на кінці трикутне, і в ньому зроблено борозенку.

— Брехня все це, ви кажете так, задля красного слівця. Ножа ніхто не бачив.

— Ось він.

Віктор Данеґр сахнувся. Колишній інспектор правив далі:

— Усередині є бурі плями. Чи треба вам пояснювати їхнє походження?

— Ну і що з того?.. У вас є ключ та ніж. Хто доведе, що вони мої?

— Насамперед слюсар, а потім службовець, у якого ви купили ніж. Я вже освіжив їх пам’ять, і вони неодмінно впізнають вас, коли побачать.

Він говорив сухо і жорстко, з жахливою чіткістю. Данеґра трясло від страху. Ні слідчий, ні голова суду, ні помічник прокурора не піймає його так вправно, не зглибивши так ґрунтовно речі, які й сам він тепер не надто чітко собі уявляв.

Утім, він знову спробував прикинутися спокійним.

— Ну, якщо це все ваші докази...

— У мене залишилося ось ще. Скоївши злочин, ви йшли тим самим шляхом. Але посеред вбиральні ви, раптом охоплені страхом, змушені були спертися рукою об стіну, щоб не впасти.

— Звідки ви це знаєте? — затинаючись, пробурмотів Віктор. — Нікому не відомо.

— Правосуддю — ні, нікому зі суддівських не могло і на думку спасти, що треба запалити свічку й оглянути стіни. А якби вони зробили це, то побачили б на білому тиньку ледь помітну червону плямку, хоч і досить чітку, щоб виявити на ній відбиток подушечки вашого великого пальця, забрудненого кров’ю, — пальця, котрим ви торкнулися до стіни. А вам, напевно, відомо, що в антропометрії це один із основних засобів ідентифікації.

Віктор Данеґр зблід. Краплі поту стікали у нього з чола. Шаленими очима дивився він на дивну людину, що розповідала про його злочин так, ніби він був невидимим свідком.

Убитий, Данеґр опустив голову, знесилившись. Кілька місяців він боровся проти всіх. Проти цієї людини теж, а тепер йому здавалося, що нічого вже не вдієш.

— Якщо я поверну вам перлину, — пробурмотів він, — скільки ви мені за неї дасте?

— Нічогісінько.

— Як! Ви смієтесь! Я віддам вам річ, яка коштує тисячі, сотні тисяч, а натомість нічого?

— Гаразд, життя.

Нещасний затремтів. Мало не ласкавим голосом Ґрімодан докинув:

— Послухайте, Данеґре, жодної цінності ця перлина для вас не має. Ви не зможете її продати. Нащо ж її зберігати?

— Є перекупники... й однієї чудової днини, за будь-яку ціну...

— Однієї чудової днини буде пізно.

— Чому?