Морис Леблан – Арсен Люпен — шляхетний грабіжник (страница 31)

Неймовірним зусиллям волі Люпен стримав серцебиття, але тієї миті, коли він зібрався підвестися, його ліва рука зачепила предмет,що лежав на килимі, і він одразу зрозумів, що це свічник, якого хтось перекинув; поруч лежала ще одна штучка — маленький дорожній годинник у шкіряному покрівці.

Що це? Що сталося? Він не міг зрозуміти. Підсвічник... годинник... Чому вони опинилися не на своєму звичному місці? О! Що ж сталося в цій непроглядній пітьмі?

І раптом від несподіванки у нього вирвався крик. Він доторкнувся... о! доторкнувся до дивної, просто немислимої речі! Ну ні, ні, від жаху в нього запаморочилось у голові. Минуло двадцять, тридцять секунд, він не ворушився, його скував страх, піт стікав скронями. А в кінчиках пальців зберігалося відчуття, викликане дотиком.

Зібравши всі сили, він знову простягнув руку. Пальці вдруге доторкнулися до того дивного, немислимого, чого він торкнувся раніше. Арсен обмацав це щось. Змусив руку обмацувати і зрозумів. То були волосся, обличчя... і обличчя холодне, майже крижане.

Хоч у якому жахливому вигляді постала реальність, така людина, як Арсен Люпен, спроможна опанувати ситуацію, ледь усвідомивши її. Він миттєво увімкнув ліхтар. Перед ним у калюжі крові лежала жінка. Шия її і плечі були понівечені страшними ранами. Люпен нахилився й оглянув тіло. Жінка була мертва.

— Мертва, мертва, — повторював він із жахом, розглядаючи її обличчя, скляні очі й перекривлені вуста, посиніле тіло в крові, яка залила килим і вже застигла на ньому густою чорною плямою.

Піднявшись, він повернув вимикач, кімната наповнилася світлом, і тільки тоді стало видно сліди відчайдушної боротьби. Ліжко було розкидане, ковдри й простирадла зірвані. На підлозі валялися свічник і годинник — стрілки показував двадцять хвилин на дванадцяту, трохи подалі лежав перекинутий стілець і всюди — кров, калюжі крові.

— А чорна перлина? — прошепотів Арсен.

Шабатурка для поштового паперу залишалася на своєму місці. Він швидко її розкрив. У ній лежав футляр. Він був порожній.

— Бісова челядь, — вилаявся Люпен, — занадто рано ти святкував перемогу, друже Арсене... Графиня вбита, чорна перлина зникла... ситуація — гірше не можна! Час рвати кігті, інакше великих ускладнень не минути.

Та він з місця не зрушив.

— Рвати кігті? Будь-який інший напевно зробив би саме так. А що Арсен Люпен? Можливо, він придумає щось краще? Ну ж бо, почнемо все за порядком. Зрештою, сумління твоє чисте... Припустимо, що ти — комісар поліції і повинен провести розслідування... Так, але для цього в голові повинна бути повна ясність. А у мене мізки шкереберть!

І він упав у крісло, стиснувши кулаками палаючий лоб.

Жодна з подій, що трапилися за останній час, не викликала такого пекучого інтересу, як убивство на вулиці Ош, і я, зрозуміло, не став би розповідати цю історію, якби не постала вона в зовсім іншому світлі через втручання Арсена Люпена. Про його причетність до справи мало хто підозрював. У всякому разі, ніхто не знав нічого до кінця про цю незвичайну історію.

Ну хто ж не пам’ятає, хто не зустрічав у Булонському лісі колишню співачку Леонтіну Зальті, дружину, а потім вдову графа д’Андійо, яка двадцять років тому засліплювала Париж своєю розкішшю, Зальті, графиню д’Андійо, котра славилася в усій Європі діамантами і перлами? Говорили, що у неї на шиї — капітал кількох банківських компаній і австралійських золотодобувних фірм. Знамениті ювеліри виконували замовлення Зальті, як колись — замовлення королев і королів.

І хто не пам’ятає про катастрофу, під час якої загинули всі ці багатства? Банки та золоті копальні — все пішло в непам’ять. Від чудової колекції, розпроданої на аукціоні, не залишилося нічого, крім знаменитої чорної перлини. Чорна перлина! Ціле багатство, якби графиня захотіла розлучитися з нею.

Вона не бажала. Воліла урізати свої витрати, жити у скромній квартирі з компаньйонкою, куховаркою і слугою, але безцінний скарб не продала. На це була особлива причина, і графиня не приховувала цього: чорна перлина — подарунок імператора! І майже звівшись нінащо, власниця скарбу, приречена на найжалюгідніше існування, залишилася відданою своїй супутниці кращих часів.

— Поки жива, — казала вона, — я з нею не розлучуся.

Увесь день, з ранку до вечора, вона носила перлину на шиї. На ніч прибирала її в затишну місцинку, про яку ніхто не знав.

Усі ці факти, викладені в газетах, тільки розпалювали цікавість, і дивна, але цілком зрозуміла для тих, хто знає розгадку, річ: арешт передбачуваного вбивці ще сильніше заплутав справу й підігрів пристрасті. За день газети виклали цю новину так:

«Стало відомо про арешт Віктора Данеґра, слуги графині д’Андійо. Зібрані проти нього докази — нищівні. На люстриновому рукаві його лівреї, яку шеф поліції пан Дюдуї знайшов у мансарді Данеґра між пружинною сіткою і матрацом, виявлені плями крові. Крім того, на камізельці бракувало обтягнутого тканиною ґудзика. Але тільки-но почався обшук, ґудзик цей дістали з-під ліжка жертви.

Можливо, після вечері Данеґр, замість піднятися в мансарду, прослизнув ув одежну кімнату і крізь засклені двері побачив, як графиня ховає чорну перлину.

Слід зазначити, що наразі не виявлено жодного доказу, котрий підтверджує це припущення. Хай там як, залишається неясною ще одна обставина. О сьомій ранку Данеґр заходив у тютюновий кіоск на бульварі Курсель: це засвідчили консьєржка, а потім і продавчиня. З іншого боку, кухарка графині та її компаньйонка, спальні яких розташовані в кінці коридору, стверджують, що коли вони встали о восьмій годині ранку, двері передпокою і двері кухні були замкнені на два оберти. Обидві жінки, які прослужили у графині два десятки років, — поза всякою підозрою. Виникає питання: як Данеґр вийшов із квартири? Може, він зробив для себе інший ключ? Розслідування має роз’яснити ці суперечливі факти.

Але воно абсолютно нічого не роз’яснило, навіть навпаки. Виявилося, що Віктор Данеґр був небезпечним рецидивістом, алкоголіком і розпусником, для якого удар ножем був справою звичною. Але в міру розслідування справді з’являлося дедалі більше темних плям і непояснених протиріч.

Насамперед якась мадемуазель де Сенклев, кузина та єдина спадкоємиця жертви, повідомила, що за місяць до смерті в одному з листів графиня сповістила їй, куди ховає чорну перлину. Наступного дня по тому, як лист надійшов, мадемуазель де Сенклев виявила, що він зник. Хто вкрав його?

Своєю чергою, консьєржі розповіли, що відчиняли двері якійсь людині, котра піднялася до лікаря Ареля. Розпитали доктора. До нього ніхто не дзвонив. То хто ж це був? Спільник?

Преса і громадськість пристали на версію, що охоплює спільника. Старий Ґанімар, головний інспектор, обстоював саме її, і не без підстав.

— Тут уплутаний Люпен, — говорив він слідчому.

— О! — заперечував той. — Всюди вам увижається цей Люпен.

— Він мені увижається всюди, бо він всюди є.

— Зізнайтеся краще, що він спливає перед вашим поглядом щоразу, коли вам щось не зовсім ясно. Ну, а в даному випадку зверніть увагу: злочин було скоєно об одинадцятій двадцять вечора, як підтверджує годинник, а до нічного візиту, що його згадують консьєржі, дійшло лише о третій годині ранку.

Служителі правосуддя часто відступають перед обличчям переконливих фактів, які змушують їх підганяти події під первинну версію. Жалюгідне минуле Віктора Данеґра, рецидивіста, п’яниці й розпусника, вплинуло на слідчого, і хоча не виявилося жодного нового факту, що підтверджував би два-три докази, виявлені спочатку, він залишився непохитний. І закрив слідство. За кілька тижнів почався судовий розгляд.

Був він плутаним і занудним. Голова вів його безпристрасно. Прокурор виступив непереконливо. У таких умовах в адвоката Данеґра виникла перевага. Він указав на недоробки і бездоказовість звинувачення. Жодного речового доказу не існувало. Хто зробив ключ, той необхідний ключ, без якого Данеґр, ідучи, не зміг би замкнути на два оберти двері в квартирі? Хто бачив цей ключ, і куди він подівся? Хто бачив ножа вбивці, та що з ним сталося?

— У всякому разі, — закінчив свою промову адвокат, — треба довести, що вбив графиню саме мій підзахисний. Доведіть, що злодій і вбивця — це не той таємничий відвідувач, який проник у будинок годині о третій ранку. На годиннику була одинадцята, скажете ви? Ну і що? Хіба не можна перевести стрілки годинника на той час, який потрібен?

Віктора Данеґра виправдали.

Схудлий і пригнічений піврічним перебуванням у камері, він вийшов з в’язниці у п’ятницю, на заході дня. Слідство, одиночне ув’язнення, судовий розгляд, виступи присяжних — усе це завдало йому хворобливого страху. Ночами його мучили жахливі кошмари, снився ешафот. Він тремтів від лихоманки і боязні.

Назвавшись Анатолем Дюфуром, він винайняв якусь цюпку[20] на одному з пагорбів Монмартра, жив випадковими заробітками, працюючи то тут, то там.

Жалюгідне існування! Тричі його договоряли різні господарі, тричі дізнавалися і давали копняка.

Найчастіше Данеґр помічав — чи це тільки здавалося, — що за ним стежать якісь люди, напевно поліціянти, і не сумнівався, що вони хочуть підлаштувати йому пастку. І він заздалегідь відчував вагу грубої руки, що схопила його за комір.

Якось увечері, коли Данеґр перекушував у трактирчикові неподалік від будинку, хтось сів навпроти нього. Це був чоловік років сорока, одягнений у чорний сюртук сумнівної чистоти. Він замовив суп, овочі та літр вина.